Далі – пряма мова Миколи Бандрівського із запису лекції:

Про Кайзервальд, або сліди поселення давниною в 4000 років

Це мальовнича зелена оаза нашого міста, яку ми досі не оцінили належно. Там, серед смерек, буків і дубів, під спів пташок, повертаєшся до нормального ритму. Це місце емоційного очищення. І саме цю особливість добре знали наші предки.

У травні 1985 року, щойно демобілізувавшись після двох років служби в радянській армії, мені треба було вступати на історичний факультет і одночасно працювати, тож я влаштувався в Музей архітектури та побуту художником-реставратором. Займався тим, що клав п’єци. Етнографічні експедиції їздили в Карпати – на Бойківщину, Гуцульщину – знаходили старовинні хати, нумерували колоди, розбирали й перевозили до Львова. А п’єц же ж не перевезеш, то його просто описували, фотографували, а я вже тут, з тих матеріалів, відбудовував печі. Єдина умова – вони мали бути функціональними. І мені приємно, що ті печі працюють і сьогодні – наглядачки часом гріють на них їжу.

Коли будете пригадувати, що у Львові є Музей архітектури й побуту, то згадайте, що він будувався у страшні часи радянської системи – 1972–1974 роки. Це був період гонінь на студентів Львівського університету, репресій проти української інтелігенції. Радянська влада однією рукою нищила українство, а іншою – створювала «вітрину» для Заходу: мовляв, дбає про національні меншини. Тоді й з’явився скансен. Між валами встановили вітряк, який простояв довго. Я застав його вже складованим – він зігнив. Дуже багато об’єктів, привезених із Гуцульщини та Бойківщини в радянський час, теж нищилися: стояли під протікаючим навісом на господарському дворі. Я на власні очі бачив, як усе гнило.

І ось коли треба було огороджувати територію скансену, ми копали ями під огорожу. В одній із ям я натрапив на уламки крем’яних пластинок, скребачки, а згодом – уламки посуду. Це зацікавило мене. Виявилося, що це сліди поселення доби ранньої бронзи – кінець неоліту, близько 4000 років тому. От саме на тому плато, де починається доріжка направо до брами музею, й було заселення. Чому саме там? По-перше, з невідомих причин (бо я не геолог), але на тій висоті донині б’ють високодебітні джерела – там є незалежне водопостачання. Саме тому там і виникло городище, від якого залишився оборонний рів з валом. Крім того, у XIX столітті, на місці перетину вулиць Круп’ярської та Личаківської, знаходили кам’яні сокири з отворами.

Львів, Знесіння, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша

Ця місцина дуже цікава, а сама назва «Цісарський ліс» теж промовиста: «кайзер» – цісар, «вальд» – ліс.. Є навіть фотографії перед Першою світовою війною – тоді вся ця територія оралася, були чисті поля. Коли у 1930-х роках привезли церкву з села Кривки, там ще й тоді залишалися незаліснені ділянки.

І тут виникає важливе питання. Хто був у музеї поблизу місцевості Пирогів (Національний музеей народної архітектуури та побуту України», Київщина), знає: там окремо стоять хатки, церкви, але немає лісу. У нас же хатки й церкви затиснені деревами. Жодне реальне село не стояло в лісі, бо це шкодить архітектурі. Гонтові й драницеві дахи в лісі швидко псуються, їх доводиться міняти за великі гроші. Але й вирізати ліс важко – це заповідна територія. Тож виникає парадокс: з наукового боку – село не може бути в лісі, але на практиці ми маємо саме таку ситуацію.

Власник Кайзервальду, який був головою масонської ложі

Далі пройдемося трішки далі по Кайзервальду. Наприкінці XVIII століття власником Кайзервальду був Лонґшам (Франсуа (Францішек) Лонгшам де Бер'є, 1710 – 1784рр., львівський банкір, бургомістр Львова). Після 1772 року, коли територію Речі Посполитої розділили між трьома державами – Пруссією, Австрією і Росією, – землі Західної України, включно зі Львовом і Кайзервальдом, відійшли до Австрії. Франц Йосиф (Франц Йосиф І – це імператор Австрії та король Угорщини, Хорватії й Богемії, який правив з 1848 до 1916 року – Ред.) кілька разів приїздив до Львова і дуже любив гуляти саме цими місцями. Він приїздив конкретно до Лонґшама.

А хто такий Лонґшам? Це одна з найцікавіших особистостей Львова кінця XVIII століття. Він був бургомістром, тобто міським головою. Але Лонґшам був ще й головою масонської ложі «Трьох богинь». Ми часто сприймаємо слово «масони» з посмішкою – як щось несучасне й несерйозне. Але на той час це була реальна «друга влада» у державі. До масонів належали королівські родини, керівники міст, поліції, судові урядовці – вся тодішня еліта.

Франсуа Лонгшам де Бер'є / Фото з сайту "Бюро спадщини"

На честь відвідин Кайзервальду Францом Йосифом Лонґшам спорудив там пам’ятник у вигляді давньоримської богині Мінерви. Пам’ятник викликав неприязнь у місцевого русинського населення. Документи свідчать, що кілька разів намагалися його звалити – бачили в ньому язичницький символ. І зрештою мали рацію: з їхнього світогляду це була чужа, антихристиянська скульптура. Простояв пам’ятник близько 70 років, до середини XIX століття. Тоді його розбили на шматки, лишився лише постамент, який простояв до 1943 року. Фотографії збереглися в польському військовому архіві.

Мене зацікавило місце, де стояв цей постамент. Я не тільки його знайшов, а й уламки склав докупи, присипав землею. Вони й досі зарослі мохом у куточку.

Це в районі вулиці Харківської. Там, у подвір’ї будинку №22–24, є велика котельня з трубою, зараз там навіть встановлені антени мобільного зв’язку. На тому місці колись була Хрестовоздвиженська церква, вперше згадана в документах кінця XIV – початку XV століття. До тієї церкви ходили козаки перед штурмом на передльвівські укріплення. Як і біля кожної церкви, там досі був великий цвинтар. Коли кілька років тому проводили комунікації по Харківській та прилеглих вулицях, у викидах я бачив купи людських кісток. Потім їх перепоховали з панахидою. Тож це місце – не пустка і не пізня забудова. До війни, до речі, ця місцина називалася «Професорська колонія». Там є меморіальна дошка на будинку, де мешкав Іван Крип’якевич у 1960-х роках.

Вул. Харківська, 22, сучасне фото / google maps

Оборонне городище на Кайзервальді

На Кайзервальді є ще одна пам’ятка, яку можна побачити на власні очі – це оборонне городище. Вали з ровами, залишки давніх укріплень, які будували наші предки для захисту від ворогів. Сліди цього городища добре збереглися на вершечку Кайзервальду.

У 1992 році я видав книжку «Сварожі лики. Археологічно-релігієзнавчі нариси з історії Західної України». Там я присвятив великий розділ Кайзервальду і цьому городищу. Тоді я ще покладався на інформацію з довоєнних джерел, зокрема від Богдана Януша, львівського археолога. У своїй книжці, виданій у Львові 1918 року, Януш писав, що це городище розташоване в урочищі «Світовидове поле». Від Януша ця назва перейшла в мою книжку, а потім розійшлася по інтернет-ресурсах і статтях. Але пізніше, вже набравшись досвіду, я почав перевіряти: звідки Януш узяв цю назву? Бо на жодній австрійській кадастровій карті, де позначені всі урочища, потічки, церкви, фігури, такої назви немає.

Стежка на Кайзервальді / Фотографії старого Львова

Проте цього виявилося достатньо, щоб стати «спусковим гачком» для язичницького ренесансу у Львові. Ви не уявляєте, як це надихнуло антихристиянських язичників: мовляв, тут, на Кайзервальді, є городище в урочищі «Світовидове поле».

Я кілька разів намагався пояснити людям: так, у літературі назва «Світовидове поле» зустрічається, але звідки її взяв Януш – я не знайшов жодних матеріалів. Жодного документа, який би підтверджував, що ця місцевість справді так називалася, немає.

Чи були там розкопки? В інтернет-ресурсах можна натрапити на твердження, що на Кайзервальді проводив розкопки Олександр Овчинніков. Мовляв, він знаходив кераміку X–XI століть, наконечники списів, стріли. Я теж копав там, і крім кам’яного облицювання валу, тобто кріпіди, нічого не знайшов. Жодного черепка. Я не бачив там матеріалів, їх не бачили й мої колеги-археологи. Ба більше – там фактично відсутній сам культурний шар.

Пагорби Кайзервальду / Фото з Вікіпедії

Є у Львові реставратор Олександр Волков, добре обізнаний з військовими інженерними укріпленнями XIX століття. Він вважав, що ці вали (йдеться про оборонне городище на Кайзервальді) – рештки земляних укріплень пізнього часу. Подібну думку мав і Роман Багрій, який досліджував Львів. Він теж вважав, що це радше сліди артилерійських укріплень часів Другої світової війни.

Мені видається, що ця пам’ятка може бути багаторівневою: залишки кількох періодів – від кінця неоліту й раннього середньовіччя до новітнього часу. Бо цей «чубок» гори був потрібен завжди: і для оборони, і для спостереження, і для сховку. Природа сама надала йому укріплений вигляд – із трьох боків дуже круті схили, і піднятися вершниками чи важкоозброєними піхотинцями там було важко.

На сьогодні добре видно площадку діаметром 32–35 метрів, зберігся оборонний рів конічного перерізу завглибшки до 2,5 метрів. Тобто пам’ятку ще можна досліджувати. За радянських часів серед тих валів навіть стояв вітряк.

Виникає логічне питання: чому воно не викликало належного зацікавлення в істориків попередніх часів? Насправді першим, хто звернув на нього увагу, був Іван Вагилевич – один із засновників «Руської трійці». Згодом він полонізувався, але в той час був патріотом русинства. У своїй статті «Початки Львова», надрукованій у часописі Kółko Rodzinne 1860 року, він пише про це городище. Вагилевич почав розвивати несподівану концепцію: мовляв, початки Львова слід шукати зі сторони Старого Знесіння та Кайзервальду.

Вагилевич багато запозичив від Дениса Зубрицького (історик, етнограф, архівіст – Ред.), який вважав, що у Білогорщі було язичницьке капище бога Білогоста. Це одна з його версій. Пізніше цю тему розвивав Ісидор Шараневич – професор Ставропігійського інституту у Львові. Ставропігійський інститут містився поруч з Успенською церквою – у кутовому будинку на розі вулиці Федорова і Руської, у так званій Балабанівській кам’яниці.

Про Ставропігійський інститут, русофільство і москвофільство

Але треба розуміти: Ставропігійський інститут не був українською інституцією. Навпаки – він був радше антиукраїнським. До 1939 року інститут стояв на москвофільських позиціях. І тут важливо не плутати: русофільство і москвофільство – це різні речі. Русофілами була майже вся українська інтелігенція кінця XIX – початку XX століть. Це був спосіб протистояти полонізації та насильницькому окатоличенню. Москвофільство ж було іншим – це вже тяжіння безпосередньо до російської імперської ідеології.

У Стрию в 1901 році збудували Народний дім – розкішний будинок. На його фасаді, високо, метрів на 15, було написано: «Рускому народови» – у такій старій транслітерації. Те саме бачимо й на інших пам’ятках: у Галичі, на монументах в’язням Талергофа (Талергоф – концтабір під Ґрацом (Австрія), відкритий у вересні 1914 року. Туди масово відправляли галичан, яких підозрювали в «русофільстві» або нелояльності до Австро-Угорщини – Ред.), на меморіальних дошках. Це ще не є москвофільство.

Народний дім в Стрию, 2015. Автор — Діана Масляник. Джерело: uk.wikipedia.org

А от Ставропігійський інститут принципово стояв на позиції, що вся Галицька Русь, тобто галицька Україна, – це невід’ємна частина «русского міра».

Від часу приїзду до Львова професора Московського університету Погодіна фінансування йшло напряму з царського бюджету. Російська імперія вкладала шалені гроші у створення по селах читалень Качковського, де українцям нав’язували: «Ви – не українці, ви – плоть від плоті русского народа». Ця «інфекція» москвофільства у Львові жила до 1939 року.

І тут важливий момент, на який часто не звертають уваги. Що таке Ставропігійський інститут – світська організація чи релігійна? Зараз у Львові є дві хороші дослідниці цієї теми: Леся Киричук і Ірина Орлевич, кандидатки історичних наук з Інституту українознавства. Обидві мають окремі монографії про Ставропігійський інститут, а нещодавно видали й спільну працю. На підставі сотень документів вони доводять, що це була світська структура греко-католицької церкви.

Сам храм Успіння Пресвятої Богородиці на Руській вулиці – до 1939-го, а фактично й до ліквідації УГКЦ у 1946 році – був однією з найвпливовіших неукраїнських церков Львова, яка стояла на позиціях москвофільства. Отже, Ставропігійський інститут – світська організація при греко-католицькій церкві.

Успенська церква / Фото з Центру міської історії

Так само й «січові стрільці» спочатку не були «українськими» – стрільці були і в поляків, і в австрійців. Лише в часи Першої світової війни почалися трансформації.

Ісидор Шараневич і концепція походження Львова

Ісидор Шараневич – професор Санкт-Петербурзького і Львівського університетів, старший викладач Ставропігійського інституту – стояв на позиціях москвофільства. Він написав багато праць, серед них докторську дисертацію про княжі часи Галицької України, досі не перекладену з німецької.

Саме Шараневич розвинув концепцію Івана Вагилевича, що Львів походив від Старого Знесіння та Кайзервальду. І що городище на Кайзервальді – це свідчення найдавніших укріплень Львова.

Ісидор Шараневич / Фото з сайту Львівської національної наукової бібліотеки України

Цю теорію підтримав і Карл-Вільгельм Расп – перший директор Львівського архіву на площі Галицькій. Він вважав, що Львів почав переноситися на теперішнє місце між Високим замком і Цитаделлю лише після татаро-монгольських нападів.

За гіпотезою Вагилевича–Шараневича, кочівники, включно з татарами, проникали до Львова схилами Кайзервальду, не переходячи Полтву. Між Полтвою і Кайзервальдом є смуга сухої землі – отим шляхом вони проривалися на Підзамче й через Краківське передмістя вривалися в місто. Саме Краківське передмістя палало першим. Бо атакувати Львів з боку Винників – безнадійно: там урвища, неприступні для кінноти чи важкої піхоти.

Карл Расп та Шараневич звернули увагу на повідомлення Антонія Шнайдера – галицького німця з родини, переселеної з Баварії до Золочева. У 1876 році він видав два томи своєї «Енциклопедії краєзнавства». У другому томі, на літеру «Б», є стаття про «каменні божища». «Божищами» народ називав кам’яні ідоли, «баби».

Шнайдер, архіваріус за покликанням, посилається на рукопис Сильвестра Коритка XVIII століття. Коритко записав оповіді двох старих чоловіків із села Сороки біля Львова – на ім’я Сокіл і Лаба. Вони розповідали про кам’яні божища, яким приносили жертви.

Один із тих ідолів стояв на місці теперішньої Старознесенської церкви. Це була дерев’яна тридільна церква, збудована 1606 року, найдавніша в околицях Львова. Вона простояла до початку ХХ століття.

За легендою тих двох чоловіків, другий бовван – «Дід» – стояв на протилежному пагорбі, біля теперішньої гори Рота. Коли «Баба» і «Дід» сварилися, починалася буря й злива – особливо тоді, коли «Баба» плакала. Ці ідоли простояли до XVII століття, доки турки й поляки не почали закладати на горі Рота й сусідніх пагорбах артилерійські обози. Тоді їх знищили.

Про гору Рота

На горі Рота проводилися розкопки Орестом Корчинським (тоді співробітником Інституту суспільних наук у відділі археології) та Романом Багрієм. Там фіксується матеріал X–XIII.

Язичники пов’язують назву «Рота» з давньослов’янським божеством Родом. Насправді ж ця назва походить від єврея Рота, який орендував пагорб у XVIII столітті. Самі боввани, про які йшлося раніше, ніхто не забирав – вони могли бути розбиті або закладені в насипи, що й досі оточують Старознесенську церкву й гору Рота. Їх досі ніхто не шукав. Хоча з сучасними технологіями, наприклад георадаром, це зробити неважко.

Богдан Януш згадує ще один кам’яний ідол на межі Львова, Знесіння і Кривчиць. Я бував там – там є велике поселення черняхівської культури, періоду слов’ян. Це місце також потребує дослідження. Але проблема в тому, що від 1991 року держава фактично припинила фінансувати археологію. Тому кожен археолог мусить сам шукати меценатів і спонсорів.

Я проводив розкопки на Старому Знесінні, біля бібліотеки. Там виявлено потужний матеріал XIII–XIV століть, а також залишки раннього середньовіччя VI–VII століть. Було знайдено уламок споруди – він опублікований, але для розуміння контексту потрібні систематичні дослідження.

Про Високий Замок і чому насправді поляки не проводили у Львові розкопок

Переходимо до Високого Замку. Для багатьох це просто гора з деревами й квітниками. Замок там майже не видно, лише невелика ділянка стіни, яку нещодавно реставрували.

Але уявіть собі: у 1955–1956 роках, перед будівництвом телевізійної вежі, радянська влада зобов’язала провести археологічні розкопки. Експедицію очолював Олексій Онисимович Ратич, кандидат історичних наук, співробітник Інституту суспільних наук АН УРСР. Він відкрив надзвичайно цікаві оборонні укріплення на самій вершині Високого Замку.

А чому поляки не копали у Львові? Тут важливо розуміти контекст. З 1923 року Ліга Націй офіційно визнала, що Галичина переходить під Польщу. Тож майже два десятиліття Львів і край були під окупацією Другої Речі Посполитої. За цей час польські археологи активно працювали: сотні експедицій по селах і містечках, розкопки біля кожного другого села. Але у Львові – жодних. Жодного шурфу, жодного розкопу.

Навіть у наш час, коли років десять тому міняли колію на вул. Руській, археологи проводили розкопки – на Руській, на площі Ринок. Юрко Лукомський із колегами заклав чотири великі розкопи. У траншеї біля Латинської катедри знайшли класичний матеріал XI століття – я сам тримав у руках уламки того посуду.

Так само у підземеллях костелу Єзуїтів, де я працював у 1997 році, відкривалися пласти висоцької культури й насичені шари XI–XIII століть. Фактично, де не копни у середмісті Львова – усюди є Русь.

Читайте також: «У Львові завжди розповідають про польський чи єврейський Львів. А де про український?», – Оксана Забужко

Кандидат архітектури Роман Могитич у своїй дисертації довів: площа Ринок і навколишні квартали були розпарцельовані ще за княжої доби – за князя Лева. Він особисто виміряв усі фасади та парцелі середмістя. Й результати показали: планування міста було закладене ще в часи Давньої Русі, у другій половині XIII століття.

На вулиці Федорова, у будинках 26–28 (так звана «єврейська дільниця»), Рятівна археологічна служба під керівництвом Олега Осадчука провела масштабні розкопки.

Там відкрили потужний давньоруський шар:

• бронзові хрести-енколпіони,
• єпископські ланцюги,
• кілька скарбів.

Матеріал датується виключно добою Давньої Русі – до XV століття. Адже єврейська громада почала селитися у Львові лише з XV століття.

Це ще раз доводить: у Львові існував долокаційний період, коли весь центр міста був українським.

Львів як центр Руського королівства і де насправді тут був головний храм

Часто звучить словосполучення «Руське королівство». Його центром був саме Львів. Питання: з якого року місто стало столицею? Документи подають різні дати – 1260 або 1270 рік, але більшість дослідників сходяться на 1260-му.

Але якщо Львів – столиця, то де був головний храм міста? Адже жодна європейська столиця не могла існувати без кафедрального собору. Латинської катедри тоді ще не було, поляки в місті з’явилися значно пізніше.

Польська історіографія міжвоєнного часу «подарувала» нам тезу: кафедральним собором Львова часів князя Лева нібито була церква святого Миколая. Але це маленький камерний храм, радше схожий на сільську церкву. Він не відповідає статусу кафедрального собору. До того ж, він стояв за межами укріплень. Хоча екскурсоводи чомусь досі кажуть, що це кафедральна святиня.

Хроніки свідчать: князь Лев був винахідником облогових машин і укріпив Львів так, що хан Телебуга не зміг узяти його штурмом. Це означає, що місто мало потужні кам’яні мури й значну оборонну силу.

Домініканського монастиря (храм Пресвятої Євхаристії) / Фото з Центру міської історії

Аргументи:

• це найвища точка середмістя, до якої ведуть головні дороги,
• у середньовічних містах саме на такому місці ставили кафедральний храм,
• посвята собору – святому Йоанові Хрестителю.

На Старому Ринку є храм Йоана Хрестителя, але він виник лише у XIV–XV ст., про що свідчать Володимир Вуйцик і Костянтин Присяжний. Жодних доказів його давньоруського походження немає.

Посвята ж була перенесена сюди зі справжнього кафедрального собору після того, як домінікани отримали його від Владислава Опольського в 1386 році. Спочатку храм передали вірменам, ті за кілька років перепродали домініканам, а ті збудували на його місці свій костел.

В теперішньому домініканському костелі був успадкований цікавий звичай з Давньої Русі: як заходите туди, там стоять чотири скульптури у вівтарній частині, по центру – скульптури апостолів Петра і Павла, а зліва – постать Іоанна Хрестителя. І кожного року був храмовий празник, тому ця скульптура до сьогодні стоїть у храмі. Це був другий храмовий празник, окрім Божого тіла.

У бібліотеці Стефаника знайдено рукопис XVII ст., де йдеться: «У церкву Успенія Пресвятої Богородиці домінікани, церков митропольную, взявши, вчинили Божим тілом». Тобто біля Успенської церкви домініканці взяли митрополичий храм і вчинили його Божим Тілом.

Відтоді як українці втратили свою головну святиню у Львові, адже домініканці зробили там домініканський монастир, їхній духовний центр перемістився на подвір’я теперішньої Успенської церкви. У документах він фігурує як «братська церква» (без посвяти). Саме там 1576 року було поховано страченого на площі Ринок Івана Підкову. Згодом тіло перевезли козаки з Черкащини. Цей храм зафіксований у щоденнику Мартина Ґруневега (купець, мандрівник – Ред.), опублікованому Ярославом Ісаєвичем (український історик – Ред).

Уявіть собі вулицю Вірменську, яка одним кінцем впирається в Низький замок, а верхнім – у теперішній Домініканський монастир. І уявіть, що замість Домініканського монастиря був катедральний собор. Виходячи з цього низького замку, де були палаци, архіви, карбування монет, резиденція наших князів і королів, вулиця, яка пізніше стала називатися Вірменською, прямувала саме на гору до катедрального собору.

Перед Домініканським монастирем був відкритий простір із головною міською брамою, там є розрив у високому мурі, ще перед тим, як йти до пам’ятника Федорова, – саме там була брама, якою їхалося на Київ. І ось при в’їзді до Львова з правого боку вони бачили катедральну святиню, по лівий бік – інший храм. За моїми припущеннями, церкву святого Георгія.

Вид на Храм пресв. Євхаристії з вул. Підвальної / Фото з центру міської історії

У документах наших королів (зокрема Юрія II Тройденовича) скрізь фігурує ім’я Георгій (гр. Georgios), а не «Юрій». Звідси походження дзвону 1340 року – він належав церкві святого Георгія в центрі Львова.

Також є свідчення про монастир святого Йоана при храмі на теперішній Федорова–Федоровича.

Трохи про «Вернісаж» і Низький замок

Вас ніколи не дивувало, чому площа «Вернісажу» у Львові – вільна від забудови, хоча земля в центрі коштує шалені гроші? Там збереглися залишки Низького замку. Австрійці розібрали тільки верхні споруди, а вся нижня частина – бастіони, фортифікації, церква святої Катерини – залишилися під землею на глибині 2,5–3 метри.

Будь-яке будівництво відкрило б ці пам’ятки. Але у наших умовах це означало б їхню загибель – археологи не мали б ні часу, ні ресурсів їх зберегти.

У 1990-х директор Оперного театру Тадей Едер пропонував збудувати багаторівневий гараж на місці «Вернісажу», аби театр отримав «європейську зірочку». Інвестори були готові, але археологи виступили проти.

«Вернісаж» / Фото з сайту "Фотографії старого Львова"

Ми добре пам’ятаємо історію з готелем «Золотий лев», за театром Заньковецької: тоді будівельники знищили унікальні знахідки – від черняхівської культури до давньоруських споруд – просто вивезли все на смітник.

На жаль, у сучасних українських реаліях розкопки біля Низького замку приречені, бо 5% залишків «законсервують», 95% вивезуть, а археологічна спадщина стане жертвою будівельних планів. Тому в нинішніх умовах археологічні розкопки такого рівня – категорично неприпустимі.

Високий замок і польський «маркер» окупаційної культури

Перед спорудженням телевежі 1955–1956 років Олексій Онисимович Ратич провів розкопки на Високому Замку.

Найголовніші знахідки:

• уламки давньоруської плінфи (цегли 20×20 см, товщиною 2,5–3 см), якою викладали підлоги в монументальних спорудах;
• велика кількість стопленої мідної бляхи з дахів кам’яних будівель (дерев’яні ніколи не накривали бляхою – лише ґонтом);
• численні наконечники стріл, монети та інший матеріал.

Ці речі нині зберігаються в археологічних фондах Львівського історичного музею (пл. Ринок, 28). Частину опубліковано, частина лишається в науковому обігу.

Особливий смуток у історії Високого Замку – насипання 1869 року Копця Люблінської унії. Тоді, як писала преса, не мали техніки, щоб возити землю знизу, тому землю брали безпосередньо з городища. Руйнували стіни й вали давньоукраїнської твердині, щоб насипати символ польської державності.

Очевидець Антоній Шнайдер (німець родом із Золочева) щодня бував там і буквально «вихоплював з-під лопат робітників» знахідки. Він наповнив дві величезні шафи старожитностями: уламки горщиків, монети, предмети побуту. Серед іншого він описав два людські черепи:

• в одному – наконечник стріли застряг у лівій очниці,
• інший пробила татарська стріла у праву скроню.

Всі ці речі він передав у бібліотеку Оссолінських.

Таким чином, під час насипання копця фактично знищили залишки давньоруської твердині. Попри це, під самим копцем і далі зберігається великий донжон – оборонна вежа діаметром 10–12 метрів, з мурами товщиною понад 2 метри. Подібну башту дослідив Іван Могитич: її діаметр складав 7,5–8 метрів, стіни – 2,10 м. Це свідчить, що давньоруський замок на Високій горі був потужною фортифікацією.

Козаки і штурм Високого замку 1648 року

Восени 1648-го козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького підійшло до Львова.

Ситуація була така:

• у місті мешкали одновірці й союзники козаків – русини з Руської вулиці, які протистояли насильницькій полонізації,
• Ставропігійське братство отримувало допомогу від молдавських господарів, московського царя Олексія Михайловича, запорозького козацтва. Це робилось, аби не було ополячення,
• поляки ж усіляко намагалися перетягувати українців у католицизм.

Хмельницький добре знав: якщо місто взяли б татари, Львів віддали б на триденне розграбування. Це означало б вирізання населення незалежно від віри чи походження. Тому він утримався від наказу на штурм.

Яка ж була роль Максима Кривоноса: полковник Максим Кривоніс, тяжко поранений у плече, все ж вирішив діяти самостійно. У них з Хмельницьким були складні стосунки. Увагу Кривоноса привернув Високий Замок – твердиню, яку до того не брав ніхто.

Перша атака козаків провалилася: вони потрапили під перехресний вогонь одночасно з замкових мурів та міських оборонних стін. Друга спроба зірвалася через дощ – намокли стрільби й мушкети відмовили. Третя атака була інакшою: козаки зробили підкоп під в’їзною брамою, заклали порох і висадили її в повітря. Ворота зруйнували, козаки увірвалися до замку й протягом двох днів повністю його знищили.

Польська влада після цього навіть не намагалася відбудовувати Високий Замок – настільки він був зруйнований. Згодом його залишки добив шведський король Карл XII. За два місяці після штурму Кривоніс від’їхав зі Львова й невдовзі помер (точне місце поховання невідоме).

Про найстрашнішу битву в історії Львова на теперішній вул. Князя Романа

Хочу звернути увагу на одну битву. Ваші підошви добре знають ту місцину – вулицю Князя Романа. Ви ходите нею, напевно, тисячі разів. А в місті, де перетинаються вулиці Князя Романа та Івана Франка, колись були громадські радянські туалети, які нині закриті.

Саме в тому місці була одна з найповажніших святинь Львова – Богоявленська церква. Невеличкий відступ: ви знаєте вулицю Руську і знаєте українців Львова ще з княжих часів. Де українці ховали своїх померлих? Ховали за межами міських укріплень, на Богоявленському цвинтарі, це був найбільший цвинтар Львова.

Є такі дослідники, як Ігор Бокало. Сім років тому він навчався у Львівській політехніці, а його дипломна та кандидатська роботи були присвячені локаціям втрачених церков Львова. Він по архівах і картах все чудово зорганізував. Уявіть собі: цвинтар Богоявленської церкви тягнувся від теперішньої прокуратури на Академічній до Галицього базару. Ми ходимо по гробах, причому в кілька ярусів. Для міста це невелика територія – може, п’ять–сім гектарів, але поховання йдуть ярусами.

Вид на вул. Князя Романа, поштівка поч. ХХ століття / Фотографії старого Львова

На тому цвинтарі поховали козаків, які померли під час облоги Львова. Найстрашніша та найбільшої битва в історії міста у жовтні 1648 року була на теперішній вулиці Князя Романа, біля колишнього Кармелітського монастиря, де засіли польські жовніри. За нього й була найкровопролитніша битва. Потім там був повітовий суд Австрійської імперії, і навіть Іван Франко там сидів.

Зараз на тому місці, здається, Інститут архітектури Львівської політехніки. Сам монастир зазнав руйнування під час боїв у жовтні 1648 року. Козаки не хотіли поступатися, постійно штурмували жовнірів, а очевидці писали, що кров текла потічками. Відтоді це місце на всіх австрійських кадастрових картах позначене як «Kрвиско».

Усі загиблі козаки були перенесені на цвинтар Богоявленської церкви, і над ними насипали великий курган. Серед похованих був полковник Клим Лизогуб із чигиринської старшинської родини.

Та церква проіснувала до 1801 року. Потім її знищили, а сам цвинтар залишився закинутим – Франц Йосиф заборонив ховати біля церков, а поляки вирішили спорудити на місці церкви вбиральню, яка функціонувала до кінця 1990-х років. Потім братство втрутилося, і я теж, тож оренда припинилася.

Зараз на тому місці встановлено камінь, посвячений братством, але що робити з цим місцем далі – важко сказати. Воно має бути увіковічене, можна поставити капличку чи фігуру, але головне – змінити ставлення до козаків.

Варто пам’ятати: тоді наші родичі були греко-католиками, з якими козаки боролися. Як нам у цьому випадку ставити питання?

Є ще питання: 1939 рік, вересень – це було визволення чи приєднання? Половина нашої інтелігенції будувала Україну під червоними знаменами. Як тут бути?..

Тому не у всьому слід ставити крапку. Історія має свої делікатні питання, особистісні та складні. Не завжди потрібно давати собі відповіді одразу. З часом ми зрозуміємо або не зрозуміємо, але історія – це така річ, яку не можна сприймати однобоко. Не можна дивитися на події тих років через призму сучасності, бо є різниця у світосприйнятті.

Відео з лекції можна переглянути тут:

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.