У своїй лекції «Вистояти і зберегти скарб державності», яка відбулася у Львівській міській раді 23 лютого, він ставить суспільству незручні діагнози – від «моральної гемофілії» до толерування корупції. Та пояснює, як кожен із нас може стати тим самим апостолом змін, що здатен подолати імперію.

Далі – пряма мова Мирослава Мариновича:

Свої виступи я починаю сидячи, з типового жарту політв'язнів: «Извините, я привык сидеть» у російському розумінні останнього слова.

Передусім хочу висловити співчуття через нещодавній терористичний акт. Мене вражає цей впізнаваний стиль росії – карати людей за людинолюбство: бити вдруге туди, куди кидаються рятувати інших. Це диявольська природа. Вічна пам'ять загиблій Вікторії, а пораненим – швидкого одужання. Ми просимо в Бога якнайшвидше сказати злу досить, аби ця рана на тілі Львова та всієї України стала останньою.

Усвідомлюю, що в момент трагедії мої роздуми можуть здатися невчасними. Я готував цей виступ ще до теракту і вирішив його не змінювати. Адже, врешті-решт, попри війну ми маємо жити, вистояти і зберегти наш скарб – державність.

Державність і духовність

Моя юність минула в дисидентському русі, де ми часто обговорювали, для чого нам потрібна держава. Запам'яталася одна думка з таборів: навіть якщо Президентом стане не зовсім готова людина, сама логіка посади її змінить. З Януковичем це не спрацювало, але погляньте на Зеленського. Незалежно від нашого ставлення, чоловік, який прийшов на цей пост, і нинішній президент – це багато в чому різні люди. Сама логіка державної влади спрямовує обранця в правильний бік.

Це нагадує мені улюблений вірш Миколи Вінграновського: «Народе мій, як добре те, що ти у мене є на світі. Не замело? Не замете. Була б колиска – будуть діти». Держава нам потрібна саме як ця колиска – оберіг нашого духовного поля.

Потрапляючи за кордон, ми поринаємо в іншу спільноту. Відчуваємо там інше – не гірше чи краще, а просто інше духовне поле. Тому повернення в Україну для мене завжди є великим щастям; я ніколи не прагнув жити деінде. Щоб мати місце, де наша душа відпочиває, нам потрібна своя духовність і держава. Вибороти, обстояти й розвинути її – наш громадянський обов'язок.

Нові креслення в головах

Надто багато поколінь перед нами виборювали цю незалежність. Відчуття величезного обов'язку має проникати в нашу душу, і ми не маємо права цього забувати. Але для чого ще нам потрібна державність? Найперше – щоб чітко бачити, яку саме Україну ми будуємо. У 1988 році, щойно вийшовши з таборів, я їхав до Львова разом із Зеновієм Красівським та Євгеном Сверстюком. Тривала перебудова, ми обговорювали наше місце в суспільстві, і тоді я сказав: не можна збудувати новий будинок, маючи в голові старі креслення.

Я бачив, що старих креслень у головах народу повно. Саме тому я ніколи не хотів і не хочу йти в політику. Моя мета – бути причетним до зміни цих креслень у людських головах, бо лише тоді з'явиться шанс збудувати іншу державу. Ви, певно, чули жарт: що в нас не будуй, усе одно виходить КПРС. Це через те, що стереотипи змушують нас відтворювати давні моделі. Ми мусимо їх зламати і нарешті відповісти на питання, яке турбувало ще Леоніда Кучму: «Скажіть мені, яку державу будувати, і я її збудую».

Через війну нагальність цього завдання очевидна. Від того, як функціонує держава, залежить надзвичайно багато. Можна виграти війну, але програти її через те, що «буксуватиме наш мотор». Як влучно зауважила виконавча директорка Європейської бізнес-асоціації Анна Дерев'янко: «Найбільшою небезпекою в часи турбулентності є не сама турбулентність, а інерційне діяння за вчорашньою логікою». Такої інерційності в нас і досі забагато в усіх сферах.

Чому буксують реформи

Безсумнівно, найголовнішою реформою є правова, адже без верховенства права зупиняться й усі інші. Та ще до повномасштабного вторгнення ми спостерігали парадокс: Україна хотіла змін, але змінитися не могла. Кожен новий уряд чи президент декларував реформи, які на практиці мало що змінювали.

Зазвичай ми знаходимо цьому зручне пояснення: винні ті, хто нагорі. Проте, якщо придивитися, ці бар'єри та глуха стіна виростали із самого суспільства. Працювало правило арифметики: від перестановки доданків сума не змінюється. Проста заміна керівництва не давала вирішального ефекту, адже нова команда незмінно ставала на стару лижню.

Теорія перуанського економіста Ернандо де Сото стверджує, що в країнах приживаються лише ті норми, які ментально близькі населенню. Ідея про те, що закони діють лише тоді, коли спираються на суспільний договір, походить ще від Платона (він просто не уявляв інших джерел легітимності).

Ось чому закони чи правила, що насаджуються без урахування існуючого суспільного договору, виявляються недієздатними – їм бракує легітимності. Щоб закон запрацював, його потрібно узгодити з реальними суспільними правилами.

Синайські скрижалі як новий договір

Якщо ми хочемо змін, треба міняти суспільний договір, під який вже формуватимуться нові легітимні закони, що відповідатимуть людським уявленням. Вважається, що для цього потрібно щонайменше два покоління. Ви, напевно, знаєте звідки походить ця певність – з Мойсеєвих 40 років. Відстань від Єгипту до Ізраїлю можна пройти за пів року, але він 40 років блукав пустелею, щоб відійшли ті покоління, які звикли до рабства.

Проте справа не лише в магії числа 40. Інакше ми б сказали собі, що нам залишилося менше шести років – і ми ввійдемо в «землю обітовану». Ні, в житті біблійного народу сталася подія, яка змінила все: Мойсей зійшов на гору Синай і отримав скрижалі завіту. Сучасною мовою – він отримав засади нового суспільного договору, який відрізав народ від старого і ввів у нове життя.

На жаль, Конституція в нас не стала такими скрижалями. Ми блукаємо своїми пустелями вже понад 30 років, і нам усе ще чогось бракує. Я не кажу про гарні світлі приклади, які нас втішають, але досі занадто багато тих, хто живе не за Конституцією, а «за поняттями».

Сьогодні ми маємо надію на європейські моделі і на те, що, адаптуючи їх, ми змінимо своє життя. У давньокиївських літописах мовилося, що земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Тому було так важливо, коли приходили варяги і привносили інший державотворчий імпульс. Але не варто уявляти, що адаптація європейських моделей пройде дуже легко і без опору. Літописи також згадують, як давні кияни обирали віру: вони обрали не раціональну логічність і впорядкованість латинян, а пишноту Візантії.

Ми ніколи не станемо британцями чи німцями. Ми будемо українцями з нашими рисами. Тому всі ці європейські моделі мають обов'язково пройти адаптацію до нашого духовного поля.

Моральна суб'єктність і поліфонія єдності

У посланні «Наша державність» (яке часто називають «Як нам будувати рідну хату») Митрополит Андрей Шептицький писав: «Такою могутньою та запевнюючою щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних і різнородних частин, а подібним до моноліту організмом... не тільки матеріальним, але й моральним тілом».

Це надзвичайно важливі для нас слова. Ми часто говоримо про державну чи національну суб'єктність, а Шептицький наголошує, що мусить бути ще й моральна суб'єктність. Тобто народ мусить жити відповідно до певних цінностей. Коли він їх матиме, на них виростатиме і народ, і державність, і все інше.

Так ми знову повертаємося до тих скрижалів, які дав Господь на горі Синай. Бо 10 заповідей Божих – це як ДНК людського роду. Хочете, щоб людський рід жив нормально – дбайте про цю ДНК, дотримуйтесь її. Людям завжди дуже важко це робити, але це єдина передумова здоров'я суспільства.

Звернімо увагу на слова Митрополита про «оживленість одним духом». Це зовсім не означає української одноголосності – ми в Україні ніколи не будемо одноголосними. Наша мозаїчна ідентичність передбачає різні голоси.

Але в хорошому українському хорі, де співають чотирма голосами, знають один секрет: головне – не співати в унісон, а співати в одній тональності. У нашому випадку – в тональності патріотизму та людинолюбства. Ми доєднуємо свій голос до національного багатоголосся, але маємо триматися спільної громадянської та ціннісної тональності Євангелія.

Наша національна пастка. Як розірвати коло ненависті

Говорячи про єдність, мусимо визнати й наші національні пастки – ті не надто добрі гени, що сидять у нас. Почну зі схильності до ворожнечі, нашого улюбленого українського спорту. Ми постійно просимо: «Боже, нам єдність подай», але раз у раз стаємо на ті самі граблі – починаємо суперечку як опоненти, а закінчуємо як вороги. Ми ніяк не можемо прийняти, що коли хтось із нами не погоджується, його думка є такою ж легітимною. Замість того, щоб припустити: «Я зараз не приймаю цю думку, але, може, в ній є правда, яка проявиться згодом», ми визнаємо лише власну рацію.

Митрополит Андрей Шептицький дав цій хворобі надзвичайно точний діагноз – моральна гемофілія. Класична гемофілія – це незгортання крові, коли від найменшого порізу людина може загинути. У нашому ж випадку не згортається суперечка, яка швидко переростає у хронічну ворожнечу. Шептицький писав про це дуже влучно: «Але не без великого страху доводиться нам самих себе спитати, чи не страждає організм нашого народу на якусь моральну гемофілію, яка спричинює те, що кожна найменша рана є неначе невиліковною. Чому кожне непорозуміння... переходить так часто у хронічний стан антагонізмів, яким нема кінця. А з обох сторін при цьому може бути найліпша воля і патріотизм...».

Ви чудово знаєте цю рису з Фейсбуку. Мене особисто отруює це безкінечне ненависництво, коли на нещасного опонента виливають бруд і миттєво таврують ворогом України. На жаль, після закінчення війни це може розгорітися з новою силою. Почнеться політична боротьба, полетять аргументи: «А де ти був під час війни? Що робив? Що говорив?». Усе згадають, усе процитують, і вихлюпнеться страшна отрута.

Ми мусимо щось із цим робити. З одного боку – зберегти демократію (основою якої є здорова боротьба ідей), а з іншого – не допустити граничної ворожнечі. Інакше Путін вирішить, що йому й воювати не треба було – достатньо просто почекати, поки Україна зруйнує сама себе зсередини.

Нам потрібні справжні сеанси суспільної психотерапії. Що ми маємо зробити:

• Навчитися розрізняти поняття «опонент» і «ворог».
• Віддавати опонентам шану за вчинене добро. У час війни більшість суспільних груп роблять гарні справи.
• Визнавати добро одне одного. Ми перестанемо бути ворогами лише тоді, коли навчимося щиро хвалити іншого.

Зневіра та межі Майданів

Ще одна наша біда – зневіра у власних силах. Мені дуже болять рудименти зневіри в нашому народі: переконання, що негідні структури є всесильними і їх неможливо змінити власними діями. Так, ми мали Майдани – яскраві приклади нашої боротьби з цими негідними структурами. Я дуже високо ціную наші Майдани як дивовижні злети людського духу. Але після них ентузіазм завжди спадає. Ми маємо усвідомити: Майданами неможливо жити весь час.

Щодо цього хочу процитувати два важливі документи. В Українській хартії вільної людини ініціативної групи «Першого грудня» мовиться: «Демократія існує лише там, де є переважна більшість людей, здатних її захищати і водночас їй підпорядковуватися». Наші революції довели, що в захисті демократії ми можемо бути сильними, а от у підпорядкуванні правилам – слабкими.

А Несторівська група пише: «Перехід до сталого розвитку й відкритого доступу стане можливим тоді, коли люди навчаться не лише боротися за згадані цінності, а й жити відповідно до них». Думка та сама: замало вибороти демократію, потрібно ще навчитися підпорядковуватися верховенству права, а не зловживати свободою заради власних інтересів.

Майдани минули, а ми подекуди й далі живемо за старим (якщо не квазірадянським, то точно кучмівським) суспільним договором. Як інакше пояснити жахливі у своїй цинічності корупційні скандали під час війни? Як пояснити те, що так багато українців купують звільнення від призову чи дозволи на виїзд за кордон? Ми виправдовуємося аргументом: «Ми маленькі люди, наш дрібний хабар ні на що не впливає. Отам нагорі крадуть мільйонами, а ми – небагато».

Це логіка кримінальних злочинців, яку я часто чув у пересильних тюрмах. У нас немає усвідомлення, що ми маємо справу з величезним крислатим деревом корупції. Ми бачимо лише його крону та великі плоди, але не розуміємо, що це дерево живиться нашими ж маленькими корінчиками внизу. Наш нібито маленький гріх має значення, бо він живить велике зло.

Від цінностей виживання до розвитку

Ми маємо переконати суспільство: старі цінності виживання (хитрування, обман, корупція, принцип «свій до свого по своє») перестали нас рятувати. Те, що допомагало нам вижити в часи поневолення, сьогодні стало гальмом. Ці старі звички перетворилися на гирі, які перекривають нам шлях до успішної трансформації держави, від якої виграли б усі.

Зараз іде війна, за яку ми платимо надзвичайно велику ціну. В Українському католицькому університеті ми часто перефразовуємо слова ранньохристиянського богослова Тертуліана: «Кров мучеників – це насіння Церкви». Ми кажемо, що кров нинішніх мучеників України – це насіння нової України, яка має постати. Але зверніть увагу: вона має постати, але не мусить. Усе залежить виключно від нас. Чи піднімемося ми до рівня цих викликів?

Ми маємо попіл і кров. Але подивіться: до Європи вже приходить усвідомлення, що Україна може стати ключовим елементом майбутньої системи міжнародної безпеки. Ще 10 років тому цього не було. Ми були білою плямою, troublemaker (джерелом проблем). Сьогодні ж ставлення до нас змінилося кардинально.

Об'єднати бульбашки в єдиний хребет

Я би пішов супроти правди, якби сказав, що в суспільстві нічого не міняється. Я малюю собі розвиток України хвилеподібною лінією, де злети неминуче чергуються з розчаруваннями. Але найважливіше те, що нижні точки стають усе вище і вище. Навіть коли ми розчаровуємося чи втрачаємо віру в себе, Україна вчиться і здобуває щось надзвичайно важливе.

Я прожив уже 77 років. У 1970-х роках мій народ крутив пальцем біля скроні: «Що ти йдеш у те дисидентство? Лобом стіну не проб'єш». А сьогодні цей самий народ уміє потужно захищати себе на полі бою. Ця дивовижна зміна доводить, що ми дійсно проходимо велику школу.

У нинішній Україні вже є багато інституцій та осередків, які живуть за іншими, новими правилами і законами. Поки що вони існують ізольовано, у своїх ціннісних бульбашках. Наша мета – зробити так, щоб вони взялися за руки і стали хребтом нового суспільного організму. Саме це і буде нашим головним завданням на ті майже шість років, яких нам іще бракує до біблійного Мойсеєвого числа – 40 років незалежності.

З чого починати зміни?

Як нам виправити ситуацію? У суспільстві часто можна почути типові відмовки: «Хай міняється хтось інший, а не я». Є й інша категорія: «Я б хотів перейти на нові правила, але якщо інші житимуть по-старому, то я буду лохом і втрачу свої шанси». Такі уявлення стримують нас і не дають суспільству розвиватися.

Нам потрібні люди, які скажуть: «Я буду жити за новими правилами, бо вважаю, що це правильно». Це класична логіка дисидентів радянського часу. Мені дуже подобається формула дисидента Андрія Амальрика: «Дисиденти – це люди, які, живучи в невільному суспільстві, поводилися так, начебто вони вільні».

Живучи в суспільстві з ціннісними проблемами, ми маємо поводитися так, ніби вже відповідаємо правильним цінностям. Для цього потрібна особлива налаштованість душі, адже це передбачає певну жертву. Якщо ти говориш правду там, де панує брехня, ти йдеш проти течії і так чи інакше страждатимеш. Але треба, щоб хтось почув цей внутрішній заклик: «Іди!», як його колись почула Жанна д’Арк.

Вранці того дня, коли я вирішив вступити до Української Гельсінської групи, я ще не знав, що приймаю найважливіше рішення свого життя. Після цього мій шлях змінився назавжди, і все моє нинішнє життя визначається тим єдиним днем.

Ніхто з нас не знає, коли саме настане час для головного рішення. Але надзвичайно важливо мати цю готовність і бажання обрати цінності. Так, я пройшов через тюрми й табори, але жодного дня про це не пошкодував. А тепер – тим більше можу спокійно дивитися вам в очі. Я дякую Богові за те, що тоді мав цю готовність, і закликаю вас усвідомити: дуже багато залежить від нашого внутрішнього настрою.

Ілюзія змін згори та урок змін знизу

Люди часто уявляють, що має прийти якась нова політична сила, взяти владу і «згори» змінити все суспільство. Але коли йдеться про виведення країни з моральної кризи, я не вірю в силу законів. Вони важливі для підтримки того рівня моральності, який вже є в суспільстві. Але самі по собі закони не роблять людину праведною. Як писав Вацлав Гавел у есеї «Сила безсилих»: «Закон – лише інструмент, ключі гідного життя лежать у моралі».

Наведу богословську паралель у власній інтерпретації. Юда щиро вірив, що Ісус є царем Ізраїлю, і логіка його була такою: «Якщо ти цар, чому ходиш у простому одязі? Одягнися відповідно, піди нагору, хай тебе приймуть сильні світу цього. Тоді ти утвердишся, почнеш міняти закони і зробиш суспільство праведним».

Але Ісус робить усе навпаки. Він іде всупереч найвищим колам (до слова, хіба цар Ірод послухав заклики Іоанна Предтечі? Нагорі таких речей не слухають). Ісус пішов у низи. Він шукав там людей, які жили неправедно, але могли відгукнутися на Його заклик і змінити свої цінності. Він ліпив із них новий народ. І цей проєкт виявився надзвичайно успішним: за кілька століть велика Римська імперія впокорилася.

Тому нам потрібно виконати цю Ісусову роботу: самим захотіти змінити свою поведінку та ціннісну платформу, шукати людей, які хочуть того самого, братися за руки і робити свою справу. Якщо таких людей буде мало – ціна жертви буде високою (як у часи дисидентства). Якщо багато – жертва буде значно меншою, і зміни настануть швидше.

Тих відчайдухів у часи Ісуса було лише 12 апостолів, і вони змінили Римську імперію. Дисидентів і борців за незалежність було близько 200, і Радянський Союз упав. Нас тут багато, і ми цілком здатні впокорити російську імперію. Просто пам'ятаймо: людський дух, який часом здається безсилим і слабким, насправді є найважливішим. Він вирішує в цьому світі все.

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.