Довіритись незрячому. Як я йшла в оперу та слухала Моцарта наосліп

1940 0
Спочатку мені не вдавалося контролювати, куди я йшла і зовсім не уявляла, що відбувається довкола.
Фото з акції «Довіритись музиці»: Олексій Єгоров

Фото з акції «Довіритись музиці»: Олексій Єгоров

Прогулянка від пам’ятника Шевченкові до Львівської опери із заплющеними очима виявилася справжнім випробуванням, а слухання музики наосліп перетворилася на фантастичний чуттєвий досвід. Редакторка Tvoemisto.tv Ольга Перехрест розповідає про свої враження від участі в акції «Довіритись музиці», що відбувся у межах фестивалю LvivMozArt.

До вчорашнього вечора я могла би з легкістю стверджувати, що від пам’ятника Тарасові Шевченку до Оперного театру зможу дійти із заплющеними очима. Бо що там йти, кількасот метрів по прямій – йди і не думай.

«Бієнале довіри» запросило мене послухати один із концертів фестивалю LvivMozArt наосліп – спільно із незрячим супутником (чи, може, напарником?). Метою акції був досвід довіри: для мене – віддати себе у руки іншої людини, для мого супутника – взяти відповідальність за мене.

Всього нас таких, готових довіритись одне одному, було шестеро: директор школи-інтернату Андрій Закалюк, авторка курсу Open Mindfulness Роксолана Кравчук – та наші провідники, масажист Володимир Дурнєв, голова ГО «Фонд реабілітації незрячих» Михайло Петрів та підприємець Іван Яцишин.

Кількахвилинна підготовка до прогулянки і концерту була веселою (як вдягнути на очі маску так, щоби волосся не куйовдилось і ніс не чесався?) – та щойно я закрила очі, від світу довкола лишилась тільки рука пана Івана, в яку я міцно вчепилась.

Пан Іван радить розслабитись і обіцяє, що не загубить мене по дорозі. Я сміюсь у відповідь, хоча розслабитись ніяк не можу. Мені не вдається контролювати те, куди я йду, я не уявляю, що відбувається довкола. Думати про те, як виглядаю з боку, просто не встигаєш (що, мабуть, і добре).

Іван Яцишин не вперше водить когось містом, він каже, що сам може гуляти Львовом навіть без тростини. Та періодично нам підказують звернути лівіше чи правіше. Перейти дорогу, не врізатись у карету і коней, не наступити нікому на ноги, не вдаритись у ліхтар. Раптом на нашому шляху трапляється продавчиня морозива. «Може, підемо краще на морозиво?», – жартує пан Іван. Вже потім він скаже, що частина нашої прогулянки, коли ми обходили стовпи чи повертали не туди – його навмисна «провокація», аби показати мені, що таке можливо, якщо ти йдеш лише з білою тростиною.

Фонтан перед Оперою я радше відчула, аніж почула – повітря стало вологим і свіжим. Щось подібне відбулось і з самою Оперою – вона якось дуже по-особливому пахне (і це не просто художній прийом!), що відчуваєш ще за порогом. Нам допомогли дійти до місць у залі, де пан Іван спробував навчити мене «читати» пальцями. На спинках крісел – металеві цифри із номером місця. З першої спроби вдалось визначити, що цифра – «кругла» (це була 5). Та вже під час антракту я змогла впевнено намацати «1».

Читайте також: Незрячі на подвійних велосипедах вирушать зі Львова до Одеси

Ця акція називалась «Довіритись музиці», тож варто сказати, що слухати концерт, гадки не маючи, що твориться на сцені – фантастичний чуттєвий досвід. Такого калейдоскопа химерних картин, що пересипались одна з одної, в моїй голові не було ще жодного разу, на жодному концерті. Це практично межувало з синестезією: музика набувала щільності, вона більше не існувала окремими партіями, і ця хвиля прокочувалась крізь мене. Я бачила її.

Пан Іван розповідає мені, що він і сам грає, на багатьох інструментах. Пише музику. Слухає Моцарта – правда, переважно, вдома. Тому сьогоднішній віденський концерт йому неабияк цікавий. Наприкінці ми аплодуємо, аж поки руки не починають боліти.

– Здається, всі довкола встали – то й ми встаємо, – тихо каже він мені. Ми підводимось і аплодуємо музикантам, що зіграли вже не один «біс». Я намагаюсь зрозуміти, чи це вже кінець концерту, чи ні. Розумію, що довкола стало тихо, ніхто не йде.

– Сідаємо, вони ще не дограли. Ваші жарти, що концерт триватиме до опівночі, стають схожими на правду.

Опісля я виходжу з Опери через службовий вхід (центральний встигли зачинити, допоки відзняли враження всіх учасників концерту довіри). Про що був цей досвід насправді? Просто про взаємну довіру? Про те, чи пам’ятаємо ми, що міста мають були пристосовані для всіх мешканців, якими б різними вони не були? Про нові знайомства?

Гадаю, мій досвід – зрозуміти, що неможливо контролювати все. Що деколи варто спертись на чужу руку, аби не впасти чи не йти навпомацки. Що віддати себе у чужі руки – не так страшно, як може здатись на перший погляд. Що довіра часом не лише іменник, а й дієслово, бо це – процес, який мусить бути взаємним.

Пізно ввечері біля фонтану поміж перехожими їздять дитячі машинки, заборонені усіма можливими розпорядженнями міської ради. Я згадую, як кілька годин тому невпевнено обходила цей самий фонтан з іншого боку, наполошено намагаючись не зашпортатись. Гаразд, цей досвід був не лише про довіру. Він все таки ще й про місто.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.


Читайте також:
Новини від KINOafisha.ua.
Загрузка...
Загрузка...
Кінотеатр Планета кіно IMAX (Львів).

Коментарі (0)

Додати коментар