Новина про те, що фонтан «Кульбаба» на площі Галицькій збираються замінити на сухий, викликала активні суперечки в соцмережах. Частина львів’ян називала його унікальною пам’яткою модернізму, яку потрібно зберегти, натомість інші мешканці цінності в ньому не бачили. Пізніше у міській раді пообіцяли частково його зберегти, а 13 червня фонтан таки демонтували. Та суперечок довкола «Кульбаби» можна було б уникнути, якби львів'яни розуміли власне минуле та відповідально до нього ставилися, вважає історик та дослідник радянської спадщини Львова Богдан Шумилович.
Ми живемо в глухій провінції. У Львові немає уважного ставлення до минулого чи сьогодення, натомість є загальна безвідповідальність. Але називати кожний об’єкт, який зробили в минулому, наприклад, пам’ятником модернізму теж не буде правильно.
«Кульбабу» можна вважати міськими меблями, метафоричним образом, який зробили за радянської влади. З моєї точки зору, вона не є цінною. Але якщо говорити про історичну перспективу, то її варто зберегти. Таких об’єктів у Львові майже не залишилося — більшість речей із минулого зараз знищують. Тому у людей і виникає відчуття ресентименту, несправедливості, ніби в них щось крадуть, і вони об’єднуються проти цього. З іншого боку, у місті є потреба змінності, прогресу. Тому в розумних містах у таких випадках шукають компроміси.
Після обговорення в соцмережах «Кульбабу» пообіцяли частково зберегти, що свідчить, що ми — глуха провінція, але демократична. Проте аргумент про приклад модернізму — це радше бажання додати фонтану якоїсь вартості, якої він може і не мати. Бо ті ж самі активісти, коли хочуть щось знищити, використовують протилежні аргументи — що це не цінне. Наприклад, Монумент Слави — цінна річ, зроблена відомими майстрами, приклад львівського модернізму, на відміну він «Кульбаби», але про це ніхто не говорив.
Читайте також: Як змінилися фонтани Львова упродовж ста років. Фото до і після
Львів’яни не розуміють власних контекстів. У нас відштовхуються від радянського періоду, ніби ми до нього не причетні, хоч це лише намагання втекти від себе. У Львові немає жодної пам’ятки архітектури міжвоєнного періоду, жодного об’єкта архітектури радянської спадщини, який був би під захистом. Усі займаються XVIII-ХІХ століттями і давнішими періодами. А все, що радянське, визначене як зло. І 50 років цієї історії у Львові взагалі покинули. А насправді тоді зробили дуже багато: усе містопланування, окрім центру, — радянське. Сихів, Наукова, Сріблястий мікрорайон — це все достатньо складна, цікава і цінна форма мислення архітекторів. Наприклад, пам’яткою архітектури міг би стати Центр творчості дітей та юнацтва Галичини, колишній Палац піонерів, що на Погулянці.
Приклад «Кульбаби» — хороший, адже показує, що за СРСР не тільки Ленінів ставили. Подібний фонтан є і перед Парком культури. У ньому немає нічого інновативного, але він з минулого, тож у багатьох викликає сентименти. Наприклад, на Володимира Великого викупили магазин «Океан» із зовсім неідеологічною радянською мозаїкою. І люди включилися: «Боже, вони зараз зіб’ють наших рибок!». Для багатьох ці рибки — це історія вулиці, це їхнє минуле. Здійнявся ґвалт, і власник сказав, що збереже мозаїку, але як це у нього вийде — вже інша справа. Мозаїки — взагалі дороге і рідкісне мистецтво, до них треба ставитися з повагою.
І таких прикладів, коли люди починають захищати щось самі, є немало. Натомість мали б бути фахівці та чиновники, які захищали б міську спадщину від людей з непрофесійною освітою, від несмаку. Але люди не можуть їм довіряти, бо часто вони пропускають щось погане.
Читайте також: Мистецтво не може бути ворожим. Чому зникають львівські радянські мозаїки
Наприклад, на початку вулиці Саксаганського є корпус біологічного факультету ЛНУ Франка — класичний приклад ар нуво, пізньої сецесії, з алюмінієвими контрфорсами. Це цільний твір мистецтва, де кожна деталь є важливою. Металеву браму до нього замовляли у чеської фірми — це промислова ковка, дорога і складна, 3,5 метри з красивими візерунками. Університет вирішив зробити покращення — оскільки металеві двері важко відкривати, їх замінили на соснові, які зовсім не вписують в ідею будинку. Ми підняли шум, але університет звернувся до історичного музею, де якийсь спеціаліст дав заключення, що у дверях немає ніякої цінності. І їх викинули. Оце і є глуха провінція, оскільки будь-яка людина, яка має хоч трохи освіти, не могла б таке написати.
Історія зі стінописами у Славському теж показує, що всім начхати. Можна ухвалити хоч десять програм для охорони історичної спадщини, але їх повинні дотримуватися. Вони працюватимуть, якщо люди знатимуть, що за порушення їх каратимуть. Але в нас ні за що не карають.
Читайте також: Портрет Шептицького на смітнику. Як священник у Львові рятує пам'ятки
Люди, які щось проектують, мають бути відповідальними. Перед тим, як щось робити, вони повинні хоча б консультуватися з істориками. Часто ті, хто проектують, уміють малювати, але не знають минулого. У випадку «Кульбаби» потрібно було б отримати погодження від управління охорони історичного середовища, яке вже, у свою чергу, бере на себе відповідальність вирішувати, що є цінним, а що можна замінити.
Громаду слухати теж дуже корисно, але коли хірург робить операцію, над ним же не стоїть громада і не каже, де робити надріз? Так само не громада вирішує, де треба дорожні знаки розставити — за це відповідають певні служби. Тому головний архітектор чи художник, влада міста мала б побудувати хороші стосунки із експертним середовищем, яке допомогло б скласти перелік цінних об’єктів у Львові. Та поки що ніхто не намагається поєднати радянське минуле із сьогоденням, а лише знищує та замінює.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
