«Твоє місто» продовжує серію матеріалів про визначних киян, щоб показати живе, українське обличчя столиці. Ці історії — про тих, хто зберігав культуру, мову й гідність Києва, навіть коли на них накладали тінь репресії.

Завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська запрошує поглянути на Київ очима російськомовної дівчинки Алли Горської, яка відкривала для себе українське місто і залишила в ньому свій слід.

Уявіть собі таку ситуацію: кінець 1960-х років, у кабінеті слідчого КДБ на вулиці Володимирській, 33 в Києві сидить висока ставна жінка з пишним білявим волоссям, її викликали як свідка – судять одного з її численних товаришів. Нічого поганого про цього товариша вона говорити не хоче, жодне з висунутих йому звинувачень не підтримує… Слідчий втрачає терпіння, нервово ходить по кабінету, підвищує голос, намагається тиснути на свідка, буквально нависаючи над її стільцем, нарешті закурює цигарку, випускаючи дим просто їй в обличчя. А вона у відповідь закидає ногу за ногу і незворушно каже: «О, то у вас тут можна курити?» - і дістає з кишені свою пачку цигарок… Звідки ж це така безстрашна взялася?!

Вулиця Володимирська, праворуч будівля КДБ. 1950-1960 рр.

Вона народилася на березі Чорного моря, у мальовничій Ялті, мала старшого брата і люблячих батьків – батько, герой громадянської війни, закоханий у театральне мистецтво, і мама – вихователька дитячого садочка. Назвали дівчинку Аллою. Скоро родина переїхала до Москви, але там не затрималися, осіли у Ленінграді (тепер, як і колись, Санкт-Петербург). Алла добре вчилася у школі, носила піонерський галстук, пишалася батьком – директором виробництва ленінградської кіностудії, а мама вже була на тій же кіностудії художником по костюмах. Але восени 1939 року батька призвали на фінську війну, а потім відправили до Монголії керувати зйомками кінофільму. Тож коли німці, прорвавши радянський кордон, щільно оточили Ленінград, брат Арсен пішов у ополчення (і скоро загинув), а Алла з мамою лишилися самі… Тільки через два голодні роки – влітку 1943-го – їм вдалося евакуюватися до Алма-Ати, звідки їх через півроку забрав до Києва батько, щойно призначений директором Київської кіностудії. Так родина Горських опинилася в Києві.

Директор кіностудії – неабияка посада, це ж працівник «ідеологічного фронту», партійна еліта міста! Квартиру їм дали трикімнатну у красивому цегляному будинку початку століття в самому центрі міста – на вулиці Рєпіна, 25.

Алла Горська з батьком біля будинку на Терещенківській (у ті часи Рєпіна), 25. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Олександра Валентиновича возив на роботу службовий автомобіль, Олена Давидівна облаштувала квартиру красивими, ще «буржуйськими», меблями, Алла ж заявила батькам, що хоче стати художницею, тож її зарахували до художньої десятирічної школи ім. Т.Шевченка.

Державна художня середня школа імені Тараса Шевченка (нині Історичний музей) на Старокиївській горі, 1940-ві рр.  

Цю школу тоді щойно перевели з просторого будинку на Володимирській,2 (відданого історичному музею) до одного з корпусів Київського художнього інституту у просторій садибі колишньої духовної семінарії на Вознесенському узвозі,20 (тоді вул. Смірнова-Ласточкіна). 

Внутрішній двір Київського Художнього Інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). 1950-ті рр.

Там Аллі довелося наздоганяти однокласників із спеціальності – вони випереджали її з художньої освіти на цілих чотири роки! Проте, вона впоралася і закінчила школу з медаллю, що гарантувала вступ до художнього інституту без екзаменів.

На перетині вулиці Січових Стрільців (тоді Артема) і Вознесенського узвозу (тоді Смірнова-Ласточкіна). 1950-ті рр.

Вона вирізнялася серед однолітків не тільки гарним одягом чи тим, що її підвозив батьків службовий автомобіль, водій якого часом біг за дівчиною, підносячи їй забутий в машині пакунок з бутербродами, але й характером – розумна, товариська, завжди готова допомогти, поділитися тим, що мала сама.

Алла Горська (праворуч) разом з однокласниками. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Вона помічала, що більшість її однолітків живуть в набагато гірших умовах, погано харчуються, не можуть дозволити собі гарний якісний одяг, але їй не заздрили як зарозумілій дочці начальника, а щиро любили і, приймаючи віддані нею булочки чи запрошення в гості, допомагали з єдиною непідвладною їй учбовою дисципліною – українською мовою, якої Алла не знала зовсім. Щоправда, після вступу Алли до художнього інституту, її батьки домоглися її звільнення від вивчення цього предмету. 

Біля корпусу Київського державного художнього інституту, 1940-1950 рр. Тринадцятий зліва С.Григор'єв. Фото: Едуард Межул

В інституті Алла вчилася на живописному факультеті під керівництвом Сергія Григор’єва, тут же вчилася і дочка Григор’єва – Майя. Одним з найуспішніших студентів інституту справедливо вважали Віктора Зарецького. Сам він був родом із Сумщини, проте разом з батьками жив і на Донбасі, і в Росії, де закінчив середню освіту і відбув службу в армії. До того ж, ще під час військової служби, він отримав партійний квиток. Здобувати художню освіту в Київ він приїхав у тамбурах чи й поза їх межами на зчепленнях вагонів, бо не мав грошей на квиток, але завдяки своєму видатному таланту скоро став ленінським і рєпінським стипендіатом.

Віктор Зарецький, 1950-ті рр.

Навряд чи Аллині батьки мріяли про такого зятя, але молоді люди не спитали їхньої думки. Шкільна подруга Алли, художниця Ірина Левитська, так згадує цю історію: «Повернувшись до Києва, дізналася, що життя Алли змінилося… Моє перше запитання: "Як поставилися батьки до твого шлюбу?" Алла: "А ми розписалися й прийшли до мене з фляжкою сидру. Батько тихо проковтнув, а мама мало не зомліла, пила довго валер'янку.» Було це у 1952 році, а невдовзі Олександра Горського посунули з київської посади і перевели до Одеської кіностудії, тож Аллині батьки виїхали до Одеси, а квартира лишилася молодятам. У 1954 році Алла (на рік пізніше за Віктора, якого вже залишили в інституті на викладацькій посаді) закінчила навчання і народила сина, якого назвали Олексієм. Вікторові батьки з радістю запропонували свою допомогу у догляді за малюком.

 Алла Горська з сином Олесем, січень 1955 р. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Віктор добре розумів, що саме має зробити для успішної кар’єри молодий радянський художник, тож молоде подружжя рушило у творчу поїздку на Донбас за робітничими сюжетами. Натхненно малювали шахтарів, але хотілося чогось більшого, цікавішого за єдиновизнаний в СРСР «соціалістичний реалізм». Зацікавилися українським народним мистецтвом – Ганна Собачко-Шостак, Марія Примаченко, а ще творчість  бойчукістів і традиційне народне мистецтво. Між тим, повернувшись з чергового творчого відрядження, знайшли в дверях квартири записку – виклик до жилконтори, де їм повідомили про надлишок житлової площі і підселення до них сусідів. Так їхня розкішна квартира №6 перетворилася на комуналку.

• Алла Горська з друзями, праворуч від неї Георгій Малаков, в центрі Києва (Володимирська, 15). Середина 1950-х

Прагнучи поєднати  корисне з приємним, Віктор з Аллою, скориставшись запрошенням Вікторового товариша, стали їздити до мальовничого поліського села Горностайпіль у Чорнобильському районі. На відміну від теперішньої посткатастрофічної пустки, тоді там вирувало життя. Селянський побут був ще багато в чому традиційним – ткацьке приладдя, саморобні меблі, дерев’яні цебра, барильця, маслобійки і таке інше, розмаїття вишитих рушників, скатертин, сорочок. Вечорами село вибухало народними піснями, а вранці пташиним співом. Віктор малював рум’яних доярок, Аллі ж подобалося спілкуватися з дітьми, змальовучи їхні портрети. В листі до батька в цей період вона зазначає: «…весь час хочеться писати українською, розмовляти українською, думати починаєш українською…». А потім Алла відвідала самодіяльний музей Івана Гончара на вулиці Новонаводницькій (тепер це частина вулиці Лаврської), який справив на неї незабутнє враження: «Я тут народилася вдруге!» - казала вона.

Вид на Велику Лаврську дзвіницю, Трапезний храм та інші будівлі верхньої частини Києво-Печерської Лаври у 1950-1960 рр.

У 1960 році студент режисерського факультету Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого Лесь Танюк започаткував Київський клуб творчої молоді під назвою «Сучасник». Перші засідання Клубу часто відбувалися в актовій залі Інституту на Хрещатику, 52. 

Вид на Хрещатик (зліва корпус Київського театрального інституту). 1960-ті рр.

У щоденниковому записі Леся Танюка за 4 березня 1961 р. зберігся запис про перше відвідання Клубу творчої молоді великою групою київських художників – Алла Горська, Віктор Зарецький, Веніамін Кушнір, Галина Зубченко, Людмила Семикіна… Через кілька днів Лесь Танюк вже гостював у нових друзів на Рєпіна, 25 у гостинній комуналці Горської-Зарецького. Відтепер Алла і Віктор тісно співпрацювали з Клубом творчої молоді: художнє оформлення запрошень і сцени для публічних заходів Клубу, театральні декорації та ескізи костюмів до вистав Молодого експериментального театру під керівництвом  Леся Танюка, художнє оформлення сцени і гастрольних поїздок студентського етнографічного хору «Жайворонок», який діяв при КТМ, організація художніх виставок своїм колегам, поїздки та екскурсії вихідного дня, а також триваліші подорожі Україною.

А поміж тим всім – «Безсоромно живемо!» – сказала якось Алла Танюкові і всерйоз засіла за вивчення української мови – писала диктанти, виконувала вправи разом з подругами Людмилою Семикіною і Галиною Севрук, які також хотіли покращити свою українську. А за вчительку їм була рідна сестра Івана Світличного Надія.

Алла Горська, Іван Світличний, Борис Нечерда, Київ, 1968 р. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Хоча Клуб творчої молоді діяв за часів «хрущовської відлиги», діяльність його членів балансувала на межі дозволеного комуністичною владою, а то й виходила за межі. Найстрашнішим політичним ярликом у часи СРСР в Україні було звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі», а найпершими симптомами цього страшного «діагнозу» вважали, звісно, повсякденний вжиток української мови, вишиванку, поглиблену цікавість до правдивої української історії та мистецтва.

Катеемівці мали всі ці ознаки, вся їхня творчість була присвячена відродженню і розвитку української культури, до їхніх послуг була розкішна українська бібліотека Івана Світличного у його однокімнатній квартирі-«рукавичці» на Уманській, 35, твори українського «самвидаву», якими вони активно обмінювалися, лекції українських істориків Михайла Брайчевського, Олени Компан, Олени Апанович у приміщенні КТМ – кімнаті №13 у Жовтневому палаці або у художніх майстернях на Філатова,10, зустрічі з письменником, учасником Української революції 1918 р. Борисом Антоненко-Давидовичем, екскурсії і поїздки з мистецтвознавцем Григорієм Логвіним тощо. Алла з друзями тепер принципово спілкувалася українською мовою, дарма, що траплялися помилки, через які вона, пишучи комусь листа, спочатку складала чернетку… Ленінський райком комсомолу, який мав контролювати діяльність Київського Клубу творчої молоді, вже давно мав їх за «розсадник націоналізму».

Ескіз вітража "Шевченко. Мати" для Київського університету, 1964 рік

Першим болючим ударом стало знищення створеного для Київського університету шевченківського вітражу, створеного до 150-річчя Кобзаря творчим колективом з середовища КТМ: Опанас Заливаха, Алла Горська, Галина Зубченко, Галина Севрук, Людмила Семикіна… За цей «ідейно незрілий» твір з образом гнівного Тараса Шевченка Аллу Горську і Людмилу Семикіну виключили зі Спілки художників УРСР, а Опанас Заливаха трохи згодом поплатився ще сильніше. Тоді ж відбувся останній публічний захід Клубу – вечір Т.Шевченка у приміщенні Кінопалацу на Інститутській, до якого все та ж Алла Горська створила складене гармошкою запрошення з цитатами Великого Кобзаря, де фрази «Караюсь, мучуся, але не каюсь…» і «У сім’ї вольній, новій» опинялися поруч.

Вид на Жовтневий палац, 1960-ті рр.

Це стало «останньою краплею», ключі від кімнати №13 у Жовтневому палаці в них забрали. Клуб був розпущений, але не зник, бо його діяльність тепер остаточно перейшла до квартир (в першу чергу  квартири Алли і Віктора на Рєпіна, 25 та Івана Світличного на Уманській,35) та художніх майстерень. 

Ці майстерні були на горішньому поверсі будинку №10 на вулиці Філатова. Алла і Віктор мали одну майстерню на двох, поруч була майстерня Людмили Семикіної.

Алла Горська пише портрет Людмили Семикіної. Середина 1960-х

Саме там 19 вересня 1964 року Алла Горська та Іван Світличний в оточенні щирих друзів відсвяткували «спільне сімдесятиріччя» – обом  виповнилося по 35 років (Аллі – 18 вересня, а Івану – 20-го). До події поставилися серйозно – створили «ювілейний комітет» на чолі з В’ячеславом Чорноволом, обрали його членів з «кінно-гужовими» прізвищами (Сивокінь, Білокінь, Семикінь, Рябокляч і Возна), звучали веселі пародійні промови і побажання в стилі офіційних компартійних з’їздів, провели безпрограшну лотерею з власними творами тощо.

Запрошення на святкування 70-річчя від дня народження Алли Горської та Івана Світличного
вересень 1964

Та попри дружні веселощі, всі відчували, що «хрущовській відлизі» настає остаточний кінець. 

Наступного літа 1965 року відбулися політичні арешти. Це саме про них оголосив Іван Дзюба на прем’єрі кінофільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у новенькому тоді кінотеатрі «Україна» на нинішній вулиці Городецького, де Чорновіл і Стус закликали зал встати на знак протесту.

Кінотеатр "Україна", 1960-ті рр.

Це про долі саме цих заарештованих В’ячеслав Чорновіл склав самвидавну збірку «Лихо з розуму або Портрети 20-ти «злочинців», за яку сам у 1967-му пішов за грати. Тоді постраждали в основному українські культурні діячі з Західної України, у Києві були заарештовані інженер Євгенія Кузнєцова, художник театру ім. І.Франка Петро Моргун та на вісім місяців був затриманий Іван Світличний.

Проте і кияни відчували наростаючий загрозливий тиск влади, репресії у вигляді звільнень з роботи і з навчання. Найбільш «відзначені» увагою КДБ помічали стеження за ними на вулицях і «топтунів» у під’їздах та під вікнами. В якийсь із днів Алла знайшла у дверях своєї художньої майстерні записку з нехитрим віршиком:

На даху куняє ґава,

На щаблях сидіти жорстко.

А Арнольдові цікаво, 

Де блукає пані Горська.

Вочевидь, хтось із добрих знайомих чекав її на бетонних східцях і спостерігав не тільки за сонною гавою на даху, а й за нудьгуючим «топтуном». Серед засуджених арештантів 1965 року був і Опанас Заливаха, який мешкав тоді в Івано-Франківську. На п’ять довгих років він був відправлений до таборів суворого режиму у Мордовії. А виключена зі Спілки художників у 1964 році Алла, шукаючи роботи, пристала до пропозиції подруги Галини Зубченко працювати в колективі художників-монументалістів під керівництвом Григорія Синиці на Донеччині, куди згодом перетягнула і Віктора Зарецького.

Лист Алли Горської до Опанаса Заливахи в ув’язнення. 1968

Вражена арештом Опанаса, вона пише йому теплі листи, ділиться своїми міркуваннями щодо мистецтва, розповідає про київські події і проблеми. І майже кожний лист починає епіграфом «На шаблях сидіти жорстко», замінивши букву «щ» у тексті на «ш», що додавало цікавості змісту.

Алла Горська, Григорій Синиця, Василь Стус, Віктор Зарецький, Донецьк, 1966 р.

За виконані у Донецьку мозаїчні роботи Аллу Горську поновили у Спілці художників, але, як виявилося, ненадовго. Арешти друзів вона переживала дуже гостро і не сумнівалася у відсутності складу злочину у справах кожного з них. А її викликали як свідка у справах Ярослава Геврича, В’ячеслава Чорновола, Валентина Мороза… Душа боліла за кожного. Тож коли у 1968 році у Києві збирали підписи під листом-протестом проти політичних репресій української інтелігенції, вона не тільки одразу поставила свій (31-ий за порядковим номером), але й просила друзів і колег також підтримати протест.

Валентин Мороз, Алла Горська, Зиновія Франко, Іван Світличний. Київ, 1968 рік

Реакція влади не забарилась: на зборах у Спілці художників від них під загрозою виключення стали вимагати відкликати свій підпис і публічно засудити свої помилки. Радянські художники в усьому залежали від творчих спілок – адже через них оформлялися державні замовлення на виконання робіт. Шукати роботу самостійно набагато важче… Проте, ні Алла, ні Людмила Семикіна, ні Галина Севрук своїх підписів не відкликали. Так Алла у квітні 1968-го знову була виключена зі СХ УРСР.

Ще перед цим, у лютому того ж року, в листі до Опанаса Заливахи вона написала: «Вперше зрозуміла без всякого кокетування, що скоро помру…» Та, здається, ці болісні передчуття ще більш стимулювали її до дії, прискорюючи перебіг життя.

Алла і Віктор з колегами працювали над створенням мозаїк у Краснодоні (причому Алла вже була позбавлена права авторського підпису під їхнім колективним твором).

Ресторан "Вітряк" із мозаїкою "Вітер".  Поштівка видавництва «Радянська Україна», 1970 р

Виконали в Києві мозаїку «Вітер» і внутрішні розписи ресторану «Вітряк» у Голосіївському районі (проспект академіка Глушкова, 11).

Інтер'єр ресторану "Вітряк"

До слова, «Вітер» — єдиний монументальний твір художників Алли Горської, Віктора Зарецького і Бориса Плаксія, збережений у Києві.

Ескіз мозаїчного панно «Вітер» для ресторану «Вітряк» у Києві. 1967

У 1990-х ресторан неодноразово змінював власника, панно закрили дерев’яною вагонкою, а пізніше вивісками і баннерами. Витвору загрожувало знищення.

У 2016 році будівлю внесли до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятку місцевого значення.Після цього панно відкрили. Нині мозаїка частково пошкоджена, тож міська влада обіцяє її відреставрувати.

В серпні 1970 року Алла з друзями влаштували урочисту зустріч Опанасу Заливасі, який саме повернувся з таборів – купили йому одяг, взуття, влаштували гарну гостину в оформленому ними ж кафе  «Наталка» на 18-му кілометрі Бориспільського шосе. І це була їхня остання зустріч…

Розписи в екстер’єрі ресторану «Полтава» («Наталка»), 1967 р.

Розписи в інтер’єрі ресторану «Полтава» («Наталка») 1967 р.

Рано вранці 27 листопада Алла востаннє переступила поріг своєї квартири. Першим рейсом приміського автобуса вона поїхала до вже овдовілого хворого свекра у Васильків і звідти не повернулася. Її  трагічна загибель і досі оповита таємницею. Розчавленого горем Віктора змусили визнати, що Аллу убив його батько, тіло якого через два дні знайшли на залізничній колії недалеко від Фастова нібито внаслідок вчиненого самогубства. В процесі ведення карної справи була замінена слідча група, а ще перед закриттям справу для чогось передавали (з поверненням) до КДБ… Пізніше кадебісти не раз лицемірно заявляли, що ніколи не мали до Горської ніяких особливих претензій.

Останньою адресою Алли стала 39-та ділянка Берковецького цвинтаря, тоді ще нового і схожого на пустир. Її ховали через десять діб після вбивства у закритій труні, було багато вінків, квітів і, особливо, кетягів калини. Найближчі друзі, забравши труну з тілом у морзі, зупиняли автобус біля будинку художньої майстерні, де вже була облаштована нашвидкуруч виставка Аллиних робіт, потім біля під’їзду на Рєпіна, і там і там вже купчилися заплакані друзі, які зібралися провести Аллу в останню путь.

Похорон Алли Горської. Біля автобусу під будинком худ. майстерень на Філатова

На цвинтарі, опускаючи до могили труну, кидали пригорщами землю вперемішку з калиною, яка проступала крізь неї, як краплі крові… Співав хор «Гомін», по черзі тримали великий портрет під рушником. Василь Стус прочитав над могилою такі рядки:

Сьогодні — ти. А завтра — я, 

і пустить нас Господь до пекла,

 де нам на вічний біль — утекла, 

в смерть перелякана земля. 

І тільки горстка нас. Щопта 

для молитов і сподівання, 

усім нам смерть судилась рання, 

бо пізня суджена мета.

А по краях натовпу то тут, то там за деревами групками стояли люди з професійно непримітною зовнішністю…

Після похорону відбулося скромне поминання у художній майстерні Людмили Семикіної, там же відзначали роковини. А на квартирі у Василя Стуса в Святошині (нині той будинок знесений) невдовзі обговорювали проєкт намогильного пам’ятника.

Тимчасова дошка над могилою Алли Горської. Автор: Аліса Забой. 1971 р.

Скульптор Аліса Забой вирізьбила дерев’яну дошку (на якій помилкове «Ала» з одним «л» було сприйняте кадебістами за тризуб), потім вона ж і Володимир Прядка спорудили перший пам’ятник у вигляді трьох дерев’яних пілонів з підвішеною між ними чашею, а тепер там стоїть виготовлений Володимиром Прядкою різьблений кам’яний хрест.

Хрест на могилі Алли Горської. Автор - Володимир Прядка

На будинку у Василькові, де загинула Алла Горська встановлена меморіальна дошка роботи Михайла Денисенка. А на будинку, в якому вона жила, висить меморіальна дошка роботи скульптора Бориса Довганя.

Зараз будинок по вулиці Терещенківській, 25 (колишній Рєпіна) вже не житловий, в ньому розмістилася лікарня.

Віктор Зарецький пережив Аллу на двадцять років. Глибоко переживаючи трагедію, він створив серію посмертних портретів Алли Горської і портрет батьків. У 1978 році він одружився вдруге – його дружиною стала колишня однокурсниця Майя Григор’єва (дочка викладача Горської в художньому інституті).

В останні роки життя Віктор Зарецький мав власну художню студію і виростив багато талановитих українських митців. Він помер 23 серпня 1990 року і похований поряд з батьками на тій же ділянці Берковецького цвинтаря, що й Алла.

Популяризацією творчої спадщини Алли Горської і Віктора Зарецького займається благодійний фонд, заснований їхньою онукою Оленою Зарецькою. Разом з друзями вони провели чимало цікавих культурних заходів, виставок, кінопоказів тощо. Окремі мистецькі твори і родинний фотоархів є окрасою фондової колекції Музею шістдесятництва – філії Музею історії міста Києва. Звичайно ж, художні твори цього надзвичайного подружжя можна побачити і в інших музеях Києва – Національному художньому музеї України, Національному музеї літератури тощо… 

У цьому році відзначаємо 100-річчя від дня народження Віктора Зарецького. У залах Національного музею Т.Г.Шевченка ще триває ретроспективна виставка його робіт.

_________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні новини Києва, підписуйтеся на наш Facebook.

«Твоє місто. Київ» – сучасне незалежне медіа європейської столиці. Ми пишемо про міську культуру, урбаністику, інфраструктуру, бізнес та людей, які змінюють місто на краще.