Завідувачка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська розповідає про те, як українські колядки й щедрівки у 1960–1970-х роках стали формою культурного спротиву радянській системі, хто саме виходив колядувати на вулиці Києва і Львова, як за цими ватагами стежив КДБ та чому різдвяна традиція збереглася навіть за умов заборон, репресій і таборів.

Виявляється, був час, коли в українському офіційному календарі Різдва не існувало, і мова зовсім не про сиву давнину дохристиянських часів (коли колядками і щедрівками зустрічали дні зимового і весняного сонцестояння), а про роки значно пізніші, можна навіть сказати, нещодавні – старше покоління наших сучасників це пам’ятає. Різдва не було, бо не було ніяких релігійних свят – релігія це ж опіум для народу! У перші ж роки радянської влади церковні свята і традиції були оголошені пережитком минулого і заборонені, в тому числі і пречудовий дитячий хор при Софійському соборі в Києві, який тоді належав Українській Автокефальній Православній Церкві, учасники того хору обов’язково виконували традиційні колядки і щедрівки та влаштовували костюмований вертеп. І якщо повністю заборонити релігію було неможливо, то нова влада повністю підпорядкувала її собі. Недаремно ж Московська Православна Церква зберегла для церковних свят старий Юліанський календар – в якому Різдво опинилося після Нового року, наче підкреслюючи його вторинність після Нового року.

_{Тетяна Цимбал (третя у верхньому ряду, в майбутньому актриса розмовного жанру, шістдесятниця) серед учасників дитячого хорового гуртка в Софіївському соборі в Києві, 1922-23 рр.}

У новій комуністичній імперії навіть новорічну ялинку як пережиток Різдва забороняли з 1927 р. до 1935-го, а потім дозволили з червоною зіркою на вершечку. Та й Новий рік – 1 січня – стало вихідним днем лише з 1947 року. Тільки у певні зимові дні скупчення по-святковому вбраних бабусь під стінами Володимирського собору і їхній тихенький спів привертали увагу заклопотаних перехожих.

_{Володимирський собор у 1960-х рр.}

Аж ось 1960-ті роки. До пасажу на Хрещатику невеликими групами збирається молодь – дівчата у барвистих хустках, на багатьох справжні селянські вовняні свити, розшиті яскравими орнаментами, прикрашені китицями, в руках якісь згортки і довгі палиці. Заходять у під’їзд, а через якийсь час з’являються на велелюдному Хрещатику з великою, яскравою і блискучою Зіркою, що крутиться на довгому держаку, поряд виблискує Місяць і менші зірки, в когось на патику майстерно вирізана з фанери козяча голова, яка вміє відкривати рота і кумедно трясе довгою хутряною бородою, у багатьох вигадливі яскраво розмальовані маски. Перехожі зупиняються, розглядаючи таку дивину, а вони злагодженим хором заводять першу колядку, відбиваючи такт на бубні та допомагаючи брязкальцем зі звичайних рибальських дзвіночків. А що? Нічого ж забороненого – співають «рік новий народився!», якщо комусь почулося «Син Божий» - то вже даруйте…

Проте, за сталінщини так не жартували – собі дорожче! Коли ж настала так звана «хрущовська відлига», один з викладачів Київського університету Володимир Нероденко у 1958 році заснував студентський етнографічний хор «Веснянка» - вивчали український фольклор, співали народних пісень – у тому числі й обрядових – веснянки, купальські, обжинки та, звісно ж, колядки і щедрівки. Учасники того хору у переддень Нового року утворювали колядницькі ватаги і дивували перехожих. Коли на початку 1960-х років у Києві на повну силу запрацював утворений від початку на базі Київського театрального інституту Клуб творчої молоді, «Веснянка» і новий міжвузівський етнографічний хор «Жайворонок» стали його активними членами.

Відтепер кожного 31 грудня Клуб творчої молоді збирав і виставляв свою колядницьку ватагу. Чому 31 грудня? Так тому ж, що «ніякого Різдва» - тільки нагадування про народні традиції святкування зимових свят! Нагадували одночасно і про народні колядки (за традицією їх співали у вечір напередодні Різдва) і про щедрівки (раніш щедрували «на Василя» - у старий передноворічний вечір).

Але і за один день можна встигнути дуже багато! Особливо, якщо заздалегідь усе продумати і підготувати. Для того, щоб достеменно уявити справжнє народне дійство, йшли до самодіяльної хати-музею Івана Макаровича Гончара на Новонаводницькій, 46 – тут надихалися ідеями, роздивлялися і примірювали на себе традиційний український одяг, а так як одягу було багато – можна було навіть домовитися і позичити кілька свит, смушевих шапок, яскравих хусток на день свята, аби на добру справу!

_{Вікторія Цимбал і Микола Литвин напередодні свят неподалік хати-музею Івана Гончара, Київ, поч. 1960-х рр.}

Вперше ватага Клубу творчої молоді в Києві зібралася 31 грудня 1963 року. Режисером різдвяного дійства був Володимир Нероденко, а диригентом співу Леопольд Ященко. Про костюми та різдвяні атрибути подбали художники. Одним з ентузіастів організації колядницьких ватаг був молодий лікар Микола Плахотнюк. У його книзі спогадів «Коловорот» є яскраво описаний спогад про колядницьку ватагу Клубу творчої молоді на межі 1964-65 рр. У тій ватазі, крім нього, колядували художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Сергій Отрощенко, Любов Панченко, Людмила Семикіна, Геннадій Марченко, а також все сімейство Світличних – Іван з дружиною Леонідою і сестрою Надією, Євген Сверстюк, Ірина Жиленко, Ольга Василенко, Світлана Попель, Ярослав Геврич, Олександр Мартиненко, а керував усім дійством В’ячеслав Чорновіл. Художники постаралися на славу – були Зірка, козак Мамай, Тур, Коза, Маланка і Василь, Сатана та інші персонажі.

^{Колядницька ватага, в центрі у капелюсі Микола Плахотнюк.}

Колядувати почали о 17-й вечора, а закінчили по 23-й. До Нового року лишалося менше двадцяти хвилин. Гурт стояв на порожніх трамвайних коліях до Пущі-Водиці, і всі усвідомлювали, що потрапити до теплої хати до півночі не встигають. І тут почувся голос Чорновола: «Новий рік зустрінемо ось тут! Це ж яка романтика! У лісі просто неба зустрінемо Новий рік!» - і вже лаштував новорічний «стіл». У міхоноші знайшлися і скатерка, і наїдки – пиріжки, ковбаси, пряники, цукерки, консерви, сир, вино і навіть чарка, яку рівно о 12-й пустили по колу. А далі пішки через дачу Куліженка пішли на вулицю Канівську, 23, де жив тоді брат Миколи Плахотнюка Іван. Там продовжили святкування – гаряча вечеря, розваги, лотерея…

^{Художник Сергій Отрощенко серед гурту колядників, 1964-65 рр.}

Лотерея – майже обов’язковий атрибут ледь не всіх катеемівських свят – розігрували твори художників, книжки і навіть твори «самвидаву», а зібрані кошти спрямовували на підтримку спочатку найнезаможніших і талановитих, а потім, з початком політичних репресій, на допомогу родинам ув’язнених. У ту ніч одним з лотів був машинопис щоденника поета Василя Симоненка, і виграв його хазяїн оселі Іван Плахотнюк, за що потім мав неприємності на допитах у КДБ.

До речі, саме той, так цікаво зустрінутий 1965-й рік став початком політичних арештів. Серед учасників колядування по той бік грат і колючих дротів влітку-восени опинилися Опанас Заливаха, Ярослав Геврич, Олександр Мартиненко, тоді ж на вісім місяців вперше був заарештований Іван Світличний.

Повертаючись до теми колядування, треба згадати, що співали не тільки на вулицях, але й навідувалися до найбільш шанованих ними діячів української культури – до Івана Гончара, актриси розмовного жанру Тетяни Цимбал, письменника Бориса Антоненка-Давидовича, історика Михайла Брайчевського, співака Бориса Гмирі, до поетів Максима Рильського, Миколи Бажана, Павла Тичини… Останній, за згадкою, спочатку зустрів колядників насторожено, тривожно зиркнувши на зачинені двері сусідніх квартир, але до оселі впустив, поступово відпружився, щиро дякував і щедро обдарував.

_{Колядники у Івана Гончара та у історика Михайла Брайчевського, 1960-ті рр.}

Той тривожний 1965 рік, рік перших арештів, став для шістдесятницького товариства випробуванням на міцність – хтось відійшов вбік, а переконані і послідовні згуртувалися ще тісніше. Вже був розбитий вітраж на Шевченківську тематику у Київському університеті, створений Опанасом Заливахою, Аллою Горською, Людмилою Семикіною, Галиною Зубченко і Галиною Севрук; розігнаний Клуб творчої молоді після останнього проведеного ним шевченківського вечора; були виклики до КДБ в якості свідків у справах заарештованих друзів, але здавалося, владний тиск лише посилив обурення і спротив.

Друзі тепер гуртувалися у квартирі-«рукавичці» Івана Світличного на Уманській, 35, вдома у Алли Горської і Віктора Зарецького на Рєпіна, 25 (тепер Терещенківській), у художніх майстернях на Філатова,10 чи й просто неба у парках і скверах. Більшість з них стали свідками і учасниками першого публічного спротиву політичним репресіям – 4 вересня на прем’єрі кінофільму «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова Іван Дзюба зачитав список заарештованих і назвав це поверненням до сталінських методів, а В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус закликали зал встати на знак протесту.

Саме тоді більшість з них потрапили під постійний нагляд КДБ, Василь Стус був виключений з аспірантури, Юрій Бадзьо звільнений з роботи в Інституті літератури ім. Т.Шевченка, Михайлина Коцюбинська поклала партійний квиток, відмовившись каятися у своїх поглядах.

Але наступний 1966 рік зустрічали так само з колядками. Ватага, яка склалася ще у КТМ, на той час збільшилася ледь не до півсотні осіб, так, що весь гурт іноді не вміщався у типовій київській квартирі. Тож вирішили розділитися і утворювати нові самостійні ватаги. Домовлялися заздалегідь, хто й до кого піде вітати. Микола Плахотнюк пригадав, як отримав від Надії Світличної адресу письменника і перекладача Віктора Петровського, який у сталінщину відбув 19 років табірного ув’язнення. І ось згуртована Плахотнюком переважно зі своїх земляків-студентів ватага з Зіркою, Козою, Дідухом, Відьмою на мітлі, Чортом і пречудовим Вітряком, який безупинно махав крилами, влетіла до приміщення господаря і, діставши дозвіл, заспівали без купюр: «…ой радуйся, Земле, Син Божий народився!» А господар, ухопившись за серце, плакав від розчулення…

Надія Світлична згадувала, що у той вечір маршрут її ватаги пролягав з вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) до Печерська повз похмуру будівлю КДБ на Володимирській, 33, де у дворі, в окремій будівлі слідчої тюрми перебували заарештовані друзі – Ярослав Геврич, Олександр Мартиненко, Іван Русин та Іван Світличний. Колядники зупинилися і на весь голос співали, сподіваючись, що арештанти їх почують. І при цьому навіть виконали особливий варіант колядки «Нова радість стала»:

Наших українців

по тюрмах саджають,

а матерів з діточками

в Сибір засилають…

На межі 1966-67 років ватага Миколи Плахотнюка під назвою «Гук» складалася переважно зі студентів Політехнічного інституту і базувалася у гостинній батьківській хаті художниці Любові Панченко в Бучі Лісовій. У Політехнічному інституті діяли ще дві ватаги на базі інститутського хору «Дударик». Тоді всі три ватаги зустрілися 1 січня у Бучі Лісовій і разом поїхали на Хрещатик. Співали в електричці, у метро, коло ялинки на Хрещатику.

Спогад про колядування в метро у 1968 році зберегла і наймолодша з шістдесятників скульпторка Аліса Забой. Вона була у ватазі Леопольда Ященка, засновника київського хору «Гомін». Починали співати ще на довгому ескалаторі зі станції «Хрещатик» на вулицю Інститутську, Леопольд Ященко задавав тон своєю сопілочкою, колядники заводили пісню. Звук потужно відлунював у тунелі, заповнював весь простір… А на зустрічному ескалаторі пасажири з цікавістю і здивуванням розглядали співочий гурт, вивертаючи шиї їм услід.

^{Леопольд Ященко, 1960-ті рр. Колядники у дорозі, 1960-ті рр.}

Між тим, пильні кадебісти не могли не помічати «шкідливого» впливу колядницьких гуртів на, здавалося б, уже давно русифіковане і покірне міське населення. Колядники будили національну свідомість, навіювали дитячі спогади, нагадували розповіді дідусів і бабусь про традиційне народне святкування Різдва з солом’яним дідухом і співами. Тобто зводили нанівець зусилля компартійних ідеологів перетворити українців на безлику частину радянського народонаселення. Проте, формальних причин для заборони ще не вистачало, тож за колядницькими ватагами ходили «топтуни», організатори ватаг вже давно були під спостереженням і на них збиралося відповідне «досьє», а міліція за найменшої нагоди затримувала учасників дійства за порушення громадського порядку. Іноді, помітивши пильну увагу «топтуна», колядники могли дозволити собі викличний жарт – наприклад, прочитати віршик:

нам не треба ковбаси,

нам не треба масла,

аби зірка на Кремлі

ніколи не згасла, - знущально, але ж спробуй, доведи!

Зі зміною у липні 1970 року керівництва КДБ УРСР посилилася боротьба з «націоналістичними проявами» у республіці. Готувалася всеохоплююча операція «Блок», формувалися об’ємні особисті справи на українських патріотів. Поміж інших на службові столи очільників ЦК КПУ лягали інформаційні донесення про «намерения ряда националистически настоенных лиц принять участие в новогодних колядках».

А напередодні масових політичних арештів в Україні 1972 року, 10 січня КДБ звітував перед ЦК КПУ інформацією про організаторів колядок у Києві лікаря Миколу Плахотнюка, художницю Людмилу Семикіну, вже колишнього керівника забороненого хору «Гомін» Леопольда Ященка та інших. Кадебісти знали, що колядники відвідали «відомого органам КДБ» Євгена Сверстюка та письменника Бориса Антоненка-Давидовича, знали, якими словами гостинні господарі привітали колядників, знали про святкування у художній майстерні Людмили Семикіної на вулиці Філатова, 10 – навіть докладно описали, що там на столі стояла театральна маска з розділеним навпіл обличчям, де на одній щоці чорною фарбою було намальовано цифри «1971» і сльозу, а на другій щоці – знак запитання. До подробиць прослідкували вони і маршрут колядників – співали під ялинкою біля філармонії, біля готелю «Дніпро», біля консерваторії і станції метро «Хрещатик».

Є в тому документі інформація, що їхні костюми створені за ескізами Семикіної, а частина позичені у Івана Гончара. Зазначено і те, що деякі господарі давали колядникам гроші («по 10-20 рублей»), що частину тих грошей вони витратили на спільне святкування, а решту передали Людмилі Семикіній та Івану Русину, нещодавно звільненому з ув’язнення. Призначення зібраних коштів особливо цікавило кадебістів – вони дізналися, що частина тих грошей була використана для проведення вечора пам’яті Василя Симоненка 8 січня в майстерні Семикіної, а частина залишена на заплановану на 13 січня зустріч у кафе «Наталка» з метою пом’янути убиту художницю Аллу Горську. Ця докладна інформація, а також розповіді про інші заходи у тій художній майстерні, свідчать як про наявність таємних інформаторів з середовища колядників, так і про постійний нагляд за ними.

Чимало написано про «заарештовану коляду» у Львові – там душею колядницького дійства була Олена Антонів, вдома у якої збирали реквізит, готували костюми, обговорювали маршрут, проводили репетиції тощо. Активну участь брали учорашній політв’язень Михайло Горинь з дружиною Ольгою, подружжя поетів Ігор та Ірина Калинці, художники Богдан Сорока з дружиною Любою, Ярослав Мацелюх і Стефанія Шабатура, історик Іван Гель з дружиною Марією, дружина політв’язня Валентина Мороза Раїса та багато інших. На межі 1971-72 років до Львівського гурту колядників приєднався Василь Стус, який саме приїхав з лікування у Моршині…

^{Колядницька ватага у Львові, на межі 1971-72 рр. На першому плані ліворуч Раїса Мороз, праворуч у костюмі цигана Стефанія Шабатура.}

12 січня 1972 року відбулися одночасні політичні арешти у справі «Блок» по всій Україні, відбувалися вони протягом всього року і пізніше. За гратами у перший же день арештів опинилися Іван Світличний, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Іван Гель та інші…

Надія Світлична, яка відбувала чотирьохрічне ув’язнення у жіночому політичному таборі в селищі Барашево в Мордовії разом з Іриною Калинець, Стефанією Шабатурою, Ніною Строкатою-Караванською, Іриною Сеник, 25-річницею Даркою Гусяк і Марією Пальчак, яка мала 15-річний термін, згадувала як навіть там, у табірному бараці, вони відзначали Різдво. Про головні різдвяні страви дбали заздалегідь – ще з літа просили рідних надіслати у посилці потрошку маку, горіхів, сушениці, грибів і берегли то до зимових свят. Ті посилки були дозволені кожній ув’язненій лише з другої половини терміну раз на рік вагою 5 кг і з обмеженим асортиментом, та й то, якщо не позбавлять такого права за якесь адміністративне порушення.

Десь за пару тижнів до Різдва запасалися перловкою – її часто давали у вигляді каші або в баланді, - добре як перед святом якраз таку й дадуть, а як ні – піде і припасена раніше, заморожена. З тої перловки, додавши дорогоцінні припаси цукру, горіхів і маку, робили кутю. Заварювали узвар, намагалися з жалюгідного табірного меню зобразити 12 страв, рахуючи окремо хліб, сіль і чай. На дошках столу лежала вишита серветка, на стіні – вишита закладка з різдвяним сюжетом, а якщо вдавалося потай роздобути маленьку гілочку сосни, то її прикрашали крихітними свічечками, вишитими, як і більшість прикрас в бараку, Іриною Сеник.

_{Різдвяні табірні вишивки Надії Світличної та Ірини Сеник}

Сівши за стіл, звичайно ж, співали. А потім виходили з бараку колядувати сусідам – через дорогу, через два ряди колючого дроту і смугу переораної землі була чоловіча політична зона, де відбували покарання Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. До того ж, у Стуса саме перед Різдвом – день народження, тож намагалися доспіватися-докричатися до друзів, привітати зі святом. І їх таки почули – через якийсь час «арештантською поштою» з чоловічого табору прийшла відповідь – вірш Василя Стуса:

Немов крізь шиби, кроплені дощами,
крізь скрик розлуки, ліхтарів і ґрат
затрембітав тонкими голосами
гранчастий келих квітів і дівчат.
Там мармуровий вруниться акант,
різьбленими лопоче язиками
поколяду – немов за образами –
доносить співу тужний аромат.
Там буриться похмурий амарант
і айстри у покірній непокорі
останні долітовують прозорі
дні вересня – ясноджерельний кант.
І папороті цвітом процвітає
оцей дивочний опівнічний спів.
О, як би я туди до вас хотів –
хоч краєм ока або серця краєм!
Ридають ув аортах солов’ї
і пролітають в вирій, пролітають.
А ті, що йдуть крізь смерті, поринають
в галай-світи, світища-галаї!
Покірні тузі, образи пливуть,
тремтять, мов струни, кроплені сльозою.
Промов же, Україно, за котрою
із загород відкриється нам путь?
Такі-бо забродили алкоголі,
такі надсади і такі хмелі!
Сурмлять у ріг чотири вітри в полі,
і, ніби криця, сталяться жалі.

В еру до мобільних телефонів люди вітали один одного листами і поштівками. Художні кольорові поштівки з усіма офіційними радянськими святами можна було придбати будь-де, але годі було шукати зображення з різдвяним сюжетом чи бодай просто новорічне вітання українською мовою! Пристосовуючись, купували нейтральні новорічні поштівки чи зимові пейзажі та вписували туди свої побажання, або ж по іншому – малювали самі! Художник Опанас Заливаха, знаходячись в ув’язненні у 1965-70 рр., надсилав друзям саморобні листівки з табору, але робив так і потім – ось кілька, надісланих у 1970-80х рр. приятельці Галині Севрук.

Посіяне шістдесятниками рясно зійшло у 1980-ті, Україна вже впевнено крокувала до Незалежності. Відновивши державність, відстояли своє предковічне право на звичаї і традиції наших предків. А що московити того не мають, ще раз доводить нашу національну окремішність. І чи не з того їх так жаба душить?..

Щоб отримувати актуальні новини Києва, підписуйтеся на наш Facebook.

«Твоє місто. Київ» – сучасне незалежне медіа європейської столиці. Ми пишемо про міську культуру, урбаністику, інфраструктуру, бізнес та людей, які змінюють місто на краще.