Поки жила у Львові, я цього не помічала. І вважала Львів бездоганно красивим, найкращим. Так, я бачила й обшарпані занедбані будинки, і латки кольорових фасадів крамниць та закладів харчування. Проте я не могла їх оцінювати критично. Поки живеш у місті, його атмосфера полонить розум та сприйняття, і подивитись на речі раціонально майже неможливо.
Для мене існувало два рівні львівських вулиць - перший, і для мене найважливіший, - це коли підіймаєш погляд вгору і бачиш красиву архітектуру. Інший рівень - побутово-ужитковий, коли йдеш купити хліба чи взуття. Дивним чином ці рівні у мене не перетиналися. Звісно, я бачила дисонанс кольорових фасадів з усією будівлею, проте не надавала цьому особливого значення. Я вважала, що моє місто не можна зіпсувати нічим. І навчилася бачити красу, незважаючи на всі оті ляпи. Дійшло до того, що ляпи я перестала бачити взагалі.
Читайте також: Головний символ Різдва цього року - світло
Коли я переїхала до Німеччини, то Львів у моїй пам'яті залишився ідеальним та улюбленим містом. Я й досі порівнюю міста Німеччини зі Львовом. Тобто навіть не так: я люблю та визнаю гарними тільки ті міста, які мені нагадують Львів чи то моє уявлення про нього.
Коли приїхала у відпустку до Львова, я вперше побачила пошарпані фасади будівель вгорі та настирливі клаптики свіжого ремонту внизу. Не те, щоб я не бачила їх раніше. Ні, бачила, але тепер я їх відчула, як велике непорозуміння. Я почала помічати також і потрісканий асфальт, і ями на дорогах, і похилені з невідомої причини східці. І це ніяк не поєднувалося з тим ідеальним образом міста в моїй голові.
До речі, десь на другому тижні перебування ці дисонанси я почала помічати менше. І, думаю, що оті люди, які розмальовують півтори метри фасаду то в бірюзовий, то в рожевий, також не помічають свого варварства. Бо воно скрізь, воно повсякденне, звичне, а отже люди втрачають до нього чутливість.
Звісно, очікувати на високу естетичну свідомість підприємців - невдячна справа. У них інші клопоти, й інше бачення міського простору. Тож це питання мало би регулюватись законодавчо. У Німеччині ти не можеш навіть двері замінити чи балкон засклити, як тобі забагнеться, вже не кажу про таке клаптикове малювання фасадів. Але я знаю, чому такий досвід важко застосувати до українських реалій: не тому, що бракує фінансування, не через те, що війна, а через те, що будь-які приписи та закони українська свідомість сприймає, як обмеження. А обмеження потрібно негайно порушити, щоб повернути собі відчуття свободи: мій магазин - роблю що хочу (чи мій балкон, моє вікно).
Читайте також: Ми не обирали війну. Але ми прийняли бій
Тут ще доєднується травма колективізації, яка спотворила відчуття спільної відповідальності за міський простір. Такий от парадокс - коли людей позбавити приватної власності, то автоматично зникає відповідальність, все довкола стає "нічиїм". Коли вже право на приватну власність повернулось, то з'явилось дивне відчуття: оці кілька метрів мої, а все інше й далі нічиє, або якщо чиєсь, то все одно мене не обходить. Надіюся, це перехідний етап і відчуття відповідальності за естетичний вигляд міста з часом стане природним для міської громади.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
_____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
