Хочу нагадати дещо важливе. Ми від природи (біологічно) маємо рису, яка називається негативна упередженість (або упередження негативу чи negativity bias).

Наші мозок і нервова система еволюційно створені, перш за все, для нашого виживання (а вже потім – для решти приємних ніштяків, від overthinking до заробляння грошей і отримання задоволення), тому, скануючи середовище, ми свідомо і несвідомо завжди більше звертаємо увагу на негативне, небезпечне, загрозливе, неприємне. І часто забуваємо, що є також приємне.

Погана новина в тому, що функцію автоматичного перемикання на позитивне природа нам не активувала. Хороша – в тому, що ми все одно можемо нею користуватися. Але для цього потрібна усвідомленість (та що mindfulness). Тобто звертання уваги на те, як я зараз.

Усвідомленість – це перший крок до стійкості і благополуччя (не до радісних обставин довкола, а до того, як ми себе почуваємо ПОПРИ чи навіть УСУПЕРЕЧ обставинам). Усвідомленість – це активна допитливість і цікавість до себе. Як мені зараз? Емоційно? А в тілі? Де я напружилася? (О, давай розпружуся). А де мої плечі? А щелепи? А чому так? А що мене винесло?

Читайте також: Чому українським дітям не варто дивитись «Маша і ведмідь» 

І головне питання до себе: «Я хочу залишатися в цьому стані напруги / самовідчуттях стресу / неприємних відчуттях, чи хочу це змінити і собі допомогти?» 

Техніки для «змінити і допомогти собі» є. Вони робочі, бо ґрунтуються на нейробіології. Вони не потребують ні фінансових вкладень, ні часових (окрім часу, який потрібен, щоб їх навчитися).

Моя наставниця Елейн Міллер-Керес часто каже гарну фразу: «Плекаючи стійкість, ми не заперечуємо своїх страждань і травматичних досвідів. Але ми можемо вибрати не занурюватися в них, а натомість запитати: А що ще правда? Що ще (хорошого) відбувається зі мною?».

Напередодні 24 лютого у багатьох із нас починається ретравматизація. Я бачу сумні, розпачливі, болючі дописи в стрічці. З одного боку, я розумію, чому важливо зберегти це в спогадах, а з іншого боку, хочеться сказати кожному і кожній: зберігаймо, але не занурюймо себе свідомо в цю травму знову.

У нас завжди є вибір, де бути увагою, енергією і усвідомленістю. У відчуттях болю й стресу чи відчуттях благополуччя. Другі є в кожному тілі, навіть якщо їх не зразу можливо намацати. Тут потрібна робота. Але вона дає плоди. Так вибудовується стійкість.

Якось один тренер стійкості сказав: ми чомусь думаємо, що є або одне, або друге. Або страждання, або стійкість. І якщо ми оберемо стійкість, то цим заперечимо біль. Але це не так. Обираючи стійкість, ми обираємо свою силу, своє майбутнє, своє сьогодні, себе самих. При цьому всі частини нашого болісного досвіду залишаються з нами, просто ми не пірнаємо в них із головою.

Бо доки плаватимемо там, відбудовувати себе, громаду, близьких і Україну не буде кому.

Шлях до стресостійкості непростий, але можливий. Я дуже хочу допомогти максимальній кількості людей тримати себе в зоні стійкості. Нам потрібні ясні голови й міцні руки-ноги. Не дозволяйте затягувати себе в біль, хай яким великим він є. Бо це грає на руку ворогу.

Не забувайте – ви прекрасні. Потурбуйтеся про себе вже зараз.