Вшанування чи Шана, або На якому цвинтарі шукати Франка?

2803 0
Справжній Франко ЖИВИЙ (хоча це й не заперечує того факту, що він помер понад 100 років тому). Тож, ушановуючи мертвого, не забудьмо про живого.
Фото: West News

Фото: West News

Нині 104 роковини смерті Івана Франка – письменника, фольклориста, етнографа, філософа. Він залишив по собі колосальну художню і наукову спадщину, яка становить близько 6 тисяч творів. Але твори не всі видані до сьогодні. Розповідають, в останній період життя Франка, студентська молодь влаштувала на його честь вечірку, яка перетворилася на апофеоз ювіляра. В кінці вечора, після того, як він читав власні вірші, його засипали пишними трояндами. Про цінність творів Каменяра та про те, що справжній Франко досі живий – директор Дому Франка Богдан Тихолоз.  

Понад століття без Франка. Чи з Франком?

Сьогодні, як і щороку цього дня (28 травня), традиційно вшановуємо його пам’ять.

Цьогоріч, щоправда, за дещо особливих умов: без бучних масових заходів, з дотриманням соціальної дистанції та інших заходів безпеки та протидії пандемії.

Та все ж – як і щороку, ми знову приходимо на могилу Франка: з молитвою, словом, піснею, спогадом і вдячністю.

Усе це, звісно, добре, потрібно і правильно. Це я без тіні іронії.

Квіти, вінки, відправи, декламації й прокламації, вишиванки й краватки, пісні і гімни (неодмінні «Каменярі», «Вічний революціонер» і «Не пора…») – усе це – підкреслюю – логічно, доречно й необхідно.

Читайте також: Свято, що нагадує про два світи. Що ми не знаємо про Вознесіння

Як і гробівці та надмогильні пам’ятники. Вони потрібні нам, щоб нагадувати про пам’ять. Живим – про мертвих.

Усі ці форми увічнення класика освячені традицією, і їх немає сенсу оскаржувати.

І я цього не робитиму. Бо й сам там бував щороку – із внутрішнього обов’язку, не з примусу. Як і всі, молився, співав і слухав. У вишиванці, як і більшість. Щоправда, іноді непросто було приховати алергічні реакції на деякі надто вже занудні й пафосні промови і не завжди однаково талановиті декламації.

Тільки цікаво мені, скільки з тих, що цими травневими днями щороку ритуально вшановують пам’ять «великого Каменяра», «Вічного революціонера» й «українського Мойсея» (не лише у Львові на Личакові, а й по всій Україні та далеко за її межами), повернувшись із ювілейних урочистостей, знімуть вишиванку та візьмуть до рук БОДАЙ ОДИН ТОМ з усієї Франкової багатотомності і прочитають – для себе – не для вчительки чи не до заліку/іспиту, а ДЛЯ СЕБЕ САМОГО! – БОДАЙ ОДИН ТВІР того, кого так ревно вшановували?

Дай Боже, щоб таких було більше, ніж я собі думаю. Але впевнений, що їх таки буде значно менше, ніж тих, хто приходить на цвинтар, бере участь в урочистих академіях та відкритих уроках.

Переконаний: Франко зараз не на Личаківському цвинтарі. Він узагалі – не на цвинтарі. Зарано списали.

Читайте також: Свято, що нагадує про два світи. Що ми не знаємо про Вознесіння

Справжній Франко ЖИВИЙ (хоча це й не заперечує того факту, що він помер понад 100 років тому). Тож, ушановуючи мертвого, не забудьмо про живого.

Ми добре навчилися ВШАНОВУВАТИ пам’ять.

Ще краще було б тепер навчитися по-справжньому ШАНУВАТИ того, чию пам’ять вшановуємо.

У випадку Франка (як, мабуть, і всіх людей книги, людей слова) «шанувати» з конечністю означає «ЧИТАТИ».

Аж дивно: маємо знову, як у дитинстві, перед школою, вчитися читати: літери – склади – слова – речення – текст – сенс… Знову «Грицева шкільна наука» – «абабаґаламаґа»?..

Так, знову. Бо це найефективніший спосіб комунікації з тими, кого вчасно не почули, але почути мусимо. І зрозуміти також – попри прижиттєве нерозуміння.

Не шукаймо Франка на цвинтарі. Його там НЕМА. Його душа давно вже в Бога (очевидно, дискутує з Усевишнім на насущні смисложиттєві теми – інакше не вмів-бо…), а тіло зотліло.

Тож не варто аж так журитися, якщо, маючи бажання, через карантинні обмеження чи з інших причин не зможете прийти до Франкової могили на Личакові.

Читайте також: Український – не завжди україномовний або Чому нам потрібно розвивати власний блогінг

Шукаймо Франка у його ВЛАСНИХ ТВОРАХ. Навіть не в численних писаннях ПРО НЬОГО – вони ж бо завше вторинні і суб’єктивні. І наші не виняток.

Там, у власних авторських текстах, він точно є – живий, цілий і справжній. І відкритий до нових прочитань, діалогів і полемік.

Якщо ми наважимось на пряму розмову з ним – без посередників – це й буде найкращий спосіб увічнення його пам’яті.

І найкращий прояв щирої шани.

P.S. Якщо хтось хоче дослухатись до цих міркувань – прошу дуже, для початку: Франко І. Твори в 50-ти томах + доповнення [у 56-ти томах] [djvu, pdf] | Оцифровано Гуртом. https://toloka.to/t27471

P.P.S. Для тих, хто вважатиме цей допис занадто різким чи провокативним, – вірш Івана Франка про нашу традиційну некрофілію у ставленні до своїх героїв. Написано 110 літ тому, близько 1906 року, і тоді ж уперше опубліковано у циклі «Нові співомовки» збірки «Semper tiro». Далі – без коментарів.

ЦЕХМІСТЕР КУПЕР’ЯН

Облягали ляхи місто

Десь в часі Руїни,

Штурмували брами й мури,

Підкладали міни.

Боронилося козацтво,

Й міщани не спали,

День і ніч гриміли з мурів

Пушки й самопали.

Але Купер’ян-цехмістер

Був за всіх завзятий,

Цеховому товариству

Нишком став казати:

«Годі, братця, нам на мурах,

Як сичі, сидіти,

Покажім, що й ми, міщанство,

Не страшкові діти!

Вдармо ніччю на їх табір

З крутого байраку!

Згиньмо або тих ляшеньків

Зотрім на табаку!»

Як згадали, так зробили,

Щастила їм доля,

І розбили вражу силу,

Як пух, серед поля.

Радість! Слава! Крик і гомін!

Збігаються в місті

Шевці, кравці, всякі справці –

Не сто і не двісті.

І вітають Купер’яна

З його вояками,

Як героя, всю дорогу

Всипали квітками.

А на площі чорна рада:

Взяли всі гадати,

Яку б тому Купер’яну

Нагороду дати?

Одні кажуть: «Чим він досі

Був у нас? Цехмістром!

Тепер його за заслугу

Виберім бурмістром!»

Другі кажуть: «Що, бурмістром?

Ми на се не згожі!

Най він буде комендантом

В огневій сторожі».

Треті кажуть: «Ні, панове,

Іншу раду маймо,

Купер’яну від нумеру

По дукату даймо!»

«Ні, ні, ні! – реве громада

Одностайним хором. –

За геройство гроші брати?

Ну, се був би сором!»

Знов незгода, знов гармидер,

Сяк і так міркують;

Що хто скаже, кличуть: «Славно!»

А інші кепкують.

Аж ось вискочив на лаву

Пузатий бурмістер

Та й закликав: «Най жиє нам

Купер’ян-цехмістер!

Дав нам бог такого мужа

Ворогів розбити,

Та не дав нам знать, яку б то

Честь йому зробити.

Гроші дати – сором брати,

Та й ми ж бідні люди;

На уряд його поставить –

Іншим заздро буде.

Поки він живий між нами,

То все нам завада –

То ж, панове цехмістрове,

Ось моя вам рада:

Зараз тут його убиймо,

На паль посадімо,

По смерті ж його оплачмо

І святим зробімо.

І насиплемо над тілом

Могилу високу,

Будем поминки справляти

Два рази до року».

«Славно! Славно! От так рада!» –

Всі враз загукали,

А цехмістра Купер’яна

Навіть не питали.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
 


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!