Була там, де важко. У пам’ять про лікарку-анестезіолога Ірину Федоришин
Пандемія Covid-19 стала ще однією передовою в Україні. На неї вийшли медики. Tvoemisto.tv хоче вшанувати пам’ять померлих лікарів, медсестер і фельдшерів та розповісти історію кожного з них. Кого ці люди любили, із чого сміялись, про що мріяли та що залишили нам у спадок – у проєкті «У пам’ять про медиків».
Ірина Федоришин була лікарем анестезіологом-реаніматологом. Цей фах вимагає від людини не лише знань із багатьох галузей медицини, але й уміння швидко ухвалювати рішення та впевнено діяти, коли у пацієнта зупиняється серце чи відмовляють нирки.
Богиня реанімації
Дитячий кардіолог Ольга Пастернак розповідає, що не всі лікарі хочуть працювати з дітьми, адже надто важко дивитись, як страждають, а іноді й помирають маленькі пацієнти. Та Ірина Михайлівна Федоришин, додає вона, понад усе любила працювати з дітьми. У 2013 році саме вона сформувала бригаду дитячих анестезіологів-реаніматологів у дитячому кардіохірургічному відділенні Львівської обласної клінічної лікарні (ЛОКЛ). До того часу тут не було окремої палати інтенсивної терапії.
«Ірина Михайлівна була першою, хто підписався на такий ризик. Насправді мало хто любить працювати з дітьми та ще й з вадами серця, тут не дуже всі кидаються на передову. Ірина Михайлівна була оновою, на якій побудувалась дитяча реанімація», – згадує Ольга Пастернак.
Вона розповідає про випадок, що трапився в лікарні. Тоді до Львова на три дні приїхав французький хірург, аби прооперувати трьох складних дітей. Під час однієї з операцій дитині майже дві години не могли встановити катетер, тож складна і довго планована операція була під загрозою зриву.
«Ірина Михайлівна спочатку казала, що не зможе, не вколе, у неї аж руки трусились від стресу, але, попри те, пішла і вколола. Вона врятувала ситуацію. Це була людина, яка просто ішла туди, де інші починали шукати відмовки. Вона ішла і ніколи не оберталась назад, не чекала, поки хтось вклониться і попросить. Просто робила свою роботу», – говорить Ольга Пастернак.
Читайте також: Людина-фортеця. У пам'ять про медика-майданівця Василя Савенка
Медсестра Наталія Гриневич, яка працювала пліч-о-пліч з Іриною Федоришин із 1991 року, розповідає, що коли уперше побачила Ірину Михайлівну, то подумала, що вона була Богом в реанімації.
«Тоді вона працювала і з дітьми, і з дорослими, бо була одна кардіохірургія. Попри те, що я працювала вже 5 років операційною медсестрою, вона мені здалась Богом в реанімації: знаюча, дуже професійна. Якою вона була людиною і доктором! А з роками ми здружились і були добрими колежанками», – каже Наталія Гриневич.
Також колеги згадують про Ірину Федоришин, як про людину, яка постійно була на роботі – і після нічної зміни, і у вихідний день.
Ірина Федоришин (у темному) на роботі
«Її машина завжди була першою, що з’являлась біля кардіохірургічної служби. Вона була напоготові завжди, ішла на всі ризики, аби просто рятувати», – каже Ольга Пастернак.
У 2018 році дитяче відділення інтенсивної терапії знову реорганізували, тоді Ірина Михайлівна повернулась працювати у загальну реанімацію – вже на пів ставки. Її син Андрій Сорока згадує, що тоді ширились чутки, ніби всіх лікарів пенсійного віку – а Ірині Федоришин тоді було 62 роки – звільнять.
«Краще би звільнили, чесно», – із гіркотою у голосі говорить син.
Та Ірина Михайлівна продовжувала рятувати життя.
«На першому місці для неї навіть не син стояв, а швидше її робота, якою вона була просто захоплена, коли вдавалось врятувати життя. А коли пацієнти, на жаль, вмирали, була дуже засмучена», – ділиться Андрій Сорока.
У вогонь і в воду
Ольга Пастернак розповідає ще одну історію про рішучість та впевненість Ірини Федоришин. У 2018 році у ЛОКЛ трапилась пожежа на даху – якраз у тому місці, під яким розташоване відділення інтенсивної терапії.
«Після евакуації хворих ми стояли і з жахом дивились, як працюють пожежники. Було дуже багато води, все просто текло – ніби дощ. Ірина Михайлівна бігала коридором, збирала всіх: «Чого ви стоїте? Бігом рятуйте обладнання, апарати!».
Ми казали, що не варто ризикувати, тому що там могли вибухнути кисневі балони. А вона злилася. Ми сказали, що підемо, щойно пожежники скажуть, що там безпечно. Вона ж узяла попід руку кількох людей і – вже везуть апаратуру. Це була така людина – і у вогонь, і у воду, і куди завгодно. Ірина Михайлівна була відважною людиною», – згадує Ольга Пастернак.
Цитувала Ліну Костенко і співала у хорі
Колеги і рідні Ірини Федоришин розповідають, що вона була активною і поза роботою.
«Я завжди питала, як вона все встигає і як їй після ночі на роботі ще щось хочеться. Вона жила своєю сім’єю, онуками. Була громадсько активною, подорожувала, співала у хорі у чеському товаристві, їздила виступати», – каже Наталія Гриневич.
Андрій Сорока розповідає, що у хорі українсько-чеського товариства імені Франтішка Ржегорша, співзасновницею якого була Ірина Михайлівна, співала уся сімя – і він, і дві його старші доньки – онуки Ірини Федоришин.
«Після першої світової війни моя прабабця і її брат залишились у Празі. Так заснувався чеський рід українського походження. Тепер у нас там далека родина, нас часто запрошували на краянські фестивалі, де ми співали і українські, і чеські пісні», – розповідає Андрій Сорока.
Медсестра Марія Ващишин, яка вчилась під керівництвом Ірини Михайлівни, пригадує, як її наставниця разом із онучками заспівала у неї на весіллі давню закарпатську пісню.
«Це було так щиро, так душевно. Вона була не лише моїм учителем, але й моїм другом», – говорить Марія Ващишин.
«Вона була душею компанії. У нас рідко були так звані корпоративи, але якось ми зібрались на новий рік усі разом. То вона дуже гарно бавилась – і танцювала, і співала. Така компанійська була», – каже Ольга Пастернак.
А ще Ірина Федоришин встигала їздити на дачу, пригощати колег смачними яблуками, супроводжувати улітку дитячі табори від церковної громади тощо. Обожнювала їздити за кермом.
«За кермо вона сіла у 50 років. Вона була вперта, як чогось хотіла», – говорить Наталія Гриневич.
Ірина Федоришин із близькою подругою Ореславою Хомик у театрі
І, звісно ж, Ірина Федоришин завжди знаходила час на онучок і онука, яких дуже любила.
«У неї дві онучки – 16 і 18 років, і онук трирічний. Всі у ній душі не чаяли. Ірина Михайлівна дуже багато сил доклала до музичного виховання дівчат. Вони закінчили музичну школу за класом фортепіано і це їм дуже допомогло – вони у мене музичні, гарно співають. Молодший онук її любив теж – вона все йому щось приносила, все розповідала щось цікаве», – говорить Андрій Сорока.
Читайте також: «Пан генерал». У пам’ять про військового медика Івана Гайду
Ірина Федоришин не тільки вчила молодших лікарів, а й сама постійно вчилась. Колеги кажуть, що вона не соромилась звернутись по допомогу до молодших і менш досвідчених лікарів, коли потребувала розяснень щодо сучасного обладнання чи різних гаджетів.
«Завжди казала, що вчитися ніколи не пізно. Бо є такі старші доктори, у яких корона з голови впаде, якщо вони когось, особливо молодшого, попросять. А вона хотіла навчитись, вміла визнати свою слабинку. І була щедра на похвалу молодим лікарям», – каже Наталія Гриневич.
Знаходила підхід і до дітей, і до батьків
Ірина Михайлівна уміла пожартувати, знайти спільну мову з дітьми, розповідає Наталія Гриневич. А що особливо важливо – знаходила підхід і до батьків, які перебували у стресовій ситуації.
«Батьки, коли дізнались про смерть Ірини Михайлівни, то дзвонили мені – одна мама, друга, ми плакали разом. Це переважно батьки складних дітей, які довго були в реанімації, які важко відходили. Всі дуже шкодують за нею, це для всіх був шок», – говорить Ольга Пастернак.
Тетяна Гевало згадує, що з Іриною Федоришин познайомилась у реанімації, де у комі лежав її син.
«Вона була анестезіологом у мого малого. Він був у комі спочатку, потім – цілий місяць на діалізі. Для мене був дуже великий шок, коли я дізналась, що вона померла. Я сама плакала за нею, ніби я втратила когось рідного», – розповідає жінка.
Тетяна Гевало говорить про Ірину Михайлівну як про дуже добру, співчутливу, відповідальну та старанну людину.
«У малого нирки не працювали. І одного вечора – на зміні Ірини Михайлівни – вони запрацювали. Я то вірила, то не вірила – думала, може то щось так показує. А вона вірила, підбадьорювала, раділа», – згадує Тетяна Гевало.
Потім вона привозила сина на обстеження до Ольги Пастернак і бачилась з Іриною Федоришин.
«Вона дивилась на малого і тішилась, що він живе. Ми маємо робити ще одну операцію, за кордоном. Вона, коли то почула, була дуже тривожна, хвилювалась за нього. Притулила його до себе, погладила і каже – «поживемо, побачимо», – розповідає жінка.
Тетяна Гевало каже, що спілкувалась з багатьма лікарями і медики дитячої кардіохірургії ЛОКЛ – лікарі з великої букви.
Попрощалась уві сні
Син Ірини Федоришин Андрій Сорока каже, що у мами, як на її вік, було ідеальне здоров'я. Про те, що вона ніколи не скаржилась на здоров'я, говорять і її колеги. Тож коли Ірина Михайлівна заразилась на роботі коронавірусною інфекцією, ніхто навіть не думав, що вона не одужає.
У ЛОКЛ у важкому стані привезли чоловіка, у якого експрес-тест на коронавірус був негативним. Згодом захворіли кілька лікарів і медсестер, які працювали з ним. Сам чоловік помер.
Наталія Гриневич також захворіла. Вона лежала в інфекційній лікарні в одному боксі з Іриною Федоришин, аж поки лікарку не забрали у реанімацію. Ірина Михайлівна, за словами сина, в лікарню приїхала машиною сама.
Медсестра розповідає, що Ірина Федоришин була дуже обережною, розуміла, що коронавірус є небезпечним, і завжди була у масці та рукавичках, сварила медсестер, які забували вдягнути маску, коли ішли до когось із пацієнтів. Та, додає вона, коли потрібно терміново рятувати людське життя, не думаєш про те, де твої рукавички.
«Це рефлекторно відбувається. Нема страху, коли треба реанімувати. Профі є профі», – каже медсестра.
Одна з мандрівок, які любила лікарка
Наталія Гриневич згадує, як лежала в одній палаті з Іриною Федоришин. Під час розмови її голос уповільнюється, здається, вона стримує плач.
«Мені її бракує, бракує її голосу – як вона казала: «Гриневич!», а я їй – «Михайлівно!». Не розумію, як так могло статись. Ми думаємо, що вона здалась», – говорить жінка.
Коли Ірину Федоришин переводили в реанімацію, то обидві жінки просили нікого не підселяти до Наталії Гриневич у палату. Та, яка ішла, хотіла, щоб молодша відпочила після цілодобового догляду за нею. А та, яка залишалась, сподівалась на повернення старшої подруги і на те, що вони разом питимуть каву.
Читайте також: Працювала до останнього. У пам'ять про керівницю міського лабцентру Галину Михальчук
Ольга Пастернак розповідає, що в інфекційній лікарні Ірину Федоришин рятував, серед інших, анестезіолог Олег Шкадовський, який разом із нею працював у дитячій реанімації і наставницею якого вона була.
«Коли вона помирала, він якраз був там. Уявіть собі, вони пліч-о-пліч пропрацювали стільки часу і потім йому довелось це переживати», – говорить Ольга Пастернак.
Сам Олег Шкадовський відмовляється говорити про це. Каже, що настільки втомився, що просто не має сил.
Наталія Гриневич розповідає, що палата інтенсивної терапії розташована під боксом, в якому вона лікувалась, тож вона чула, як Ірину Михайлівну підключили до апарату штучної вентиляції легень.
«В останній день перед смертю вона мені телефонувала, питала як я почуваюсь, як чоловік. Сказала, що за все дякує. Говорила вона перед смертю і з нашою старшою медсестрою, теж казала, що дякує, і ніби як прощалась», – розповідає Наталія Гриневич.
Жінка говорить, що у ніч, коли Ірина Федоришин померла, їй наснився сон, ніби вона прощається із подругою, обличчя якої не може розгледіти. Навколо були квіти і трави, яскраво світило сонце, а вони намагались зробити селфі на прощання – та не виходило.
«Я все ніяк не могла згадати, кого ж то я проводжала. Потім приїхав автобус і подруга каже – давай прощатись. А зранку подзвонив лікар з поверху вище, хоча він так рано ніколи не дзвонив. Він сказав, що померла Ірина Михайлівна. Я ніяк не могла прийти до тями після цих слів. А потім згадала той сон, стала плакати – тож вона прощалась, а я не могла бачити її обличчя, бо її вже не було», – згадує Наталія Гриневич.
«Вона така сильна людина була. Чому вона померла? Лікарі за неї боролись. Це справа престижу – врятувати колегу. Ми не розуміємо, чому так вийшло. Та Бог забирає найкращих», – додає вона.
Олександра Бодняк
Головне зображення: колаж Дмитра Тарадайки
Фото із фейсбук-сторінки Ірини Федоришин
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» – це медіа, якому справді можна довіряти.
Якщо Вам подобається те, що ми робимо – долучайтеся до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!
Що отримають члени спільноти Tvoemisto.tv:
- ексклюзивні e-mail розсилки
- доступ на спеціальні закриті події для Спільноти
- можливість голосувати за теми матеріалів та публічних дискусій, які планує редакція
- можливість стати експертом «Твого Міста»
- ексклюзивне друковане видання з доставкою додому/в офіс (щодвамісяці)
-
у майбутньому – знижки у мережі партнерів «Твого Міста».
Вибір Твого міста
- «Яблуко розбрату», або Що сталось у сихівській школі
- «Тут вирує своє життя». Чи потрібні старі ринки в середмісті Львова
- Чи варто терпіти біль голови. Розмова з неврологом
- «Заміни, заміни старенький трамвай». Як до Львова їдуть трамваї з Європи
- Чи можуть кияни викупити Житній ринок
- Психлікарню на Кульпарківській кардинально змінять. Інтерв'ю з директором
- «Важливо знати, що в тобі є доброго». Отець про піст, Папу та дофамінове покоління
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса