Кохання Зеновія Красівського та Олени Антонів сповнене випробувань. Із сумом у голосі та співпережиттям розповіла Tvoemisto.tv співавторка книги «Благословенні душі, що вміють випромінювати» про це подружжя дружина відомого дисидента Мирослава Мариновича Люба Маринович.
«Ми з Мирославом знали пана Зенка особисто. Мирослав познайомився з ним у Кучинському концтаборі суворого режиму (село Кучино, Пермська область, Росія – Ред.), а я вже тоді, коли звільнили радянських політв’язнів. Ми жили в Дрогобичі, а пан Зенко у Моршині», – каже пані Люба.
26 років свого життя Зеновій Красівський перебував у тюрмі, на каторжних роботах, архангельських лісоповалах, Владимирській тюрмі, у психлікарнях, карцерах і концтаборах за те, що прагнув незалежності України, відновлення її мови, культури, історії, Церкви.
Побратим Зеновія у Кучинському концтаборі (в середині 80-их там загинули Стус, Тихий і Литвин – Ред.) Йосиф Менделевич казав, що той був винятковою особистістю: і поетом, і суворим реалістом-політиком, що є досить рідкісним поєднанням людських якостей: «Треба бути людиною зі сталевими нервами, міцною психікою і чистою душею, щоби вийти з дурдому з цілковито неушкодженою психікою».
Зі своєю майбутньою дружиною – правозахисницею та лікаркою Оленою Антонів – пан Зеновій познайомився в 1974 році у спеціальній психіатричній лікарні на території Смоленської в’язниці, де відбував покарання за збірник віршів «Невольницькі плачі», написаний у Владимирській тюрмі (м. Владимир, Росія – Ред.). За це його відправили звідти до спецпсихлікарні з діагнозом – шизофренія.
«Списаний аркуш, знимка із зимовим пейзажем у Карпатах і у постскриптумі «Пишіть, що вам треба, чим вам допомогти?» – згадував Зеновій Красівський про записку Олени для нього.
Уродженка містечка Бібрка, лікарка за фахом, музикантка Олена Антонів розповсюджувала самвидав. У її будинку кадебісти часто проводили обшуки. В Олени Антонів збиралися шістдесятники, її дім був політичним осідком місцевої інтелігенції. У 1972 році вона разом із поетом Василем Стусом та письменницею Іриною Калинець брала участь у відомому різдвяному вертепі. Через кілька днів почалися арешти.
У 1976 році Зеновія перевели на примусове лікування до Львова, де Олена відвідувала його, і по виході чоловіка зі спецлікарні вони побралися. Саме тоді він зрозумів, що ті слова з першого постскриптуму були її девізом і домінантою життя.
Однак чоловік розумів, що таких, як він, Олена мала по всіх зонах і засланнях. Із кожного перехрестя, так би мовити, приносила нові адреси, двері її помешкання не зачинялися. Надсилалося пакунки, бігалося по лікарнях і аптеках.
З-поміж сотень її знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи залагодити якусь справу. У своєму львівському середовищі Олена займала особливе, почесне місце. Вміла засвітитися у товаристві всіма барвами своїх талантів і зачаровувала своєю привабливістю чоловіків. Її дружбою дорожили, її відзначали, вшановували. І за те не один заздрісник кидав камінь у її город.
«Для мене,бездомного каторжанина, та ще й з таким діагнозом, та ще й під наглядом КГБ, вона була ніби принцесою у скляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій».
Зеновій та Олена постійно були разом: на концертах, у друзів, під час поїздок. Вона втішалася його залицяннями і в якусь хвилю відвертості приголомшила словами: «Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?»
І це була правда, казав Зеновій, адже їх об’єднували не лише спільні погляди та ідеї, вони мали на той час незвичайних і надзвичайних друзів. І що найважливіше, Тарас – син Олени Антонів та її першого чоловіка В’ячеслава Чорновола – у своєму юнацькому максималізмі признав Зеновія і благословив на одруження з мамою.
Від КДБ приніс букет троянд начальник оперативного відділу. Це мало означати, що «хоч ти шизофренік і не маєш права одружуватися, але ми «разрєшаєм».
В'ячеслав Чорновіл, Тарас Чорновіл, Зеновій Красівський, Михайло Горинь
Про своє одруження з Оленою в листах до членкині правозахисної організації «Міжнародна амністія» з Нью-Йорка Айріс Акагоші, яка боролася за його звільнення, Зеновій писав: «Вона – лікар-терапевт, віддавна пливе в нашому човні. Я дивлюся на неї трохи завороженими очима і з непевним почуттям вини. Я прийшов до неї, і мій вітер повідчиняв усі вікна і двері її життя. Прийшов зі своїми тягарями і поскладав їх під її порогами. Я був більше подібний на скіфа-воїна, закованого в лати, у зброєвому бряжчанні. Я дійсно був зціплений у кулак і з нагостреним віздрям, але вона ні на перше, ні на друге не звернула уваги. Вона просила мене усміхнутися, бо вважала, що мої очі – як криниці з журбою. Вона просила мене говорити, бо казала, що у моїх словах є апостольський вогонь. Коли вона називала мене Дон Кіхотом, то в тих словах і в тому голосі було стільки любові і змісту, що я, можливо, вперше втішився вживаним і раніше до мене порівнянням».
Айріс Акагоші відповіла, що почала спілкуватися з Оленою, зазначивши, що її листи мали таку ж сумовиту красу, як і листи Зеновія, і що деколи у неї виникало відчуття, що Олена є його двійником.
Пізніше, коли пані Олена залишилася без роботи, син Тарас писав націоналістичні вірші, «зводив бої» з комсомолом та вчителями і не ходив до школи, а Зеновій був під адміністративним наглядом у Моршині, у неї зродилася ідея емігрувати.
Сім’я заплатила за виготовлення документів, і тоді Олену викликали в КДБ й запропонували їхати в еміграцію «їхньою» людиною. Звісно, почули відмову. Невдовзі Зеновія заарештували і відправили в Кучино. Потім викрали Тараса з лікарні та крадькома відвезли у стройбат для відбування військової служби. А Олена «лишилася як постріляна вовчиця, в якої знищили її виводок, і погнали її вороги люті по всіх колах совєтського пекла. І бігала вона, і металася… але не було тоді їй ні від сонця, ні від місця».
Тарас важко працював, і пані Олена нічим не могла йому зарадити. Лікарка за фахом, вона працювала прибиральницею в аптеці, на швацькій фабриці, санітаркою, сторожем на будівництві, медсестрою. Часті поїздки до чоловіка на Сибір були виснажливі та небезпечні. Одного разу вона з кількома іншими людьми 15 кілометрів добиралася до села, тягнучи на мотузці валізу з продуктами.
Однак історія цього дивовижного кохання має дуже трагічний фінал. У листопаді 1885 року Зеновій і Олена повернулися із заслання та почали облаштовувати своє життя на вулиці Спокійна, 13 у Львові. 2 лютого 1986 року, коли подружжя вирішило піти до близьких їм Дашкевичів, щоби привітати пані Люду з днем народження, Олена загинула на очах у чоловіка на кінцевій зупинці 2-го трамвая.
Вони поїхали на таксі до друзів, і коли Зеновій розраховувався з водієм, Олена стояла на бордюрі. Аж тут під’їхав трамвай, якого вона не побачила, і на повороті виштовхнув її на проїжджу частину вулиці, де саме їхала вантажівка…
«Вона лежала поперек дороги, а там, де мала бути голова, лишилася приліпленою до асфальту шкіра з обличчя. Сталося те, що не мало статися, що не сміло статися. Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш, біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерті перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки свою долю у визначеному мені стані», – писав про це Зеновій Красівський.
Він помер від інсульту 20 вересня 1991 року у віці 62 роки, незадовго до референдуму за незалежність України. Був похований у Моршині при величезному зібранні народу під тужливе звучання гуцульських трембіт.
Довідка
Зеновій Красівський народився у селі Витвиця Станіславського воєводства (тепер Івано-Франківська область – Ред.) 12 листопада 1929 року. У віці 17 років його разом із батьками вивезли в Караганду. Тоді, у 1947 році, Зеновію вдалося втекти, але в 1949-ому його спіймали і засудили на п’ять років та довічне заслання, яке він відбував у Архангельській області на лісоповалі. 20-річний Зеновій витримав 21 день допитів НКВС у тюрмі на Лонцького у Львові. Звільнили його після амністії в 1953 році й етапували до Караганди, де він працював на шахті. Зеновію Красівському невдовзі вдалося втекти до України, але тут він був під наглядом КДБ.
У 1964 році разом із однодумцями створив Український національний фронт, видавав підпільний журнал «Воля і батьківщина». У 1967 році отримав диплом філолога у Львівському університеті. Згодом відбувся його наступний арешт. П’ять років в’язниці, сім років таборів суворого режиму, п’ять років заслання… У 1972 році, коли Зеновій Красівський відбував ув’язнення у Владимирській тюрмі, на цього завели нову справу за організацію голодування, поетичну збірку «Невольницькі плачі», антирадянську публіцистику.
За відмову давати свідчення призначили медично-психіатричну експертизу, і, згідно з рішенням суду, примусове лікування у спецпсихлікарні Смоленська.
Олена Антонів народилася 17 листопада 1937 року у Бібрці (тепер Перемишлянський район Львівської області – Ред.). Закінчила лікувальний факультет Львівського медінституту, працювала в обласному протитуберкульозному диспансері, виходила багатьох колишніх в’язнів. Підтримувала зв’язки з Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним та іншими шістдесятниками.
Саме в той час, із липня 1960 по травень 1963 року, на Львівській телевізійній студії спочатку редактором, а відтак старшим редактором програм для молоді працював В’ячеслав Чорновіл. У Львові він жив разом із дружиною, лікаркою Іриною Брунець, та згодом вони розлучилися. У 1963 році Олена і В’ячеслав одружилися і переїхали до Вишгорода. Чоловік працював на будівництві Київської ГЕС. Разом із В’ячеславом Олена їздила до Києва. Вони були членами Клубу творчої молоді. 1 липня 1964 року в подружжя народився син Тарас.
У серпні 1965-го стався «перший покіс» дисидентів, В’ячеслав Чорновіл відмовився брати участь в антирадянському дійстві – закритому суді. Наступного року в Парижі була видана його книга «Лихо з розуму», за що він отримав «гонорар» від влади – перший термін. Олена Антонів пішла від В’ячеслава Чорновола, подружжя розлучилося.
Софія Шавранська
Фото: Радіо Свобода
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
