
«Мій вітер повідчиняв усі вікна її життя». Історія кохання політв’язня Зеновія Красівського і правозахисниці Олени Антонів
Кохання Зеновія Красівського та Олени Антонів сповнене випробувань. Із сумом у голосі та співпережиттям розповіла Tvoemisto.tv співавторка книги «Благословенні душі, що вміють випромінювати» про це подружжя дружина відомого дисидента Мирослава Мариновича Люба Маринович.
«Ми з Мирославом знали пана Зенка особисто. Мирослав познайомився з ним у Кучинському концтаборі суворого режиму (село Кучино, Пермська область, Росія – Ред.), а я вже тоді, коли звільнили радянських політв’язнів. Ми жили в Дрогобичі, а пан Зенко у Моршині», – каже пані Люба.
26 років свого життя Зеновій Красівський перебував у тюрмі, на каторжних роботах, архангельських лісоповалах, Владимирській тюрмі, у психлікарнях, карцерах і концтаборах за те, що прагнув незалежності України, відновлення її мови, культури, історії, Церкви.
Побратим Зеновія у Кучинському концтаборі (в середині 80-их там загинули Стус, Тихий і Литвин – Ред.) Йосиф Менделевич казав, що той був винятковою особистістю: і поетом, і суворим реалістом-політиком, що є досить рідкісним поєднанням людських якостей: «Треба бути людиною зі сталевими нервами, міцною психікою і чистою душею, щоби вийти з дурдому з цілковито неушкодженою психікою».
Зі своєю майбутньою дружиною – правозахисницею та лікаркою Оленою Антонів – пан Зеновій познайомився в 1974 році у спеціальній психіатричній лікарні на території Смоленської в’язниці, де відбував покарання за збірник віршів «Невольницькі плачі», написаний у Владимирській тюрмі (м. Владимир, Росія – Ред.). За це його відправили звідти до спецпсихлікарні з діагнозом – шизофренія.
«Списаний аркуш, знимка із зимовим пейзажем у Карпатах і у постскриптумі «Пишіть, що вам треба, чим вам допомогти?» – згадував Зеновій Красівський про записку Олени для нього.
Уродженка містечка Бібрка, лікарка за фахом, музикантка Олена Антонів розповсюджувала самвидав. У її будинку кадебісти часто проводили обшуки. В Олени Антонів збиралися шістдесятники, її дім був політичним осідком місцевої інтелігенції. У 1972 році вона разом із поетом Василем Стусом та письменницею Іриною Калинець брала участь у відомому різдвяному вертепі. Через кілька днів почалися арешти.
У 1976 році Зеновія перевели на примусове лікування до Львова, де Олена відвідувала його, і по виході чоловіка зі спецлікарні вони побралися. Саме тоді він зрозумів, що ті слова з першого постскриптуму були її девізом і домінантою життя.
Однак чоловік розумів, що таких, як він, Олена мала по всіх зонах і засланнях. Із кожного перехрестя, так би мовити, приносила нові адреси, двері її помешкання не зачинялися. Надсилалося пакунки, бігалося по лікарнях і аптеках.
З-поміж сотень її знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи залагодити якусь справу. У своєму львівському середовищі Олена займала особливе, почесне місце. Вміла засвітитися у товаристві всіма барвами своїх талантів і зачаровувала своєю привабливістю чоловіків. Її дружбою дорожили, її відзначали, вшановували. І за те не один заздрісник кидав камінь у її город.
«Для мене,бездомного каторжанина, та ще й з таким діагнозом, та ще й під наглядом КГБ, вона була ніби принцесою у скляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій».
Зеновій та Олена постійно були разом: на концертах, у друзів, під час поїздок. Вона втішалася його залицяннями і в якусь хвилю відвертості приголомшила словами: «Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?»
І це була правда, казав Зеновій, адже їх об’єднували не лише спільні погляди та ідеї, вони мали на той час незвичайних і надзвичайних друзів. І що найважливіше, Тарас – син Олени Антонів та її першого чоловіка В’ячеслава Чорновола – у своєму юнацькому максималізмі признав Зеновія і благословив на одруження з мамою.
Від КДБ приніс букет троянд начальник оперативного відділу. Це мало означати, що «хоч ти шизофренік і не маєш права одружуватися, але ми «разрєшаєм».
В'ячеслав Чорновіл, Тарас Чорновіл, Зеновій Красівський, Михайло Горинь
Про своє одруження з Оленою в листах до членкині правозахисної організації «Міжнародна амністія» з Нью-Йорка Айріс Акагоші, яка боролася за його звільнення, Зеновій писав: «Вона – лікар-терапевт, віддавна пливе в нашому човні. Я дивлюся на неї трохи завороженими очима і з непевним почуттям вини. Я прийшов до неї, і мій вітер повідчиняв усі вікна і двері її життя. Прийшов зі своїми тягарями і поскладав їх під її порогами. Я був більше подібний на скіфа-воїна, закованого в лати, у зброєвому бряжчанні. Я дійсно був зціплений у кулак і з нагостреним віздрям, але вона ні на перше, ні на друге не звернула уваги. Вона просила мене усміхнутися, бо вважала, що мої очі – як криниці з журбою. Вона просила мене говорити, бо казала, що у моїх словах є апостольський вогонь. Коли вона називала мене Дон Кіхотом, то в тих словах і в тому голосі було стільки любові і змісту, що я, можливо, вперше втішився вживаним і раніше до мене порівнянням».
Айріс Акагоші відповіла, що почала спілкуватися з Оленою, зазначивши, що її листи мали таку ж сумовиту красу, як і листи Зеновія, і що деколи у неї виникало відчуття, що Олена є його двійником.
Пізніше, коли пані Олена залишилася без роботи, син Тарас писав націоналістичні вірші, «зводив бої» з комсомолом та вчителями і не ходив до школи, а Зеновій був під адміністративним наглядом у Моршині, у неї зродилася ідея емігрувати.
Сім’я заплатила за виготовлення документів, і тоді Олену викликали в КДБ й запропонували їхати в еміграцію «їхньою» людиною. Звісно, почули відмову. Невдовзі Зеновія заарештували і відправили в Кучино. Потім викрали Тараса з лікарні та крадькома відвезли у стройбат для відбування військової служби. А Олена «лишилася як постріляна вовчиця, в якої знищили її виводок, і погнали її вороги люті по всіх колах совєтського пекла. І бігала вона, і металася… але не було тоді їй ні від сонця, ні від місця».
Тарас важко працював, і пані Олена нічим не могла йому зарадити. Лікарка за фахом, вона працювала прибиральницею в аптеці, на швацькій фабриці, санітаркою, сторожем на будівництві, медсестрою. Часті поїздки до чоловіка на Сибір були виснажливі та небезпечні. Одного разу вона з кількома іншими людьми 15 кілометрів добиралася до села, тягнучи на мотузці валізу з продуктами.
Однак історія цього дивовижного кохання має дуже трагічний фінал. У листопаді 1885 року Зеновій і Олена повернулися із заслання та почали облаштовувати своє життя на вулиці Спокійна, 13 у Львові. 2 лютого 1986 року, коли подружжя вирішило піти до близьких їм Дашкевичів, щоби привітати пані Люду з днем народження, Олена загинула на очах у чоловіка на кінцевій зупинці 2-го трамвая.
Вони поїхали на таксі до друзів, і коли Зеновій розраховувався з водієм, Олена стояла на бордюрі. Аж тут під’їхав трамвай, якого вона не побачила, і на повороті виштовхнув її на проїжджу частину вулиці, де саме їхала вантажівка…
«Вона лежала поперек дороги, а там, де мала бути голова, лишилася приліпленою до асфальту шкіра з обличчя. Сталося те, що не мало статися, що не сміло статися. Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш, біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерті перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки свою долю у визначеному мені стані», – писав про це Зеновій Красівський.
Він помер від інсульту 20 вересня 1991 року у віці 62 роки, незадовго до референдуму за незалежність України. Був похований у Моршині при величезному зібранні народу під тужливе звучання гуцульських трембіт.
Довідка
Зеновій Красівський народився у селі Витвиця Станіславського воєводства (тепер Івано-Франківська область – Ред.) 12 листопада 1929 року. У віці 17 років його разом із батьками вивезли в Караганду. Тоді, у 1947 році, Зеновію вдалося втекти, але в 1949-ому його спіймали і засудили на п’ять років та довічне заслання, яке він відбував у Архангельській області на лісоповалі. 20-річний Зеновій витримав 21 день допитів НКВС у тюрмі на Лонцького у Львові. Звільнили його після амністії в 1953 році й етапували до Караганди, де він працював на шахті. Зеновію Красівському невдовзі вдалося втекти до України, але тут він був під наглядом КДБ.
У 1964 році разом із однодумцями створив Український національний фронт, видавав підпільний журнал «Воля і батьківщина». У 1967 році отримав диплом філолога у Львівському університеті. Згодом відбувся його наступний арешт. П’ять років в’язниці, сім років таборів суворого режиму, п’ять років заслання… У 1972 році, коли Зеновій Красівський відбував ув’язнення у Владимирській тюрмі, на цього завели нову справу за організацію голодування, поетичну збірку «Невольницькі плачі», антирадянську публіцистику.
За відмову давати свідчення призначили медично-психіатричну експертизу, і, згідно з рішенням суду, примусове лікування у спецпсихлікарні Смоленська.
Олена Антонів народилася 17 листопада 1937 року у Бібрці (тепер Перемишлянський район Львівської області – Ред.). Закінчила лікувальний факультет Львівського медінституту, працювала в обласному протитуберкульозному диспансері, виходила багатьох колишніх в’язнів. Підтримувала зв’язки з Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним та іншими шістдесятниками.
Саме в той час, із липня 1960 по травень 1963 року, на Львівській телевізійній студії спочатку редактором, а відтак старшим редактором програм для молоді працював В’ячеслав Чорновіл. У Львові він жив разом із дружиною, лікаркою Іриною Брунець, та згодом вони розлучилися. У 1963 році Олена і В’ячеслав одружилися і переїхали до Вишгорода. Чоловік працював на будівництві Київської ГЕС. Разом із В’ячеславом Олена їздила до Києва. Вони були членами Клубу творчої молоді. 1 липня 1964 року в подружжя народився син Тарас.
У серпні 1965-го стався «перший покіс» дисидентів, В’ячеслав Чорновіл відмовився брати участь в антирадянському дійстві – закритому суді. Наступного року в Парижі була видана його книга «Лихо з розуму», за що він отримав «гонорар» від влади – перший термін. Олена Антонів пішла від В’ячеслава Чорновола, подружжя розлучилося.
Софія Шавранська
Фото: Радіо Свобода
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- Проїзд площею Ринок. Кому та за яких умов видають перепустки
- «Українці – це спів». Уляна Горбачевська про моду на українське у світі
- Як зміняться парки та озера Львова. Відверта розмова з очільницею управління екології
- Цілюща вода. Як Моршин намагається зберегти свої джерела
- Як хочете «прохалявити», згадуйте хлопців і дівчат на фронті. Розмова з викладачем-добровольцем
- Чути дзвони та коляду. Як у Львові переосмислювали Різдво
- Майкл Каппоні: Модульні будинки для ВПО – не завжди добре. Чим їх замінити?
- Місія Львова – допомагати. Як місто пережило рік та що далі
- «Страшно, коли відправляєш посилку, а людини вже нема». Інтерв’ю з Лілією Ступницькою
- Незламні люди. Як львівʼяни працюють з кафе та коворкінгів. Репортаж
- «Їдуть машиною і відключають світло». Інтерв’ю з речницею «Львівобленерго»
- Історія Церкви святого Миколая у Львові, або Як змінювався храм часів XIII століття
- «Треба змінювати стиль календаря, а не дату Різдва». Інтерв'ю з богословом
- Крафтовий сирник добра. Вісім найкращих рецептів
- «Святий Миколаю, принеси подарунки нашим захисникам. Нічого іншого не хочу»
- Неестетичні білборди. Чому у Львові вирішили демонтувати рекламу
- Куди поїхати на вихідні зі Львова: до одного з найстаріших українських міст
- «Хотів бути Левом через Львів». Як військові обирають свої позивні
- Як швидко оплатити комунальні послуги, не виходячи з дому. Інструкція
- «Пункти незламності» у Львові. Де у вашому районі випити кави та підзарядитись
- Що має побачити кожен львів’янин: храм Святого Архистратига Михаїла
- За рік «скурив» айфон. Чому підлітки повірили, що курити безпечно
- Львів матиме два реабілітаційні центри. Чим вони відрізняються і як працюватимуть
- Безпечне навчання. Як діяти під час різних загроз учням у школах і студентам у вишах
- Від цього часто залежить життя людини. Що має бути в домашній аптечці
- «Нам бракує порядку, дисциплінованості й тиші». Плюси і мінуси навчання за кордоном
- «Тут ти все одно на чужині, навіть якщо є дорога елітна школа». Плюси і мінуси навчання за кордоном
- Арештована пам'ятка. Що відбувається з Будинком вчених у Львові
- «Треба однією рукою відстрілюватися, а другою не упустити майбутнє». Юрко Назарук про допомогу військовим і школу
- «На щиті» замість «Груз 200». Як у ЗСУ позбуваються радянської спадщини
- Чи зросте вартість проїзду та як курсуватиме транспорт з осені. Розмова з Орестом Олеськівим
- Право на щастя. Історія подружжя, яке всиновило десятьох дітей
- Міста мають знати, що робити, якщо ракета влучить у ТЕЦ, – експерт
- «На Сихові розвиваємо молодь, яка не знає, чим зайнятись». Як працює центр Young Dovzhenko
- Громадський простір, комунальний ринок і ТЦ. Як зміниться локація на перехресті Петлюри – Садової
- Нам потрібно вижити. Павло Шеремета про руйнування мереж, втрати і бізнес
- Новий бізнес на Львівщині. Які галузі сьогодні є у пріоритеті
- Треба бути оптимістом. Юрій Андрухович та Генрі Марш про війну, творчість і українців
- Люди змінюють час, а не навпаки. Дорж Бату про новий роман «Коко 2.0»
- Знайшли чоловіка через відео на ютубі. Історія родини, яка евакуювалася з Лисичанська до Львова
- Маршрут двоколісним. Що цікавого можна побачити на шляху від Брюховичів до Жовкви
- Як росія створює псевдоукраїнські канали в Телеграмі і чим він небезпечний
- Полтва, можливо, найбрудніша в Україні. Що у нас з річками та чому це важливо для вступу в ЄС
- Як у вишах працюють військові кафедри і що варто змінити
- Проблема з укриттями. Як вчитимуться львівські студенти в умовах війни
- «Мусимо швидко перемогти, щоб українці повернулися додому». Яка ситуація з міграцією на Львівщині
- Бандерівська замість московської. Як Україна та інші країни перейменовують ковбасу, сир і пиво
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До Свірзького замку та ренесансного костелу
- Автомобілі подорожчають до осені майже на третину. Експерт про повернення мит
- Трамвай поїде швидше. Як може змінитися вулиця Вітовського у Львові
- «Маємо заявок на тисячу осіб щодня». Чому чоловікам стало важче перетнути кордон
- Що має виконати Україна, щоб увійти до Євросоюзу
- Зміна постачальника газу. Чому ми стаємо клієнтами «Нафтогазу»
- Понад 300 тисяч жертв. Як Львів страждав від радянської та німецької окупації
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До старовинного села над річкою
- «Треба довести, що ми боремося з корупцією». Що дасть Україні кандидатство в ЄС
- Кава з душею і кардамоном. Історія херсонця, який у львівському парку варить каву
- «Можемо мати цілу генерацію невпевнених у собі дітей». Чим небезпечний російський YouTube
- Чи справді в Україні виник дефіцит техніки і яка ситуація на ринку
- «Здолає дорогу той, хто йде». Як переселенці на Львівщині знаходять роботу
- Що відбулося із УПЦ МП? Інтерв’ю з митрополитом Філаретом
- Російський бізнес у Львові та області. У кого можуть вилучити майно
- «Львів'яни – чудові», або Як переселенці з Маріуполя відкрили у Львові ресторан
- Потрібен сильний лідер. Як бізнесу долати виклики війни
- Добродії на пів мільйона, або Що відбувається у справі Матиса і Шпитка
- Шкодуємо, що не виїхали раніше. Історії дітей, яких рятують у Львові
- «Компроміс вичерпався». Історик про те, чому Україна вже не може святкувати 9 травня
- «Психопати сотнями не ходять. Йдеться про страшну ненависть». Дослідниця терору про злочини росіян
- «Бог залишив мене живою, тому мушу жити». Історія медсестри, яка підірвалася на снаряді
- Проблему з пальним можна вирішити, – експерт
- Несправжній Козак. Що буде із майном соратника Медведчука у Львові
- Великдень у Львові та селах відзначали по-різному. Старі фото та традиції
- Космічна магія Великодня. На згадку про писанкарку Ганну Косів
- «Такої кількості ще не було». Як волонтерська кухня передає паски на передову
- Купити авто в Європі. Як через новий закон виник ажіотаж на кордоні і ринку
- Історія повторюється. У чому феномен пісні «Ой, у лузі червона калина»
- Швидкі рішення, піт і сльози. Експерти про те, як відбудовувати Україну
- «Хто буде Карфагеном – Москва чи Київ?» Ярослав Грицак про війну за існування
- Важливо, щоб Папа не зустрівся з Кірілом, або Як Україні перемогти росію у Ватикані
- Львівщина може забезпечити сіллю пів України, але будуть проблеми з олією
- «Треба передусім назвати путіна злочинцем», – отець-доктор Михайло Димид про Папу, війну і жертви
- «Навіщо фінансувати культуру, коли війна?» У Львові оживає театральне життя
- «Господи, як я їх ненавиджу! Отак і скажіть». Священник про звірства росіян
- Маємо почати говорити про втрати. Психолог про втому та другий місяць війни
- «Недооцінювати загрозу білоруського удару не варто», – Остап Кривдик
- «Не хочу говорити однією мовою з окупантами». Історії переселенців, які перейшли на українську
- «Мова – це зброя, але не головна». Історик Ярослав Грицак про те, як росія нищила українську
- «Стане великим багатосферним хабом». Як Львів трансформується у час війни
- Як в Україні проходить загальна мобілізація та кого не призиватимуть
- «Якби я змогла забути російську, була б щаслива». Історія харків’янки, яка почала спілкуватися українською
- Залежить від заправки. Яка ситуація із пальним на Львівщині
- Дихати, тренуватися, гуляти і спати. Як переживати стресові ситуації
- Битва за Оперу. Що відбувається із конкурсом на директора головної сцени Львова
- «Це краще, ніж ховатися у підвалі». Львів’янки про те, чому вирішили проходити військовий вишкіл
- «Росія – ворог, який точно програє». Юрій Підлісний про загрозу і наступ
- «Українці скуповують не сірники і гречку, а зброю». Володимир В’ятрович про протистояння з Росією
- «Путін – божевільний, а Росія лежить у паралічі», – експрофесорка МДУ Олена Волкова
- Львівські готелі. Кому належать і чи є там російський бізнес
- Як убезпечити свій акаунт і що потрібно знати про ворожі хакерські атаки
- «Вимкнені телефони, є жива черга». Як працює Генконсульство Росії у Львові