«Мій вітер повідчиняв усі вікна її життя». Історія кохання політв’язня Зеновія Красівського і правозахисниці Олени Антонів
Кохання Зеновія Красівського та Олени Антонів сповнене випробувань. Із сумом у голосі та співпережиттям розповіла Tvoemisto.tv співавторка книги «Благословенні душі, що вміють випромінювати» про це подружжя дружина відомого дисидента Мирослава Мариновича Люба Маринович.
«Ми з Мирославом знали пана Зенка особисто. Мирослав познайомився з ним у Кучинському концтаборі суворого режиму (село Кучино, Пермська область, Росія – Ред.), а я вже тоді, коли звільнили радянських політв’язнів. Ми жили в Дрогобичі, а пан Зенко у Моршині», – каже пані Люба.
26 років свого життя Зеновій Красівський перебував у тюрмі, на каторжних роботах, архангельських лісоповалах, Владимирській тюрмі, у психлікарнях, карцерах і концтаборах за те, що прагнув незалежності України, відновлення її мови, культури, історії, Церкви.
Побратим Зеновія у Кучинському концтаборі (в середині 80-их там загинули Стус, Тихий і Литвин – Ред.) Йосиф Менделевич казав, що той був винятковою особистістю: і поетом, і суворим реалістом-політиком, що є досить рідкісним поєднанням людських якостей: «Треба бути людиною зі сталевими нервами, міцною психікою і чистою душею, щоби вийти з дурдому з цілковито неушкодженою психікою».
Зі своєю майбутньою дружиною – правозахисницею та лікаркою Оленою Антонів – пан Зеновій познайомився в 1974 році у спеціальній психіатричній лікарні на території Смоленської в’язниці, де відбував покарання за збірник віршів «Невольницькі плачі», написаний у Владимирській тюрмі (м. Владимир, Росія – Ред.). За це його відправили звідти до спецпсихлікарні з діагнозом – шизофренія.
«Списаний аркуш, знимка із зимовим пейзажем у Карпатах і у постскриптумі «Пишіть, що вам треба, чим вам допомогти?» – згадував Зеновій Красівський про записку Олени для нього.
Уродженка містечка Бібрка, лікарка за фахом, музикантка Олена Антонів розповсюджувала самвидав. У її будинку кадебісти часто проводили обшуки. В Олени Антонів збиралися шістдесятники, її дім був політичним осідком місцевої інтелігенції. У 1972 році вона разом із поетом Василем Стусом та письменницею Іриною Калинець брала участь у відомому різдвяному вертепі. Через кілька днів почалися арешти.
У 1976 році Зеновія перевели на примусове лікування до Львова, де Олена відвідувала його, і по виході чоловіка зі спецлікарні вони побралися. Саме тоді він зрозумів, що ті слова з першого постскриптуму були її девізом і домінантою життя.
Однак чоловік розумів, що таких, як він, Олена мала по всіх зонах і засланнях. Із кожного перехрестя, так би мовити, приносила нові адреси, двері її помешкання не зачинялися. Надсилалося пакунки, бігалося по лікарнях і аптеках.
З-поміж сотень її знайомих завжди знаходилася потрібна людина, яка могла допомогти чи залагодити якусь справу. У своєму львівському середовищі Олена займала особливе, почесне місце. Вміла засвітитися у товаристві всіма барвами своїх талантів і зачаровувала своєю привабливістю чоловіків. Її дружбою дорожили, її відзначали, вшановували. І за те не один заздрісник кидав камінь у її город.
«Для мене,бездомного каторжанина, та ще й з таким діагнозом, та ще й під наглядом КГБ, вона була ніби принцесою у скляному замку на високій і недоступній горі, на яку я мав видряпатися і той замок здобути. І я старався, хоч розумів нікчемність моїх акцій».
Зеновій та Олена постійно були разом: на концертах, у друзів, під час поїздок. Вона втішалася його залицяннями і в якусь хвилю відвертості приголомшила словами: «Ти мені пропонуєш і далі носити торби по пересилках за тобою?»
І це була правда, казав Зеновій, адже їх об’єднували не лише спільні погляди та ідеї, вони мали на той час незвичайних і надзвичайних друзів. І що найважливіше, Тарас – син Олени Антонів та її першого чоловіка В’ячеслава Чорновола – у своєму юнацькому максималізмі признав Зеновія і благословив на одруження з мамою.
Від КДБ приніс букет троянд начальник оперативного відділу. Це мало означати, що «хоч ти шизофренік і не маєш права одружуватися, але ми «разрєшаєм».
В'ячеслав Чорновіл, Тарас Чорновіл, Зеновій Красівський, Михайло Горинь
Про своє одруження з Оленою в листах до членкині правозахисної організації «Міжнародна амністія» з Нью-Йорка Айріс Акагоші, яка боролася за його звільнення, Зеновій писав: «Вона – лікар-терапевт, віддавна пливе в нашому човні. Я дивлюся на неї трохи завороженими очима і з непевним почуттям вини. Я прийшов до неї, і мій вітер повідчиняв усі вікна і двері її життя. Прийшов зі своїми тягарями і поскладав їх під її порогами. Я був більше подібний на скіфа-воїна, закованого в лати, у зброєвому бряжчанні. Я дійсно був зціплений у кулак і з нагостреним віздрям, але вона ні на перше, ні на друге не звернула уваги. Вона просила мене усміхнутися, бо вважала, що мої очі – як криниці з журбою. Вона просила мене говорити, бо казала, що у моїх словах є апостольський вогонь. Коли вона називала мене Дон Кіхотом, то в тих словах і в тому голосі було стільки любові і змісту, що я, можливо, вперше втішився вживаним і раніше до мене порівнянням».
Айріс Акагоші відповіла, що почала спілкуватися з Оленою, зазначивши, що її листи мали таку ж сумовиту красу, як і листи Зеновія, і що деколи у неї виникало відчуття, що Олена є його двійником.
Пізніше, коли пані Олена залишилася без роботи, син Тарас писав націоналістичні вірші, «зводив бої» з комсомолом та вчителями і не ходив до школи, а Зеновій був під адміністративним наглядом у Моршині, у неї зродилася ідея емігрувати.
Сім’я заплатила за виготовлення документів, і тоді Олену викликали в КДБ й запропонували їхати в еміграцію «їхньою» людиною. Звісно, почули відмову. Невдовзі Зеновія заарештували і відправили в Кучино. Потім викрали Тараса з лікарні та крадькома відвезли у стройбат для відбування військової служби. А Олена «лишилася як постріляна вовчиця, в якої знищили її виводок, і погнали її вороги люті по всіх колах совєтського пекла. І бігала вона, і металася… але не було тоді їй ні від сонця, ні від місця».
Тарас важко працював, і пані Олена нічим не могла йому зарадити. Лікарка за фахом, вона працювала прибиральницею в аптеці, на швацькій фабриці, санітаркою, сторожем на будівництві, медсестрою. Часті поїздки до чоловіка на Сибір були виснажливі та небезпечні. Одного разу вона з кількома іншими людьми 15 кілометрів добиралася до села, тягнучи на мотузці валізу з продуктами.
Однак історія цього дивовижного кохання має дуже трагічний фінал. У листопаді 1885 року Зеновій і Олена повернулися із заслання та почали облаштовувати своє життя на вулиці Спокійна, 13 у Львові. 2 лютого 1986 року, коли подружжя вирішило піти до близьких їм Дашкевичів, щоби привітати пані Люду з днем народження, Олена загинула на очах у чоловіка на кінцевій зупинці 2-го трамвая.
Вони поїхали на таксі до друзів, і коли Зеновій розраховувався з водієм, Олена стояла на бордюрі. Аж тут під’їхав трамвай, якого вона не побачила, і на повороті виштовхнув її на проїжджу частину вулиці, де саме їхала вантажівка…
«Вона лежала поперек дороги, а там, де мала бути голова, лишилася приліпленою до асфальту шкіра з обличчя. Сталося те, що не мало статися, що не сміло статися. Я обминаю все, що було потім, бо воно не має значення. Сльозу відром не зміряєш, біль на вазі не зважиш. Парадокс її смерті перейшов у парадокс мого життя. Найвірогідніше, що я не пережив її, а тільки свою долю у визначеному мені стані», – писав про це Зеновій Красівський.
Він помер від інсульту 20 вересня 1991 року у віці 62 роки, незадовго до референдуму за незалежність України. Був похований у Моршині при величезному зібранні народу під тужливе звучання гуцульських трембіт.
Довідка
Зеновій Красівський народився у селі Витвиця Станіславського воєводства (тепер Івано-Франківська область – Ред.) 12 листопада 1929 року. У віці 17 років його разом із батьками вивезли в Караганду. Тоді, у 1947 році, Зеновію вдалося втекти, але в 1949-ому його спіймали і засудили на п’ять років та довічне заслання, яке він відбував у Архангельській області на лісоповалі. 20-річний Зеновій витримав 21 день допитів НКВС у тюрмі на Лонцького у Львові. Звільнили його після амністії в 1953 році й етапували до Караганди, де він працював на шахті. Зеновію Красівському невдовзі вдалося втекти до України, але тут він був під наглядом КДБ.
У 1964 році разом із однодумцями створив Український національний фронт, видавав підпільний журнал «Воля і батьківщина». У 1967 році отримав диплом філолога у Львівському університеті. Згодом відбувся його наступний арешт. П’ять років в’язниці, сім років таборів суворого режиму, п’ять років заслання… У 1972 році, коли Зеновій Красівський відбував ув’язнення у Владимирській тюрмі, на цього завели нову справу за організацію голодування, поетичну збірку «Невольницькі плачі», антирадянську публіцистику.
За відмову давати свідчення призначили медично-психіатричну експертизу, і, згідно з рішенням суду, примусове лікування у спецпсихлікарні Смоленська.
Олена Антонів народилася 17 листопада 1937 року у Бібрці (тепер Перемишлянський район Львівської області – Ред.). Закінчила лікувальний факультет Львівського медінституту, працювала в обласному протитуберкульозному диспансері, виходила багатьох колишніх в’язнів. Підтримувала зв’язки з Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним та іншими шістдесятниками.
Саме в той час, із липня 1960 по травень 1963 року, на Львівській телевізійній студії спочатку редактором, а відтак старшим редактором програм для молоді працював В’ячеслав Чорновіл. У Львові він жив разом із дружиною, лікаркою Іриною Брунець, та згодом вони розлучилися. У 1963 році Олена і В’ячеслав одружилися і переїхали до Вишгорода. Чоловік працював на будівництві Київської ГЕС. Разом із В’ячеславом Олена їздила до Києва. Вони були членами Клубу творчої молоді. 1 липня 1964 року в подружжя народився син Тарас.
У серпні 1965-го стався «перший покіс» дисидентів, В’ячеслав Чорновіл відмовився брати участь в антирадянському дійстві – закритому суді. Наступного року в Парижі була видана його книга «Лихо з розуму», за що він отримав «гонорар» від влади – перший термін. Олена Антонів пішла від В’ячеслава Чорновола, подружжя розлучилося.
Софія Шавранська
Фото: Радіо Свобода
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса
- «У резюме буде графа «працюю з ШІ». Як діє штучний інтелект та чому він зачепить кожного
- «Наше суспільство обросло міфами щодо виховання дітей»
- Чи стане «Горіховий гай» парком для всіх та через що сперечаються львів'яни
- Індійський «Слон» зайшов у Львів. Як працює заклад, що має кухню, якій тисячі років
- Звідки брати людей, або Чому в школах Львова бракує першокласників
- Що таке екоцид і як змусити росію заплатити за наслідки
- Після 9 років допомоги військовим виселяють з приміщення. Як у Львові працювала волонтерська кухня