Ярополк Пшик – бойовий медик із позивним «Ярий», засновник Медичного центру фізичної терапії Innovo – уже рік на війні. Мав лише вісім днів відпустки, які провів із сім’єю. Чому успішний підприємець пішов у добровольці, скільки життів урятував, які виїзди були найважчими і що для нього буде справжньою перемогою України, він розповів у розмові з Тvoemisto.tv.

Ви якось сказали, що вам не подобається вислів «ідуть на війну», що насправді «ми перебуваємо в ній». Можете пояснити глибше цю тезу?

Коли я її говорив, тоді більше людей пам’ятало, що в нас війна. Зараз ситуація ще гірша. Сьогодні медійно створили різні фронти – економічний, волонтерський тощо, і це доволі дико звучить, бо фронт є один – на війні.  

Я перебуваю тут уже понад рік, із 25 лютого 2022-го. Тож відчуття виконаного обов’язку вже прийшло, і дуже хотів би повернутися до звичного життя, до сім’ї, дітей, родини, до міста, роботи та своєї справи. Але не можу. Не можу, бо війна триває і я в ЗСУ. Готовий і далі бути тут, але мені неприємно чути про якісь інші фронти.

Держава перебуває у війні. Кожен, хто може, має бути на фронті, а хто не може через причини, пов’язані з фізичним чи ментальним здоров’ям, має допомагати в інший спосіб. До речі, коли я передивився умови звільнення чи уникнення служби, то, відверто кажучи, вважаю, що це абсурд. І ще більший абсурд, що багато хлопців користають із того. Я цього не розумію. Більше розумію, хоча не до кінця підтримую, тих хлопців, які воювали з перших днів, бачили страшні речі, вижили і користають із того.

Ви долучилися до Сил оборони на другий день після російського вторгнення. Що ви тоді думали, чому так вчинили?

Я не міг інакше. Звичайно, тоді я не усвідомлював, що побачу пекло, але це війна. Тоді ми всі обговорювали, чи буде війна, мали доступ до іноземних аналітичних статей, у яких нас попереджали, але ми не хотіли в це вірити. Я багато про це думав, але не міг усвідомити, що це може бути так масштабно, хіба що припускав, що буде ескалація на сході. Опів на п’яту ранку 24 лютого я прокинувся від повідомлень у соцмережах. Паніки не було. Коли чистив зуби, то вже знав, що наступний мій крок – подбати про рідних, про роботу і піти до війська. Рідні поїхали за місто, і я чітко знав, що робити далі. На роботу багато працівників не вийшло, ніхто не знав, що буде. Близький мій товариш Остап уже перебував у війську. Він дав мені телефон начмеда, я подзвонив, сказав, що фізичний терапевт, володію навичками парамедичної допомоги і хочу бути корисним на війні. Він порадив узяти речі та йти у військкомат. До речі, у військкоматі були страшні черги. Я ще заїхав до сестри, обнявся з нею і поїхав. Вийшов із дому 25 лютого і не знав, коли повернуся та чи повернуся взагалі.

Я ніколи не був у армії, в мене навіть не було військової кафедри. Але сталося так, що потрапив у Сили тероборони. Хочу сказати, що наша львівська ТрО – супер! 90% хлопців – люди з вищою освітою: біологи, архітектори, філософи, медики, айтівці, механіки. Люди з сім’ями, дітьми. Якби я потрапив у класичну військову частину, то, мабуть, мав би іншу історію.

Тоді нам сказали, що ми готуємося до партизанської війни. Всі чекали, що росіяни підуть далі, ми вивчали територію Львівщини, нам розказували, де ми можемо їх очікувати, переховуватися, воювати. Ми чекали, що буде війна у Львові. Була шалено напружена атмосфера.

Першу ніч ми жили на першому поверсі одного з гуртожитків. Командир мені тоді сказав: «Ярку, якщо буде атака, перше завдання – вибігти в коридор, а потім діятимемо за планом, хоча, знаєш, можемо не встигнути, бо можуть кинути гранату через вікно чи бомба може прилетіти». Зараз для мене це вже рутина, бо ми стільки пережили, пройшли… Але в той перший день я подумав: капець, що я буду робити? Проте нам допомагало відчуття справедливості, гордості, любові до рідних.

 Ярополк на війні

Ми мали навчання з тактики бою, як надавати допомогу при мінно-вибухових травмах. Символічним для мене було, я тоді ледь не заплакав, коли складав військову присягу. У ній дуже сильні слова. Коли хтось складає її в частині, вступає в армію – це одне, а коли ти складаєш присягу під час війни – зовсім інше.

10 березня командир зібрав медиків, нас було до десяти, і запитав: «Я розумію, що ми ще не готові, але є наказ. Хто готовий завтра їхати на Київ?» Можна було відмовитися, але більшість встала. Бо чого ти тоді прийшов, сидіти у частині? Війна ж триває.

Із батальйону нас поїхало майже 120 людей, ми ввійшли до складу об’єднаного батальйону із заходу України. Тоді ще жартували, що гасло «Люби і знай свій рідний край!» про нас. Було, звісно, сильне хвилювання. Я бачив, що ми рухаємося не на Київ, але думав, що то якісь військові маневри. Приїхали в Полтавську область, і звідси почався наш воєнний шлях. Москалі тоді там були, адже фронт – за 25 кілометрів. То було близько на той час, хоча насправді, що таке близько, ми відчули згодом. Із Полтавської області поїхали в Сумську, Харківську, Донецьку, Луганську, Чернігівську, Київську. І тепер знову їдемо на схід.

Наскільки важко було перекваліфікуватися в бойового медика?

Важливо було просто перейти це. Пережити емоційно перший випадок. Бо це не ядерна фізика. Тим паче, що я пройшов річний курс парамедичної допомоги у Європі, був у складі парамедиків, які їздили на зустріч Папи з молоддю, тому був у темі, мав ази розуміння, а потім уже вчився через інтернет.

Мені дуже пощастило з командою. Володя – бог анестезії. Те, що він мене навчив, показав, передав, дуже круто, такого на курсах не вчать, це добірні знання, які працюють. Богдан, лікар-хірург, доповнив науку і завжди був поруч у важкі моменти. Тож мої знання з тактичної медицини – не лише самонавчання, а й внесок хлопців. Ці хлопці – не просто побратими, це мої брати. Маємо намір бути кумами.

Ярополк із бойовими побратимами Володимиром Вихоряком, Богданом Ляшуком та Мар'яном Беднарським

А яким був ваш перший випадок?

Кілька хлопців отримали осколкове поранення ніг, рук і тулуба. Всі були при тямі. Їх накрила артилерія та авіація. На момент удару ми перебували далі, тому зв’язку з ними майже не було. Ми не володіли інформацією, скільки поранених і загиблих. Всі були надто збуджені. Там було небезпечне місце для евакуації, але хлопці приїхали, привезли поранених, вони були неважкими.

Розкажіть, як узагалі відбувається евакуація поранених?

Є визначене місце евакуації, до якого побратими мають підвезти поранених. Це може бути за кілька кілометрів, 500 метрів чи ще ближче. Ти надаєш допомогу побратимам і везеш їх у наступний пункт евакуації, де вже є «швидка». Інша команда перебирає пораненого, і карета швидкої допомоги везе хлопців до найближчої лікарні.

Точка евакуації може бути дуже близько до поля бою. Буває так, що ти як медик потрапляєш туди безпосередньо. Знаєте, бойовий медик – це, по суті, той самий піхотинець, тільки ще має медичний рюкзак і надає допомогу. Дякувати Богу, я не мав багато таких історій, бо медик з мене кращий, аніж піхотинець.

Скільки приблизно евакуацій ви здійснили?

Більш ніж дві сотні. Працювали не тільки з нашим батальйоном, але й допомагали іншим – 95-ій, 92-ій бригадам, Нацгвардії та іншим.

Ви згадували про свій перший бойовий виїзд. А який виїзд був найважчим?

Найважчі випадки збіглися в часі з найважчим періодом. То був січень – лютий, донбаська зима особлива – морозяна. Ми стояли в лісі під Кремінною на Донеччині. Там були дуже складні умови – постійні важкі артобстріли. Спокою майже не було. Обстрілювали всім, чим мали. А ти сидиш у бліндажі або окопі, і як треба їхати до пораненого, це лотерея: ніколи не знаєш, куди прилетить снаряд, тому що росіяни обстрілюють ліс по квадратах.

У цей період були найважчі поранення, які ми бачили: травматичні ампутації, рани на голові, шиї, животі. Ми надавали допомогу під постійними обстрілами. Були дві ситуації, коли забирали хлопців, а по нас працювали з кулемета.

Ще згадую такий момент: була ніч, ми надали допомогу, і я сказав, що під’їду ближче машиною, але кермо не поверталося, бо поламалася кермова рейка. Ми на лінії вогню, перша ночі, у нас четверо поранених, нас двоє – що робити? Взяли у військових машину з відкритим кузовом, занесли туди хлопців, їхали без ввімкнених фар, було дуже холодно. Та ми хоч зодягнені, а поранені роздягнені, бо мусиш позрізати з них одяг, перевірити, які рани вони мають, який їхній стан, закутуєш у ковдру, а на вулиці мінус 17, і ти їдеш на цьому відкритому кузові…

Із тих більш ніж двох сотень евакуацій більшість припала на січень і лютий. Тоді з тих хлопчиків, яких ми рятували, вивозили, понад 90% вижили.

Окрім Кремінної, які ще були гарячі точки?

Ямпіль, Лиман. Це були важкі ділянки, але вони були недовгими – тиждень-два, то був серпень і вересень. Там було менше артилерійського вогню, не так, як під Кремінною. Бувало, за день ми мали майже 16 виїздів. У лісі наша точка передачі хворого була за годину їзди страшною дорогою, тому кожна евакуація – окрема історія. Не знаєш, чи проїдеш безпечно, бо дорогу обстрілюють москалі. Тому тих 16 виїздів означають, що ти не спиш, працюєш без перепочинку. За добу в середньому здійснювали п’ять-шість евакуацій.

Медики рятують бійців

Чи вдається нашим військовим надати всю необхідну домедичну допомогу в перші хвилини поранення бійця?

Війна триває вже більш ніж рік. Постало завдання, яке треба вирішити. Маю на увазі стандартизацію знань із надання домедичної допомоги, забезпечення доступу до цих знань та контроль. Ці три речі ми маємо найближчим часом виконати. Всі хочуть навчити парамедичної помочі, кожен вчиться де може. Я, для прикладу, дуже хочу здобути міжнародний сертифікат від НАТО, що я військовий парамедик, і вірю, що мені це вдасться. Але ніхто не контролює якості цих знань, ніхто не перевіряє. Тому маємо військових медиків, які забезпечують медичну допомогу в армії, на полі бою, але не знаємо як. Також проблема в тому, що військових медиків мало.

Читайте також: Що не так із реабілітацією військових та чому це стосується кожного

Ми з перших днів розуміли, що треба хлопців із батальйону вчити основ домедичної допомоги, бо дуже важливо в перші хвилини після поранення  зупинити кровотечу. Люди помирають не від болю, а від ушкоджень, несумісних із життям, або від крововтрати. Якщо боєць отримав поранення, несумісне з життям, то ти не Ісусик, ти його не воскресиш, але якщо він отримав поранення, стікає кров’ю і ти не зупиниш її – він помре.

Тому ми вчили хлопців і горді за наш батальйон, бо наші хлопці надавали домедичну допомогу якісно, на всі сто. Я пам’ятаю кожне поранення. Вони грамотно накладали турнікети, оклюзійні пов’язки, вводили декомпресійні голки, перевіряли кровотечі. Хлопці молодці!

Що найважче в роботі бойового медика?

Вижити… Робота військового медика на полі бою неважка, це не нейрохірургія. Ти маєш зробити в польових умовах усе, аби людина не померла. А вже спеціалізована медична допомога – інше. Туди привозять людину, яка має складну політравму: і м’язи, і кістки, і нерви, і судини, і вени, і органи – усе скровлене. І того багато. Це на рівні Господа Бога відбувається. Там справді важко. А на полі бою робота неважка, важко вижити.

Теперішня війна, і це кажуть хлопці, які були в АТО, це війна артилерії, авіації, забороненої зброї – касетних бомб, хімічної зброї, мін, позбавлених самознищення, бо, згідно з Женевською конвенцією, кожна міна, яка поставлена чи скинута, містить механізм, який її підриває за якийсь час. Але москаль, чхати на це хотів, як і на все інше, знімає цей механізм. І ти в лісі, повністю замінованому, йдеш ним, їздиш і ніколи не знаєш, що буде.

Чи доводилося вам бачили чудо на війні?

Із пораненими чудес не ставалося через те, що в моїй команді були дуже хороші фахівці. Як би це прикро не звучало, якщо Володя каже «нема перспективи», то поранений за дві хвилини помирає. Коли привозять важкого, а Володя каже: «Ярку, він буде жити», ти дивуєшся як, але він виживає. Мої хлопці – з досвідом реанімації, мають великий досвід роботи з важкими пацієнтами.

Але там достатньо інших чуд. Наприклад, прилітає міна не в тебе, а за п’ять метрів. Хіба ж це не чудо? Осколок прилітає в двері, повз тебе, і вилітає з інших дверей або між кермом та грудною кліткою. Хіба ж це не чудо? І такого там багато. Але мені дуже подобається інший термін, який підкинула моя товаришка. Я вірю у «Божий палець» на війні.

Як ви заспокоюєте поранених хлопців, які опиняються на межі життя і смерті?

Ми знаємо, що є багато психотерапевтичної допомоги воякам, які зазнали поранень і перебувають на лікуванні. Але, на жаль, є величезна нестача психологічної допомоги тим, що зараз на війні.

Ми старалися відволікати хлопців. Через підтримку колег – лікарів зі Львова мали набір хороших препаратів із центральною дією для заспокоєння, відновлення сну. Я консультувався з докторами зі Львова, вони нам допомагали, і ми ці ліки призначали. Це була наша найбільша допомога, не просто сказати «все буде добре». Бо що тут доброго? Ще вчора ми пили каву, а сьогодні вже когось серед нас немає…

Якби в нашій команді був відповідний фахівець – психолог… Міг би працювати дистанційно, чому б ні?

У мене виникла ідея підготувати дистанційну платформу, завдяки якій можна буде надавати солдатам психологічну допомогу. Платформа ця має передбачати скринінг стану бійця, допомогу та зворотний зв’язок. Це ніяке не ноу-хау, це треба просто зробити.

Читайте також: Яких фахівців бракує в Україні для реабілітації військових і цивільних

Бо що таке психоемоційний стан людини? Це стан, який впливає на все – фізичне чуття, поведінку, на час наших реакцій. І для військового це ще важливіше, бо якщо людина перебуває в стресі, тривозі, депресії, то правдоподібно не може працювати на максимум, і це може стати проблемою в критичний час.

Запитаю про ваш побут. Я бачила диво-фотографію, як ви облаштували собі на війні імпровізований дім.

Ми жили разом – командир Мар’ян (позивний «Марік»), Володя (позивний «Вихор»), Богдан (позивний «Хірург») і я. Для нас питання побуту було вкрай важливе, бо нагадувало кожному з нас про дім. У якому би брудному, страшному місці ми не були, робили його гарним.

Фото імпровізованого дому

Ми стільки місць облаштували за цей рік війни. Дуже часто переїжджали. Найдовше були на Харківщині – два місяці. Всюди були занедбані місця, а ми мусили мати все своє – ліжко-місце, спальник, згодом розкладачку, «буржуйку», акумулятор, старлінк, посуд. Одне слово, це така собі переїзна хата. Але нам було важливо, щоби було чисто і гарно. Мені хотілося зробити щось гарне, бо воно нагадувало мені, як було до цього…

Смаколики бійців

Ви привезли з війни собаку?

Так, курцхаара, дівчинку, яка біля Краматорська прийшла до наших хлопців. Була худюща. Курцхаари переважно всі плямисті, але бувають і одноколірні –чоколядові. Вона саме така. Це рідкісний пес, такий гарний, добрий.

Усі тамтешні тварини дуже вдячні за те, що їм допомагають. Я за кілька годин її вже купав, чистив ватою вуха, хоча собаки цього не люблять, а вона навіть звуку не подала. Згодом сталася неприємна історія: на мою доню напав пес і дуже сильно покусав. Її прооперували. Того дня, коли це сталося, я підняв на ноги весь штаб і погнав на Львів. Звісно, прихопив зі собою собаку. Донька назвала її Муді – на честь героїні книжки про Джуді Муді. Тепер Муді живе в нас. Я думав, що після того випадку доня боятиметься собак, але все добре.

Муді вдома

Чи є у вас якийсь оберіг?

До війни я взагалі скептично ставився до всіляких оберегів, але зараз маю їх багато (Сміється). Маю ланцюжок з Матінкою Божою, браслети, ікону, воду з Люрду… Не знаю, працює це чи ні, але, мабуть, працює, бо я живий (Усміхається).

Як діти, сім’я вас підтримують?

Доня Юстинка має 10 років, а Івахо – вісім. Їм важко, вони сумують. Як тільки є нагода, виходжу на зв’язок. Весною трохи побув у відпустці. Діти дуже виросли за рік. Я не про ріст, а про манеру спілкування, словниковий запас. Але рідним важче, ніж мені, бо вони в більшій безпеці, і коли зі мною немає зв’язку, то уявляю, що їм у голову лізе. Але ми даємо з цим раду.

Записки від дітей

Ви є засновником Медичного центру фізичної терапії Innovo. Останнє повідомлення на фейсбук-сторінці центру: «У зв’язку із ситуацією, просимо усіх наших пацієнтів зберігати спокій та залишатись удома. Все буде добре». Що зараз із клінікою?

Зараз центр не працює. Але кожен із нас не перестає надавати допомогу в свій спосіб.

На початку вторгнення ми писали про перелік навичок, які можуть знадобитися на війні. Які навички вам стали в пригоді?

Усе залежить, який у тебе бекграунд. Якщо тобі не окей без умов – то це катастрофа. Умов нема. Якщо маєш дві ліві руки і не можеш створити умови, то це атас. Тому правильна відповідь така, що ти стараєшся зробити максимально комфортні умови для себе і для праці.

Величезна перевага – юнацький туристичний досвід гірських походів. Тоді ти не боїшся болота, спати хтозна-де і бозна-де. Важливо, що я мав період професійного спорту, бо спорт виховує щонайменше витримку.

Я, для прикладу, ніколи не думав, що курс парамедицини в Європі мені пригодиться тут, на війні. А є ще така якість, яку має кожен, я її особисто відчув – це наші соціальні стосунки з людьми, бо допомога від друзів колосальна. Кажу про все, починаючи від одягу, ліків і закінчуючи машиною, дизпальним, старлінками. Солдатові самому це придбати нереально. Вже не кажу, що ці штуки виходять із ладу. Перша наша машина була знищена, перший наш старлінк – розбомблений. Це все ми відновлюємо своїми силами, силами сім’ї, родини, друзів. Нам узимку в страшному лісі розбили робочу машину, її переїхав «Урал», і нам швидко треба було її відремонтувати. Ми закрили збір за два дні!

Хтось казав, що військові мають велику зарплату. Ми працюємо 24/7 у мегаскладних умовах. У кожного є сім’я, родина, про яких також треба дбати. Постійно купуємо щось на передову для себе і побратимів. Тому зарплата військового не є великою.

Під час дискусії «Незламні Суперлюди. Як організована реабілітація військових на Львівщині» в студії «Твого міста» ви сказали, що в Україні бракує кваліфікованих фізичних терапевтів. Розкажіть, чому так, як змінити цю ситуацію з огляду на подальші воєнні дії та їхні наслідки?

Фізичних терапевтів мало, тому що ця сфера знань і практики в Україні молода. Є мало вишів, у яких добре цього навчають, але є багато вишів, які мають таку кафедру. Проблема в тому, що в Україні все ще немає стандартизованої програми навчання. Є наш Львівський державний університет фізичної культури, я його випускник, ще з’явилася магістратура в УКУ, є ще Київський університет фізкультури. Ці три виші – флагмани. Ти можеш закінчити львівський унфіз із дипломом фізичного терапевта, а можеш закінчити Миколаївський суднобудівний, який має кафедру фізичної реабілітації, і теж вийти з дипломом фізичного терапевта. Тільки ви будете не те що на різних «континентах» щодо рівня знань, а в різних «всесвітах».

Читайте також: Коли травма не вирок. Як відновлюютьcя спортсмени-аматори у Львові

Що буде, коли ця величезна кількість ветеранів повернеться додому? Питання менеджменту відновлення військового, який отримав ту чи ту травму на війні, передбачає, що з ним має працювати мультидисциплінарна команда, куди входять різні фахівці, відповідні лікарі, а саме: ортопеди, неврологи, хірурги, логопеди, фізичні терапевти, ерготерапевти, психологи, психіатри. І таких закладів, які працюють з таким підходом, на жаль, одиниці. І навіть вони мають проблему з персоналом, тому що працювати в мультидисциплінарній команді ще треба вміти. Цього треба вчитися. Тому ми маємо справу з глобальною проблемою в Україні, але це питання до профільних міністерств.

Для прикладу, з Афганістану повернулися, припустімо, 30 тисяч ветеранів – це соціально-суспільна проблема, а скільки зараз буде військових? Думаю, пів мільйона, а може, й більше. Це ж у десятки разів більше!

То якою мала б бути політика держави на місцях, щоби гідно прийняти цих героїв, забезпечити їх підтримкою та допомогою?

Тільки жорстка реформа. Її не треба вигадувати. Можемо перейняти досвід колег із Європи, Америки, Канади й імплементувати його. Це треба робити вже, негайно, бо час уже минув. Я не кажу, що в нас усе погано, але й недобре. За десятибальною шкалою, де нуль – погано, а 10 – дуже добре, в нас три.

Менеджмент відновлення вояка відомий у світі. Не треба нічого вигадувати, не треба супердорогого обладнання, є методи й засоби, які добре працюють. І персонал. Негайно треба збирати команди та посилати їх на навчання. Та можна навіть не посилати, а організувати навчання онлайн. Якщо ми говоримо про лікарню, то мовиться про всіх – від рецепціоніста, медсестри і так далі. Бо в Україні процвітає недоказова медицина. Кльово налякати пацієнта, розписати довготривале лікування, але це не працює, із цим треба боротися.

І ти не побореш цього на місцях. Ми це робили з командою в нашому медцентрі. Іnnovo створив стандарти в цій сфері. Ми привезли в Україну і поширили ті знання, яких тут не було, поставили під сумнів практику багатьох відомих людей, почалися дискусії, ми доклали дуже багато зусиль, але нам все одно не вдалося перемогти систему. Чому? Бо повинна бути підтримка згори.

А що, на вашу думку, варто покращити у війську?

Якщо говорити про медицину, то потрібно терміново реформувати систему опіки над військовими. Варто почати з черг на ВЛК, самої системи ВЛК та налагодження системи взаємодії між фахівцями в процесі лікування і відновлення.

Щодо ліків, то без волонтерської допомоги було б неможливо працювати. Це явище також потрібно контролювати. Приїжджає допомога, більшість якої тобі не потрібна на полі бою, ще частина непридатна до вживання. Нам, зокрема, прийшла пачка препаратів, які використовують при лікуванні вагінальних інфекцій. Так, у армії є жінки, але такі речі не лікують на полі бою. І таких «дивних» препаратів є маса. Це неефективне використання допомоги. Ми, звісно, забезпечили ними прифронтові поліклініки та лікарні, але хтось же міг ці препарати просто викинути.

Кажуть, війна змінює людей. Ви це відчуваєте?  

Повернутися з війни таким, яким ти був, неможливо. Але це не вирок. Це одне із завдань, із яким треба працювати. Для цього має бути команда, система, яка подбає про адаптацію та реінтеграцію.

Якщо у моїй царині фізичної терапії видно, що людина погано ходить, що її болить, то в царині ментального здоров’я цього часто не видно. Людина може тихо страждати, приховувати свій стан. І щоб це якось виявити, військовий мусить потрапити до фахівців. Фахівці мають протестувати, проекзаменувати цю людину і визначити рівень її ментального здоров’я та психоемоційного стану. Є багато проєктів із надання психологічної допомоги солдатам, які повертаються, але знову ж таки це несистемно.

Я не є такий, яким був. Не боюся цього казати, що почуваюся не окей. Але я це розумію, працюю над цим. А багато хто боїться, бо вважає, що це слабкість.

Що для вас буде перемогою України?

Я не маю сумнівів, що перемога буде. Не знаю, в який спосіб і коли. Але це точно наш останній шанс стати незалежними. Бо якби така фатальна, така трагічна подія, як війна, не дай Боже, не змогла об’єднати цей народ, не змогла зруйнувати міфи про схід і захід, тоді що ще могло об’єднати?

Дуже боляче, що класні люди пішли на війну і їх уже нема… Ще болючіше, що некласні люди виїхали і багато хто з них повернеться. Тому нам недостатньо просто перемогти. Перемога має бути всередині кожного з нас.

Усмішки на війні

Я тут, на Київщині, перебуваю вже деякий час і хочу сказати, що Київ уже майже україномовний. На Харківщині, Дніпропетровщині теж уже більше української. Це класно! І таких речей має бути багато. Просто відчути код – замало, має бути стабільне економічно-соціальне підґрунтя, щоби почуватися в безпеці, щоб не бути змушеним працювати від місяця до місяця, щоби їсти. Це все треба поєднати, і тоді це буде сильна держава, тоді ми переможемо.

А ще маємо пам’ятати. Я був на Марсовому полі, там лежать наші хлопці. Цього не можна забувати… Не дай Боже забути через 30, 50 чи більше років про Бучу, Ірпінь, Маріуполь, інші міста… Мусимо пам’ятати про ціну, тоді це буде справжня перемога.

Христина Гоголь

Фото надав співрозмовник

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.