Що не так із реабілітацією військових та чому це стосується кожного

5543 0
Українці незламні, вони йдуть до перемоги, яка настане неодмінно, але щораз більше військових потребують фізичної та психологічної реабілітації. У Львові – потужному тиловому центрі – з’являються великі заклади, як-от Superhumans i Unbroken. Лікування триває у військових шпиталях, лікарнях. Але про реабілітацію військових треба говорити максимально комплексно. Чого саме вони потребують тепер і в далекій перспективі, щоб максимально швидко соціалізуватися, включитися в цивільне життя або продовжити службу, яку реабілітацію можуть отримати і як покращити цей процес, «Твоє місто» з’ясовувало під час публічної дискусії «Незламні Суперлюди. Як організована реабілітація військових на Львівщині».

Фізичний терапевт, засновник Медичного центру фізичної терапії та медицини болю «Інново», старший бойовий медик Ярополк Пшик багато працював із фізичною реабілітацією ще в цивільному житті у Львові. Зараз він у іншій частині України і каже, що бракує системи розуміння цілого комплексу.

«Військові, їх відновлення – це дуже довга історія. З ними має працювати команда людей, не тільки психотерапевти й реабілітологи. Про таку систему мало хто знає, тож цю проблему потрібно вирішувати, – пояснює він. – Але ще більшою проблемою до війни був брак фахівців, фізичних терапевтів. Ця галузь доволі молода в Україні, тут досі нема стандартів навчання. Так, дуже багато вишів це роблять, але за різними програмами».

Проблема відновлення масштабна. Ярополк Пшик не має сумніву, що ми переможемо, питання лише коли. Але треба бути готовими, коли ця маса людей повернеться з фронту.

«Є чимало різних центрів, які вже приймають та готові приймати військових, і це дуже добре. Але я переконаний, що в них є проблема з кадрами, з розумінням, як це має робитися. Локально вирішувати це неможливо, потрібно діяти централізовано», – вважає фізтерапевт.

Медик певен, що у взаємодії лікарів на фронті та в лікарнях на місці є певні проблеми з комунікацією, зокрема щодо антибіотикотерапії, але загалом ситуація не найгірша:

«Антибіотикотерапія відбувається безпосередньо на лінії бою, де я беру пораненого. Ми надаємо йому першу допомогу, ставимо систему, капаємо фізрозчин і додаємо ліки, в тому числі антибіотики. Польова медицина... дуже польова: рани забруднені, час доправлення бійця з поля бою до лікарні також дуже різний – може бути пів години, а може бути шість – десять годин» (більше про антибіотики й використання їх у війську розповімо в новому медичному токшоу «Консиліум» про здоров’я українців – Ред).

Як проходить процес лікування і реабілітації у львівських центрах 

Ігор Кошівка, фізичний терапевт, керівник реабілітаційного центру «Незламні», каже: оскільки центр діє на базі Першого ТМО, то військові потрапляють туди за налагодженим маршрутом пацієнта:

«Ми можемо забезпечити їх повним спектром лікування – від гострого відділення, де вже безпосередньо надаємо послуги, до реабілітації, послуги якої пацієнти отримують на всьому етапі лікування. Якщо стан дозволяє, пацієнт може витримувати певні навантаження, ми можемо відновлювати його активність, переводимо у відділення реабілітації».

Цент розрахований на 72 пацієнтів, а перебуває в ньому до 50-ти – люди з ампутаціями, ті, що пережили черепно-мозкові травми, мають травми хребта, спинного мозку. Психіатр центру Назар Желем наголошує, що хоч у самому центрі є 70 ліжок, він працює на базі лікарні, тому від початку потрапляння до лікарні й до переведення у реабілітаційний центр такі пацієнти є в усіх відділеннях, травматології, хірургії – всюди.
«Тож фактично їх набагато більше, але відстежити, хто є пацієнтом Unbroken, а хто лікарні дуже складно. Коли людину привозять у гострому стані або евакуаційним поїздом, вона ще буде пацієнтом лікарні. Але за фактом від операції, ампутації чи реампутації вже починається реабілітація», – пояснює він.

Є два варіанти маршруту пацієнтів: потрапити на лікування терміново, евакуаційними потягами, іншими шляхами або ж планово.

«Планові пацієнти можуть прибути з інших реабілітаційних центрів, де їм зробили ампутацію, вони були на реабілітації, але протезування не мають, тому потрапляють до нас. У такому випадку пацієнта записують на конкретну дату і час, збирається мультидисциплінарна команда – травматолог, хірург, протезист, психіатр або психотерапевт, обстежує його і визначає потреби. Це кращий варіант, бо такі пацієнти вже знають, що з ними відбувається, – веде далі Назар Желем. – Коли пацієнт у гострому стані потрапляє з потяга в травматологію – це трошки складніше. Спочатку стабілізують соматичний стан, потім із ним працюють психолог, психотерапевт, визначають потреби, а тоді вже все йде за планом. Тобто є більш планові та більш ургентні моменти, але всі пацієнти залишаються на реабілітацію на той час, на який це можливо».

Психіатр центру акцентує на мотивації військових. Усі спочатку хочуть отримати допомогу, протез і повернутися назад, щонайшвидше максимально відновити кінцівку і знову носити автомат, бігати. Однак реабілітація може бути тривалою, є моменти з культею, підбором протеза, відновленням.

«У них є одні очікування, але коли в процесі реабілітації та протезування вони отримують протез, то розуміють, що це не рука чи нога. Тоді починається другий етап психологічної перепідготовки, змінюється ставлення людини до війни, мотивація. Стан не завжди дозволяє повернутися: у когось рана гоїться тиждень-три, а в когось може й місяцями. Це дуже складно передбачити. Далі настає юридичний момент, бо якщо на відновлення потрібно дуже багато часу, то вже військово-лікарська комісія госпіталю розглядатиме, чи може людина далі проходити службу», – додає він.

На базі центру, лікарні працює близько 50 психологів, психотерапевтів, психіатрів, але цього недостатньо, бо допомога пацієнтам, внутрішньо переміщеним особам, військовим, їхнім родичам триває тут 24/ 7.

«Ми також втомлюємося, постійно ходимо на навчання. Нас вчать закордонні фахівці, які кажуть: «Ми вам передаємо свій досвід і переймаємо ваш. Це зовсім інша історія, зовсім інша допомога», – пояснює психіатр.

Викладач Львівської медичної академії ім. А. Крупинського, лікар-психіатр, психотерапевт, кандидат мед.наук, консультант з ментального здоров’я Superhumans Центр Роман Ліщук з 2014 року займається психологічним супроводом військових, ветеранів, добойовою психологічною підготовкою, тому добре розуміє, яка підтримка їм потрібна найбільше. Він вважає, що питання реабілітації – як фізичної, так і психологічної – доволі універсальне, що правила і стандарти, за якими працюють, уніфіковані:

«Хоча пацієнти й хочуть повернутися до виконання військових обов’язків, повернутися на «нуль», але на кожному етапі реабілітації має бути оцінювання якості роботи».

Перший контакт із перспективним пацієнтом Superhumans відбувається через заповнену на сайті електронну анкету, яку обробляють упродовж трьох днів. На другому етапі з ним налагоджує контакт представник клініки, відтак згідно з первинним протоколом відбувається опитування. Третім кроком є засідання лікарської консультативної комісії, мультидисциплінарної команди, куди входять представники кожного структурного підрозділу, який у перспективі може займатися пацієнтом. Вона, дотримуючись алгоритму, ухвалює рішення – можна чи не можна брати пацієнта в реабілітаційну роботу, і чітко обґрунтовує його. А ще проводять мотиваційне інтерв’ю, щоби з’ясувати, чому саме зараз пацієнту потрібен протез.

«Ось є недемобілізований боєць, начальник розвідки одного з підрозділів, який втратив обидві кінцівки, але воліє повернутися до виконання обов’язків, хоче мати біонічний протез. Такий протез, якщо не помиляюся, може витримувати навантаження до 10 кілограмів, але в деяких ситуаціях може бути крихким, тобто обмежуватиме функції, необхідні для виконання бойових завдань. Бійцю треба пояснити, зробити так, щоби він сприйняв це, пристав на пропозицію або не пристав, бо навіть на цьому етапі він може бути незадоволеним», – наводить приклад Роман Ліщук.

Якщо військовий погоджується, йому проводять психодіагностику з допомогою основних шкал на симптоми посттравматичного стресового розладу, тривоги чи депресії та обговорюють із ним компоненти протезування.

Психіатр пояснює: «Людина, виходячи зі своїх потреб, вибирає машину, яка буде активною і виконуватиме саме ті функції, які їй підходять. Після цього є госпіталізація в клініку, протезування й реабілітаційні заходи, які можуть тривати до чотирьох тижнів».

Цент працює за протоколами NICE, чіткими рекомендаціями для лікування, догляду при посттравматичному стресовому розладі та при ампутаціях системи охорони здоров’я Великої Британії. Коли всі етапи пройдені – людину виписують і здійснюють контроль досягнень. Але й до того на кожному етапі роблять проміжні та контрольні оцінки результатів, що дозволяє відстежувати ефективність роботи, задоволення пацієнта, ерго- та фізичних терапевтів результатами праці.

Одним із основних етапів є подальший супровід пацієнта, бо протез потребує певного догляду і профілактування. Також за потреби триває психологічне консультування. Якщо виникають форс-мажорні ситуації, здійснюють повторну госпіталізацію.

«Пацієнта беруть на постійний супровід. І те, що робота з ним не закінчується, забезпечує відповідальне ставлення. В Україні деякі приватні фірми беруться тільки за протезування: відпрацювали свій пакет і на цьому кінець комунікації. Людина звертається по допомогу, виникають проблеми. Також проблематично, коли з благими намірами відправляють військового на Захід, бо йому треба буде потім знову їхати за кордон, тиждень жити там, ходити до лікарів, отримувати технічне обслуговування – все своїм коштом. Військовим про це не говорять, вони до цього не готові. Тому започатковані на заході України центри є пілотними. Так, є багато питань до організації роботи, багато чого відбувається вперше. Але якщо нічого не робити, то нічого й не буде», – наголошує представник Superhumans.


І також нарікає про нестачу кадрів – психологів, психотерапевтів, зокрема травмотерапевтів. Це специфічне навчання, яке потребує етапності й кваліфікації. Та й не кожен психолог або фахівець з ментального здоров’я готовий і хоче працювати з надмірними людськими переживаннями.

«Ми апріорі працюємо з людським горем, а тут все це помножене на декілька разів. Не всі йдуть працювати у цю царину, тому й не вистачає ерготерапевтів, фізтерапевтів. Я знаю статистику щодо Києва, де фахівці швидко були рекрутовані в структури, які надають допомогу, і декілька державних інституцій втратили весь свій штат банально через заробітну плату. Це також реалії нашого життя», – пояснює лікар.

А один із дуже сильних військових вишів, зі слів Романа Ліщука, вже третій рік не може започаткувати кафедру медичної реабілітації, бо не вдається набрати штат викладачів:

«Для цього потрібен завідувач кафедри – професор або кандидат наук. Такі стандарти освіти в Україні. Відповідно підготовка реабілітологів, реабілітаційних терапевтів не відбувається».

Потрібна синхронність і синергія


Експертка Координаційного центру з психічного, ментального здоров’я при Кабінеті міністрів України, голова робочої групи консультативно-координаційних центрів, створених при всіх районних військових адміністраціях ЛОВА Галина Бордун дивиться на ситуацію трохи ширше, адже, окрім військових, допомоги потребують і їхні родини, члени сімей, знайомі. Тому зараз головне інформувати про послуги. Вони мають бодай розуміти, що робити, як говорити, як реагувати.

«Фахівців недостатньо, вони більш-менш є у Львові, бо у великих містах, на відміну від малих, є виші, доступ до різних заходів, можливість бути причетними до різних середовищ. Але з людьми треба працювати у всій області, щоби вони розуміли, що до фахівця має йти не тільки військовий», – вважає вона.

Військовим теж бракує лікарів для супроводу, але їхній маршрут визначений, хоча це й довгий шлях. Фахівці знають, що робити, коли військовий отримує поранення і потрапляє до лікаря. В нього точно є психотерапевт, за потреби – психіатр, може, й нарколог, про що ми зараз не говоримо.

«Стратегічно на рівні області й України ми рухаємося швидко. Однак малими ресурсами неможливо навчити людину, за короткий час неможливо стати психотерапевтом. Добре працюють ті, що мають медичну освіту: шість років навчання, два роки інтернатури плюс вузька спеціалізація, тобто вісім-десять років спеціалізованих знань, – пояснює експертка. – Психіатри мають добру медичну освіту. Терапевти є з медичною освітою, а є ті, що закінчили психологію в інших вишах. І хоч здобули певні спеціалізовані знання, не завжди можуть працювати з людьми із травмою. Люди думають, що все дуже просто. Мовляв, де ж ті лікарі, є ж багато програм, міжнародні партнери щось пропонують? Але спеціалістів недостатньо».

Психологічну освіту в нас не популяризували, українці звикли, що терапевти до війни сиділи в зручних кабінетах, у спеціалізованих умовах, а зараз працюють у кризових умовах, йдуть до людей. Влада працює над масовою психоедукацією.

«Треба провести в освітніх, культурних, інших закладах роз’яснення для тих,що на лінії першого контакту, комунікують із цими людьми. Вони мають розуміти, що відбувається, чому людина кричить, як правильно на це реагувати, – каже Галина Бордун. – Уже третій рік триває навчання лікарів первинної ланки mhGap. Вони можуть надавати розширену першу психологічну допомогу, Львівщина в трійці областей. Є українсько-швейцарські проєкти для роботи з психічним здоровям, це активно підхопила ВООЗ, тепер це контрактується».

Зараз лікарні можуть контрактуватися, здійснювати психоедукацію, організовувати промоційні заходи щодо важливості ролі психолога, психотерапевта, психіатра, нарколога, бо цих фахівців також недостатньо.

«Бракує й регламентувальних документів, але з березня при Кабміні працює Координаційний центр з ментального здоровя, який заповнює прогалини, збирає фахівців. До останнього психотерапію відносили невідомо до чого, тож тепер багато роботи і в законодавчому полі, і в підходах. Психотерапевти мають досвід, який треба підсилити на законодавчому рівні, бо мають бути доказові підходи», – переконана вона.

Львівщина спільно з УКУ одна з перших готує практичних психологів: діє програма резильєнтності від «Кола сім’ї» (резильєнтність – здатність впоратися зі складними життєвими подіями та відновлюватися після труднощів, стресу – Ред.). Галина Бордун каже, що в маленьких селах, містечках вони були дуже знецінені, займалися всім, окрім безпосередніх обов’язків, а ця програма допомагає їм здобути знання, які допомогли б підхопити людину, перескерувати її далі.

У всіх консультативно-координаційних центрах є перелік партнерів, які підтримують фахівців. У ньому нема психіатрів, бо це медичні послуги, але зазвичай вони мають психологів, хтось – психотерапевтів.

«Стараємося з наших центрів перескеровувати до них, організовувати зустрічі. Намагалися й сьогодні об’єднати людей, готових працювати, зробити картування, скоординувати, підхопити партнерів та вести мову про кількість людей, яким вони могли б допомогти, аби запобігти цій хвилі. Бо графіки районних лікарів-психіатрів уже заповнені на декілька наступних місяців», – додає експертка.

З її слів, зараз важливо розуміти, хто що робить на всіх рівнях. Для прикладу, на вокзалі працює медико-психологічна волонтерська спільнота, там є психологи, лікарі-іноземці. Вони можуть швидко спрацювати, але не надати спеціалізованого супроводу.

«Знаємо, що бракує людей, які працюють із травмами, та міжнародні партнери оплачують це навчання, тому від серпня до листопада 2023-го їх кількість неодмінно збільшиться. Але щоб надавати річний супровід, людина має десь працювати. Тому треба, щоб лікарні розуміли можливості, дотягувалися до певних стандартів. Наше завдання полягає в тому, щоби все об’єднати в мережу, щоби кожен розумів, що робить до певного моменту, а далі знав, кому це можна передати. Важливо працювати системно», – запевняє Галина Бордун і анонсує засідання робочої групи з директорами департаментів освіти, соціального захисту, охорони здоров’я, директором обласної психіатричної лікарні Богданом Чечоткою, лікаркою-наркологинею Мирославою Кабанчик, представниками міста й області. На ньому мовитиметься про напрацювання спільної програми психічного здоров’я і психосоціальної послуги. 

Анна Кузюта очолює одразу два важливі проєкти. Перший – Офіс підтримки родин військових при Львівській обласній військовій адміністрації, якому виповнюється рік. Там працюють представники військових, адвокати і, звісно, психологи, які допомогли 2000 сімей. А з березня вона очолює ще й Західний регіональний центр Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, де працюють із сім’ями безвісти зниклих, яким, з її досвіду, найважче, та сім’ями полонених. Через нього за два місяці пройшли близько 2000 родин.

«Зараз, допоки хлопці воюють, працюємо переважно із сім'ями – дітьми, дружинами, матерями, але в обидві організації звертаються як військовослужбовці, так і їхні родини. Ми проаналізували звернення і, окрім технологічних проблем, першим є запит на справедливість, можливість вирішити проблеми, з якими військові зіткнулися під час захисту Батьківщини», – пояснює Анна Кузюта. Здебільшого люди були готові ментально, навіть фізично, але, повернувшись додому у відпустку чи навіть будучи пораненими й демобілізувавшись, вони подумки й далі воюють, залишаються в окопах. Нарікають на неналежне ставлення – починаючи від черг, проходження ВЛК та закінчуючи дослідженнями й необхідністю оплачувати ті чи ті послуги.

«Працюємо над цим, систематизуємо інформацію. Це потребує комплексного підходу та зміни пріоритетів. Війна триває давно, але така жорстока і химерна саме зараз, тож мусимо з повагою ставитися до військових. Але, чесно кажучи, коли людина п ять годин сидить у черзі на ВЛК, у неї виникають певні психічні стани. Особливо якщо вона з опіками або каліцтвами. Це, мяко кажучи, не дуже надихає на стабілізацію в тилу, коли тут весело, гарно, гамірно, а ти в таких умовах», – зауважує вона.

У перші місяці роботи згаданого офісу було досить важко пропагувати роботу психологів, бо українці не звикли звертатися до них. Зараз цей запит є, і від військових також. Вони потребують не лише спілкування з психологом, а й тривалої реабілітації, щоби стабілізуватися й адекватно поводитися в сім’ях.

«Військові щиросердно розповідають, що ніколи не застосовували сили чи агресії щодо членів сім’ї, але тепер у них виникають такі стани, коли вони не можуть ідентифікувати свою дитину чи дружину як свою сім'ю. Куди скеровувати цих людей? У Львові нам дуже просто, Галина Бордун супроводжує в офісі напрямок роботи психологів і перескерування, тож можемо знайти такий шлях. Якщо ж ці запити надходять із віддалених районів області, то виникають труднощі. Пропонуємо онлайн- та інші механізми, щоби хоч якось почати цю роботу, але розуміємо, що цього недостатньо», – веде далі Анна Кузюта.

Коли військові приїжджають додому, їм треба стабілізуватися. В них з’являються різні залежності, особливо при втраті здоров’я. Є запит від рідних, щоби в якийсь спосіб підтримувати хлопців і дівчат із такими проблемами.

«Ми віддаємо їх, так би мовити, в роботу і на основі аналізу ухвалюємо рішення про допомогу. Всі запити передаємо в область, у робочі групи для того, щоб адекватно реагувати на виклики. Однак має бути якась глобальна система підтримки», – вважає вона.

Що стосується згаданих проєктів, то тут фактично нема нарікань на напрям реабілітації. Був лиш один запит від хлопця, який втратив кінцівку: він зателефонував в офіс, попросив перетелефонувати мамі та заспокоїти її, мовляв, хоч і втратив ногу, все буде гаразд.

«Хлопець націлений на те, що ось «зараз мені тут пришиють ногу, а я вже там «пришию» ще когось». Тому спостерігаємо за колегами і дякуємо. Дуже надихає те, що є можливість фізично повертати людей до життя», – підсумовує Анна Кузюта.

«Треба говорити не лише про ПТСР, але й про посттравматичне зростання»

Психологиня Першого жіночого ветеранського простору «Рехаб» і ветеранського простору «Будинок воїна» Наталія Мрака працює з військовими з 2018 року, зокрема в реабілітаційному центрі «Фенікс». Каже, що раніше вони зверталися переважно після повернення через проблеми в сім’ях, а тепер через гострі стани: «Ми їх перескеровуємо, або, якщо вони вже трохи стабілізувалися, працюємо з психологічним супроводом».

Дуже багато роботи зараз із невизначеною втратою, родинами зниклих безвісти. Це дуже вразлива категорія. Тут допомагає взаємодія, підтримка колег і благодійна організація «Блакитний птах», яка займається цим із 2014 року.

«Нещодавно запровадили програму «Діти і горе». Ми проходили це навчання теж, бо діти військових, загиблих та зниклих безвісти потребують не меншої уваги. Це наше майбутнє, а ми до кінця не знаємо, що буде далі, як зреагує на це все їхня психіка», – зауважує Наталія Мрака.

Читайте також: Нашим бійцям потрібне щеплення стресом. Розмова з Романом Ліщуком

 

Вона теж говорить про нестачу фахівців, тому в «Будинку воїна» зараз більше працюють із кризовими консультаціями, аніж із терапевтичним супроводом. Психологиня наголошує, що варто працювати на майбутнє:

«Підтримую колегу, доктора психологічних наук, військового психолога Олександра Ткаченка, який із 2014 року радить звертати увагу не тільки на ризики, військових, які мають ПТСР, але й на те, що сприяє посттравматичному зростанню: на роботу з відновленням і майбутнім військових, які вже не можуть воювати. Це радше соціально-психологічна реабілітація, перекваліфікація. Дуже багато військових, які повертаються, прагнуть змінити фах, вчаться на психологів. Їх дуже добре сприймають у групах «рівний-рівному», бо вони мають бойовий досвід. Краще, аніж цивільних психологів. Ще до повномасштабного вторгнення я вчилася травмотерапії у Джошуа Креймера в Міжнародному інституті післядипломної освіти. Він пройшов Ірак і був для нас прикладом, як людина з посттравматичним зростанням захистила дисертацію, як це все відбувається».

Психологиня також нагадує, що варто остерігатися стигматизації військових, бо після 2014 року ми вже пережили такий період, коли було дуже багато негативних меседжів про тих, що повертаються, мовляв, у них «якась погана» біографія.

Якою мала б бути і є підготовка військових та що робити з ВЛК

Роман Ліщук пояснює, що в ідеалі військові мали б проходити добойову психологічну підготовку, здобувати навички першої психологічної допомоги, знати тактичну медицину і мати тактичну бойову підготовку.

«У 2014 році я був у натовському шпиталі в Бидгощі, в клініці бойового стресу. Рутинним піврічним навчанням там є три речі: навички стресостійкості, тактична медицина й тактична військова підготовка. Без цього не йдуть воювати. Я чудово все розумію, але з 2014 до 2022 року можна було багато чого навчитися. Це не означає, що людина не боятиметься смерті, але можна цілком по-іншому реагувати на ситуацію бойового стресу», – каже лікар.

Друге: з 2019 року існує положення про психологічну реабілітацію військовослужбовців ЗСУ, де прописана декомпресія, тобто скринінг симптомів ПТСР, психореабілітація й психоедукація.

«Чи є вона в підрозділах? Не певен. На початку 2022 року я був на психологічному бойовому злагодженні підрозділів і питав у хлопців, 40% з яких воювали в 2014 2016 роках, чи хоч один із них подивився ролик про стресостійкість від професора Чабана або інші українські. Нуль… Треба формувати в людей делегування власної відповідальності, робити те ж саме в громадах. Бо стресостійкість – це ваша власна відповідальність», – вважає психіатр.

І наголошує, що психологи всього не витягнуть, даючи порівняння: коли людина ламає палець, на місяць цей палець стабілізують, перев’язують, знерухомлюють, а вже потім починають розробляти. Так само з душевною травмою – це не робиться за тиждень-два, бо це неможливо.

«Оксана Наконечна і я в тому числі з 2014 року започаткували кризову психологічну службу міста Львова. Більшість суперфахівців працюють у кожному військовому госпіталі, по одному закривають ці діри, але ми не можемо зараз знову зорганізуватися, писати проєкти на це фізично не вистачає часу, бо маємо ще викладацьку діяльність, треба ж заробляти гроші. Люди направду виснажуються. Взагалі ніким не порушувалося питання психосоціальної реабілітації волонтерів, психологів, психотерапевтів, які працюють із 2014 року. Як мені сказали, дуже багато фахівців померли від інсультів, інфарктів... Працювати з горем направду непросто», – каже психіатр.

Натомість Анна Кузюра зауважує, що казати «ви самі мали підготуватися» не зовсім добре. Бо коли цивільні в перші години чи місяці вторгнення вирішили піти на війну, вони були ментально готові, але не мали можливості загартуватися психологічно, зрозуміти, як на них це рішення вплине.

«Вони могли стрибати, підніматися високо в гори, а зараз їх коробить від якогось звуку чи, навпаки, від тиші. Як до цього підготуватися в умовах війни, де застосовують усе? Це вже інша річ, яка має наслідки. Мусимо бути готові до цього. Я згодна з тим, як усе мало б бути, але так не є», – вважає вона.

Назар Желем погоджується зі співрозмовницею: люди, які полишили своє звичне життя і пішли на війну, не могли підготуватися до того, що переживатимуть, до вибухів, смертей:

«У кожного своя реакція на таке, і це нормальна реакція на ненормальну подію. Про яку підготовку може мовитися?! Добре, що у Львові відкривають центри ментального здоровя і що тепер набагато легше отримати допомогу. Тішить і те, що в області організовують тренінги для сімейних лікарів, бо в районі ще може бути районний психіатр, а в громаді сімейний лікар вирішує все. Добре, коли він має поняття, що таке гостра реакція на стрес, посттравматичний стресовий розлад, як із цим боротися, куди людину скеровувати, має хоча б контакт із районним психіатром. Багато людей із громад не мають нікого, окрім них».

Ярополк Пшик каже, що психологічної підготовки нема, хоча потреба в ній дуже велика:

«У нашому батальйоні є посада психолога, але ніхто ніколи його не бачив. Тому, можливо, десь і є підготовка, але не в нас. І не тільки. Я маю досвід спілкування з 80-ою, 92-ою, 93-ою, 95-ою бригадами в них такі самі проблеми».

Співрозмовник розповідає про особистий досвід ВЛК у харківському госпіталі та в Дніпрі як про дуже болючу тему:

«Шалені черги. Я з хлопцями перебував у черзі пять днів. Це катастрофа! У війську ж вихідних немає, а в лікарні є. Маю питання до комісій, рівень надання допомоги відверто поганий, а їхні рішення взагалі часом «ідіозні». Є таке формулювання «умовно придатний». От людина з парезом нижньої кінцівки для армії умовно непридатна, цей боєць вже не може нічого робити, а його повертають на фронт. І ще: відпустка для відновлення становить 30 днів, і дуже часто її замало. Люди повертаються на фронт не відновившись, їх змушують працювати. Це неправильно, але система іншого запропонувати не може».

Також, із його досвіду, госпіталі не враховують ментальний стан військових, не вміють або не хочуть. І це масове явище. Хлопці, які перебували під постійними обстрілами, виснажені, а система, на жаль, цього не враховує.

«Є дуже різні хлопці. Добровольці прийшли з дуже різних сфер – від істориків до програмістів, механіків. Людина, яка ментально почувається добре, хоча таких дуже мало, воліє після війни повернутися до своєї роботи. Але, на жаль, є більшість тих, котрі не знають, що буде потім. Це, власне, й проблема психотерапії, бо люди надто втомлені та збуджені. Суджу навіть по собі: я не певен, чи після перемоги захочу повернутися в терапію. Буде видно», – каже військовий.

Анна Кузюта веде далі: коли вона або її працівники питають про ситуації з ВЛК, все пояснюють нестачею спеціалістів, працівників, неготовністю до такої кількості запитів.

«Досвід ВЛК новий, і він негативний, жахливий. Однак інформація про це потрапляє в робочі групи, і вже обговорюється можливість проходження ВЛК в цивільних медичних закладах. Це розвантажить ці структури. Тож будемо сподіватися, що тут нема лихого умислу просто неготовність, ситуація буде виправлена», – вважає вона.

Галина Бордун пропонує повернутися до питання ВЛК за місяць, бо зараз його активно розглядають у міністерстві, воно в юридичному переформатуванні, а управління охорони здоров’я міста і обласний департамент не мають до цього ніякого стосунку.

«Те, що можна було зробити від області, зробили. Напевно, не тільки Львівщина, а й усі. Але в Україні шалений брак кадрів, не лише в охороні здоров’я всюди. Війна змусила всіх переосмислити, що в нас відбувається і наскільки важливо робити все системно, якою важливою є якість знань, тривалість навчання і те, чого ми вчимо. Багато говорилося про те, що мало б бути для людей, які пішли служити. Але, якщо відверто, дуже багато людей пішли на війну, будучи неготовими до цього, бо склалися такі умови. Коли людина просто йде, не маючи знань, досвіду, я вже не кажу про стійкість і ті знання, які в неї мали б бути, то, відповідно, виникають наслідки, які ми бачимо сьогодні», – резюмує чиновниця.

Над чим ще працює влада і які є пропозиції

Галина Бордун стверджує, що цей шлях ми долаємо, що справді треба думати, як бути далі. Тож минулого тижня департамент соціального захисту ЛОВА проговорював напрям соціалізації ветеранів, яких непросто зрозуміти роботодавцям. Вона вважає, що дехто може пройти перекваліфікацію, але це має бути поєднане з наявними програмами:

«Із роботодавцями не все так просто. Треба розуміти, що вони не можуть працевлаштовувати людей, якщо нема звідки повертати кошти. Важливо також залучати до реабілітації тих, які пройшли певний шлях і стають наставниками, менторами для тих, які щойно потрапили на реабілітацію. Це має величезне значення і мало б мати фінансування на рівні держави, області. Ми тільки починаємо про це говорити, всі різними шляхами залучають таких людей, але дуже важливо, що це вже є, відбувається, що ми про це говоримо».

Чиновниця наголошує, що треба звернути увагу й на волонтерів, які жертвують дуже багато, виснажуються.

Роман Ліщук вважає, що якщо кожен із нас на своєму робочому місці буде професійно підходити до питання, то зміни відбудуться неодмінно:

«Багатьом доведеться вийти із зони комфорту, змінити свою позицію, зокрема працедавцям до підлеглих, ще годину-дві витрачати на соціальні речі. Але ми маємо унікальну конкурентну перевагу над мокшами, бо цивільні як ніхто у цій війні підтримують своїх героїв і розуміють, що тил не є зрадою. Війна є віддзеркаленням суспільства, через такі зміни, через кров починаються революції. І якщо ми вже почали, то не можемо зупинятися».

Він розповів, що два тижні тому був у Києві на конференції «Психоделічно асистована терапія в лікуванні посттравматичних стресових розладів», яка відбулася за допомоги й підтримки Міністерства охорони здоров’я, уряду і може зробити революцію в допомозі, зокрема психологічній. Це лікування MDMA, яке в цивільному житті називається «екстазі», та псилоцибіном – галюциногенними грибами.

«Адміністрація президента США в 2022 році вперше офіційно повідомила, що з 2023 2024 років ці програми офіційно взяті на озброєння реабілітаційних програм. Вони це назвали проривним методом лікування посттравматичних стресових розладів. Із 67 учасників, яким давали цей препарат, уже після трьох сеансів 80% більше не відповідали діагнозу посттравматичний стресовий розлад», – каже психіатр. – Ще з часів війни у В’єтнамі вони мали травматичні розлади та позбулися їх. Вони не проявляються в них через шість,дев’ять, дванадцять місяців після закінчення терапії. Мовиться й про економічну складову психічного та фізичного лікування, яке «лягатиме» на бюджет, бо ми навіть не уявляємо собі, скільки грошей знадобиться на таку реабілітацію».

 

Результатом конференції має стати створення робочої групи при Міністерстві охорони здоров’я, написання законопроєкту, навчання фахівців в Україні, у Великій Британії та США. Це черговий інструмент лікування такої складної патології, як ПТСР.

«Про те, що Роман розповідає, я скажу на хлопський розум, – додає Анна Кузюта.З огляду на те, що у вас є досвід, можливо, ви зможете ним поділитися. Можливо, в якійсь медійній формі викласти прості інструменти попередження, про які могли б довідатися наші друзі чи близькі. Є різні групи військових, я думаю, що й «Твоє місто» цим зацікавиться. Так, може, не всі ними скористаються, але якщо це зроблять 10-20% людей у скрутних обставинах, військових, це буде хороший результат».

Назар Желем пристає на таку пропозицію: «Якщо будуть якісь програми, ми тільки за те, щоби проводити навчання про ПТСР, психоедукаційні бесіди, аби люди знали, на що звертати увагу і як поводитися».

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!