У величних стінах собору святого Юра лунає «Чуєш, брате мій» – пісня, що звучить як прощання і як пам’ять водночас. І в цьому співі чути подяку і шану. «Чуєш, брате мій, товаришу мій, відлітають сірим шнуром журавлі у вирій».

Поруч з домовиною – донька Дзвенислава Калинець-Мамчур, яка згодом скаже, що їхній батько належить не лише їхній родині, а Львову, Україні та історії.

Прощання з Ігорем Калинцем відбувається з гідністю, яку він заслужив. Отець звертається до присутніх:

«Про нього неможливо говорити в минулому часі. Він житиме в нашій пам’яті. Сьогодні Україна плаче калиновими слізьми, бо відпроваджує до вічності свого вірного сина, – продовжує священник. – Серце Ігоря Калинця зупинилось за одинадцять днів до його дня народження. Він показав на своєму прикладі як треба любити і захищати рідну землю, мову, культуру».

У 2022 році, в одному з наших інтерв’ю, Ігор Калинець сказав просто і твердо: «Треба було просто бути принциповим українцем. Я не був якимось революціонером, але був принциповий у всіх питаннях, не «ламався», не йшов на їхні запити та й якось так вижив. У таборі займав позицію в русі спротиву».

Його «просто бути» мало свою ціну. За громадянську позицію та участь у правозахисному русі 11 серпня 1972 року Ігоря Калинця засудили – шість років таборів суворого режиму і ще три роки заслання. Покарання відбував у Пермських таборах, серед таких самих непохитних, як він: Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля, Степана Сапеляка.

Після таборів – перебував на засланні. Разом із дружиною, поеткою й активісткою Іриною Стасів-Калинець, вони опинилися в селі Ундино-Посєльє в Забайкаллі.

Ігор та Ірина Калинці / Фото надала Дзвенислава Мамчур-Калинець, Радіо Свобода

«Я ріс біля Ходорова, москалі завжди були москалями. Вже потім почалося «русскіє». А раніше були «совіти» і «москалі». Я часом говорю на них «сатана»… Нічого нового не можу сказати. Думаю, орки – то зараз найкраще», – рефлексував Калинець у 2022-му, невдовзі після початку повномасштабної війни.

До речі, Ігор Калинець видав 10 томів творів дружини і вважав це своїм обов’язком. У них розкривається глибокий і багатогранний світ Ірини Калинець – від художніх новел і романів до наукових праць, зокрема «Близьке далеке» та «Епоха гунів та її передісторія».

Ігор Калинець з гідністю покидає Собор святого Юра, сьогодні він тут востаннє. Далі колона повільно прямує вниз, до центру міста, де його чекають уже десятки людей – у мовчанні, з квітами.

Над площею, з Ратуші, на всіх дивиться його портрет – добрий погляд, легка усмішка. А під ним – ім'я та цифри: Ігор Калинець. 09.07.1939 – 28.06.2025. Між ними – ціле життя спротиву, культури, любові до мови, країни і правди.

Навпроти міської ради в ряд стали люди, водії вийшли з автомобілів, зупинився червоний бернський трамвай, пасажири якого зараз теж віддаватимуть шану. Всі знають, що зараз лунатиме «Тиша» – композиція, яку виконує скромний міський сурмач пан Ярослав – у чорних штанах та червоному плащі. Він уже понад десять років сурмить із міської ратуші. 

Після цього донька Калинця скаже під стінами Ратуші: «якщо маєте хвильку, то почитайте його видання, спогади.. Зараз пасує трішки тиші, щоб осмислити це все до кінця, бо втрата дуже велика. Для всіх».

Після звістки про смерть поета з ним прощалися його віршами. Ольга Гошовська, друга дружина Ігоря Білозіра, писала: «Ними і в них Він залишається з нами назавжди», і опублікувала кілька його віршів. Ось один з них:

ОСІНЬ

Така самотність у білій пустелі постелі,

де понад нами стелею стеляться міражі.

Господи, які в тебе очі стали пастельні

і пальці ласкаві – такі неживі.

Звідки взялись ми, в якій оселі осіли –

оструб, ослони під стінами, сіті і сак.

У міжвіконні осінь, осóнь і сіно,

на острів осоту сонце воском стіка.

Поезіє, спазми екстазу твого зіслабли,

дивний сей світ, остали самі слова.

У пустині світлиці живуть тільки сіті і лави,

А Я НЕЖИВИЙ. І ТИ ВЖЕ ТАКОЖ НЕЖИВА.

Як на творчість Калинця реагувала спілка радянських письменників? «Після моєї другої книжки «Поезії з України», яку видали на Заході, розпочався новий етап мого переслідування», – розповідав нам поет. Його відвідували всі зі спілки письменників, просили, щоби «покаявся» і гнівно відповів Заходу, щоб вони у своїй боротьбі не пхали рук до української літератури та поезії. Він відмовився таке говорити Заходу. Калинець не був членом спілки, бо його не захотіли туди прийняти після участі в справі над Чорноволом. У них не було на нього жодних важелів впливу…

Оксана Забужко зізнається: «Якщо чесно – я його трохи побоювалась: 21 рік тому я написала передмову до його двотомника, і з ухильних реплік редактора в мене склалося враження, що Поетові передмова «не зайшла», – втім, проти публікації він не заперечив, отже, нічого неприйнятного там не побачив, але вочевидь сподівавсь чогось іншого: діалогу? порозуміння? співрезонування? співгри?..»

«Господи, як же пекучо жаль...», – пише Забужко. – У мене майже немає про нього особистих спогадів, хоча зустрічались ми таки не раз. Вибачте нас, пане Ігор. І спасибі, що були».

 

 

Колона з центральнох площі повільно рушає далі. Попереду – почесна похоронна колісниця з домовиною, за нею – кілька великих автобусів з людьми, які приїхали провести Ігоря Калинця в останню путь, дехто йде пішки. Уздовж вулиць перехожі зупиняються, перешіптуючись: «Сьогодні ховають Калинця...»

 

 

Колона прямує до Личаківського цвинтаря – місця, де поет, дисидент і символ незламності українського духу знайде свій спочинок серед тих, хто, як і він, творив свободу ціною власного життя. Він спочиватиме на полі почесних поховань №67, поруч з Іриною Калинець, поруч з Героями Небесної Сотні, Юрієм Шухевичем, Дарією Гусяк.

 

«Дякую за спільну любов до України, спільну пам’ять та гідне вшанування. Дякую Збройним силам України – завдяки вам ми прощаємося з Ігорем Калинцем на вільній землі, серед вільного народу. Я маю тверду віру, що ми разом візьмемо на себе ще одну ношу і створимо музей шістдесятництва і дисидентства, бо нам є що сказати і показати наступним поколінням», – промовляє Дзвінка Калинець-Мамчур.

Далі звучать майстерні слова Содомори:

«Високий липневий день, який сягнув ясним чолом до зеніту, це наче зразок життя, яке прожив Ігор Калинець. Життя цілісне, завершене, досконале», – саме так, з притаманною йому поетичністю, говорить Андрій Содомора – почесний львів’янин, мовознавець, письменник.

«Покійний Ігор жив теперішнім, у якому завжди було минуле. Де наша історія, наша пісня, дума, де наше серце, пам’ять серця», – каже Содомора.

«Жив за Шевченком, певно, звертався до Всевишнього цими ж словами: «а дай жити, серцем жити». У своєму великому серці він носив Україну, її божественну красу, її важку долю. Жив за Франком: «лиш боротись – значить жить». Жив за християнськими чеснотами».

Серед натовпу, що прощається з поетом, Андрій Содомора згадує один із яскравих кадрів життя. Початок 80-х. Пізній травневий Великдень. Вулиця Личаківська. Ідуть Калинці – Ігор та Ірина. У вишиванках, усміхнені, з кошичком свяченого в руках. У часи, коли така хода була не просто вчинком — а викликом.

«Вони були вільні від страху. Тоді ще мало хто важився йти як вони – по-святковому, зі свяченим. Пам’ятаю, як спало мені тоді на думку: «ми просто йшли, у нас нема зерна неправди за собою». А подумалось – яке то щастя бути вільним від страху. Яким треба бути, яку дорогу пройти, щоб звільнитися від страху. Ідуть вони й нині, та не від нас, а до нас. Щоб ми вистояли, щоби підняли похилену калину, щоби захистили і розвеселили нашу славну Україну».  

Іван Малкович, поет і видавець, пригадував як торік Калинець промовив, що калина – його батьківщина – а він її калинець:

«Памʼятаю, як минулого року у Львові на «Землі поетів» бризнули мені сльози, коли він промовив зі сцени оті дивовижно-щемливі свої рядки: «а воно калина — моя батьківщина, – а я її калинець».

Домовина Калинця вкрита українським прапором, а тоді молоді хлопці у формі акуратно складають його і урочисто передають доньці.

«Прошу вас прийняти цей прапор як символ держави, котру він любив та захищав».

Тишу перериває оркестр, ведучи домовину – повільно, гідно – до місця вічного спочинку Ігоря Калинця. Там, серед синьо-жовтих квітів, що мовчки схилились у шані, Калинець залишиться з нами – назавжди. І саме в цю мить звучить: «Зродились ми великої години…»

Софія Шавранська

Фото: Твоє місто, зі сторінки Максима Козицького, Дзвенислави Калинець-Мамчур

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав. 

________________________________________________________________________________________________