Фото: Іван Станіславський

Фото: Іван Станіславський

«Треба просто бути принциповим українцем», – Ігор Калинець про життя і війну

3043 0
Уже більше чотирьох місяців триває героїчна боротьба українського народу проти російських військ. Tvoemisto.tv поспілкувалося з Ігорем Калинцем, дисидентом, одним із поетів-шістдесятників, другом Василя Стуса, про його досвід комунікації з радянською владою, культурний фронт, його становлення без російського наративу, щоденний фронт боротьби українців та про становлення України як держави.

Розкажіть про ваші перші вірші та знайомство з радянською владою.

Моє знайомство з партійною кегебістською владою відбулося таким чином, що практично одночасно з виходом у світ моєї першої книжечки в Києві тривав суд над В’ячеславом Чорноволом у Львові, де я з дружиною, Іриною Калинець, проходив як свідок. 

Чорновіл закликав нас відмовитися давати показання в суді, бо він тривав у закритому режимі, хоча мав бути публічний як політична справа. Ми з Іриною відмовилися від ідеї Чорновола, бо тоді у нас ще не було того гарту. Хоч і пройшли як свідки, але підтримували Чорновола та інших людей, які були на лаві підсудних. 

А позаяк ми були свідками, то нас не засудили, але віддали під «опіку» міського чи обласного комітету комсомолу, щоб вони уже мали нас на увазі. Ірина тоді автоматично втратила роботу. Мені ж пощастило зберегти місце праці за підтримки моєї директорки.

У той час як ішов суд, у 1965 році, в мене у Києві вийшла маленька книжечка в касеті, де було 10 інших книжечок разом. То було несподівано для Львова, бо про її вихід не оголосили в жодному журналі чи газеті. А за радянського союзу саме так дізнавалися про нові публікації.

У перших книжках завжди обов’язково мали бути ідейні вірші про Леніна чи про «братній радянський народ». Саме це було умовою видання нових книжок. Моя ж книга зовсім не сподобалася владі, бо в перших творах я нічого не писав ні про партію, ні про Леніна. Натомість там були вірші про Антонича, якого вони вважали ворогом та буржуазним націоналістом, про інших українських митців. 

Починалася книжечка віршиком «Вітер»: 

Ковтни мене, біла дорого,

ковтни мене, добра осене.

Запахло роменовим ромом

вітру мого стоголосся…

Вітер мій знов надимає

бандери дністрових лодій.

Вітер з нами, над нами,

з моїми полками в поході.

Вітер коням теребить гриви,

хоруговками грає на списах.

Вітер мій вірний гридень,

гридень князя Осмомисла.

Десь там княгиня в Путивлі,

чадо моє Ярославна,

мужу в поганські пустелі

вітер отецький послала.

Вітер загоїть рани,

вітер Вітчизною пахне.

Вітер з нами, над нами,

в поході з моїми полками.

Залізно йдемо у гущі,

несемо щити, як скрижалі.

З Галича вітер цілющий,

з Галича вітер державний.

Цей вірш був написаний тоді, як я познайомився з Галичем, тому й використав ті образи. Проте, що «з Галича вітер державний» – це було друге, що цікавило кагебістів. Передусім вони прикипіли увагою до «бандери дністрових лодій», питали мене, як я смів таке написати. 

Я сказав, що «бандери» – то інтернаціональна назва прапорів на щоглах кораблів, і доводив це тим, що тоді співали пісню «Bandiera rossa» – італійську комуністичну пісню. Вони казали, що не наївні і щоби я не видумував, бо вжив прізвище Бандера спеціально.

Безперечно, я то писав спеціально, щоби це прізвище прозвучало хоч якось, але не признавався, що вони мали рацію. То було друге озвучення його імені після Дмитра Павличка. Проте Павличко у своїх віршах вжив ім’я Бандери радше в негативній конотації, в «світському» дусі. Він є ідеологом незалежної України, одним із найбільш успішних ідеологів, тому вони його бояться. Його статті, його праці дуже актуальні. 

Також мене розпитували про Антонича, творчість якого я досліджував, позаяк він був мало не вихованцем і мав покровителя Андрея Шептицького. А то дуже сильно не подобалося радянській владі. 

Я наївно відбріхувався, але прийшла директорка обласного архіву, Галина Сизоненко, де я працював, і врятувала мене. Двічі спасала мене, хоч і була партійна, мала добре ім’я в обкомі партії, чи де там ще треба було його мати, але була вже заражена «бацилою» націоналізму. Бо на той момент вже понад 20 років жила у Львові, працювала з істориками, у тому числі з Ярославом Дашкевичем (професор, видатний український історик, упорядник відомої книги «Історія українського війська» – ред.).

Як вам вдалося витворити себе як митця без краплі радянщини та російської культури? 

Російську класику я знав, бо вчився в університеті, читав. Я то все знав, але не жив тим. То було не моє. То було так, якби я читав французьку чи німецьку літературу. Я ж себе присвятив популяризації українського народного мистецтва і взагалі українського мистецтва, яке було в музеях. Власне на цьому спеціалізувався. 

Моя друга книжка, яка мала вийти у Києві, називалася «Відчинення вертепу». Вже сам заголовок свідчив, до чого я там нав’язував: до українських традицій, бо то був «Вогонь Купала». То тільки початок тієї збірки, частина, яка вийшла окремо. То й слава Богу. 

Вона дала мені ім’я, бо дуже багато з’явилося рецензій на неї, вона не загубилася. Було видно, що видавництва хочуть чогось більшого від мене, тобто вже було зацікавлення, певний попит. Вони всі вже стали обізнані мною. Звичайно, мною було обізнане й КГБ, і книжка не вийшла. 

Дуже багато українців укорінені в російській культурі. Як зараз вирвати їх із російського наративу? 

Тепер вже не штука вирватися, коли вони себе показали під час цієї війни. Та й до того часу так було. То не мала бути проблема для чесних українських літераторів, які знають історію з росією, знають, чим дихає той народ і що він уже зробив для України навіть у XX столітті. 

У мій час то була справа кожного, хто вирвався, а хто ні. Багато залишилися у тому наративі. Служили, були ревними радянськими патріотами, комуністами. Але була група людей, які заслужили собі ім’я. Це дисиденти. До них потрапив і я. Хоч то неправильне визначення, ну але так воно вийшло в світ. У мене не було жодного вірша про партію та Леніна. 

Як реагувала на вашу творчість спілка радянських письменників? 

Після моєї другої книжки «Поезії з України», яку видали на Заході, розпочався новий етап мого переслідування. Мене відвідували всі зі спілки письменників, просили, щоби я «покаявся» і гнівно відповів Заходу, щоб вони у своїй боротьбі не пхали рук до української літератури та поезії. Тоді й багато російських письменників так робили після видання їхніх творів на Заході. 

Я відмовився говорити таке Заходу. Я не був членом спілки, бо мене не захотіли туди прийняти після участі в справі над Чорноволом. У них не було на мене жодних важелів впливу. Я казав, що маю хіба подякувати західним видавцям, бо книжка вийшла гарна, з ілюстраціями, на доброму папері. 

Ну, не прийняли, то й не прийняли. Я писав собі далі і посилав роботи до Києва. Іван Світличний весь час потребував моїх рукописів. Я став темою самвидаву. 

Де ви знаходили натхнення, щоби під час усіх цих процесів не зламатися, не зрадити національну свідомість, не співпрацювати з органами? 

Коли вже мене засудили, то про це не мовилося. Вже треба було у таборі не «ламатися». Але там було гарне товариство: Іван Світличний, Валерій Марченко, Семен Глузман. Там було багато гарних людей, і ми там почувалися доволі добре. На папірцях писали свої твори, якісь протести. Я був писарем, бо вмів дуже дрібно писати. Ми потім їх у таборі складали, робили таку кульку, я навіть зберіг собі ті папірці, і всілякими хитрощами передавали в Україну й на Захід.

У чому ви бачите щоденний фронт боротьби українців у плеканні своєї ментальності та ідентичності?

Треба було просто бути принциповим українцем. Я не був якимось революціонером, але був принциповий у всіх питаннях, не «ламався», не йшов на їхні запити та й якось так вижив. У таборі займав позицію в русі спротиву.

Після того, як вийшов, уже нічим антирадянським не займався. Витримав декілька років, аж поки не почався у 1986 – 1987 роках перелом у суспільстві. І тут я вже «виліз наверх», і знову почав займатися самвидавом, організовував різні походи, віча. 

А все почалося з Антонича. Ми знайшли з Іриною його могилу, впорядкували її і водили туди людей. На 50-річчя на могилі Антонича вже фактично було щось на зразок протесту. Дмитро Павличко видав його збірку в Києві, скромну, але Антонич вийшов. 

Чи спілкувалися ви з упівцями? 

Коли вони були в лісі, моє покоління ще ходило в дитячий садок. Але я й тоді спілкувався, бо моя родина була пов’язана з УПА. Мій тато також переховувався. Я про то дещо писав у своїх книжках, спогадах. 

Потім у таборах це була наша сила, ми на них часто спиралися, хоча були грамотніші, бо переважно були або письменниками, або журналістами. Вони були звичайні хлопці зі села, але ми з ними були в дуже гарних стосунках, як єдине ціле. Навіть Семен Глузман весь час був їм найближчим товаришем. 

Як витіснити російське з українського контексту? 

Про це треба говорити з молодими літераторами. Думаю, що такий фронт фактично є, бо всі теперішні українські письменники фактично є патріотами. Нема таких, щоб осуджували теперішню політику української влади. Всі вони солідаризуються. От тільки те, що завжди були в конфлікті з владою. Та й  тепер. Українська культура, література дуже скупо фінансуються або й зовсім не фінансуються. Журнали закриваються, мистецькі газети. Їх стає щораз менше. Це тривало до останнього президента. 

З якої саме української поезії брати натхнення, щоби боротися з росією? 

Ми ще тоді так прямо не боролися з росією, вона не вказувалася, хіба між рядками. Ми боролися з тодішніми порядками, з комуністичною владою, боролися за права українського народу, нації, виборювали українську мову, українських письменників, які були колись розстріляні. В усякому разі ми таких мали багато.

Ірина видавала журнал «Євшан-зілля». Він був присвячений усім болючим питанням, які ми тоді виносили на світ. Видали небагато його екземплярів, самотужки друкували на машинці. 

І коли вийшов із табору В’ячеслав Чорновіл, то почав знову видавати свій журнал «Український вісник». А Михайло Осадчий почав видавати журнал «Кафедра» про літературно-мистецькі проблеми. 

Чи росія воює з малоросією, яка намагається стати Україною, чи Україна уже становилася? 

Україна неоднорідна, і те, що українці так масово гинуть за неї, борються, свідчить, що ми вже наближаємося до того моменту, коли малороси стають українцями, усвідомлюють це. Після цієї війни буде ще більше отверезіння нашого народу, який був або «забембаний», або застрашений, або взагалі без поняття. 

Ніколи не було такого національного піднесення. Я ж пам’ятаю і 50-ті роки, і 60-ті, і 70-ті, яка то була Україна, які то були українці. Та донедавна ще були малороси. 

Так що, думаю, тепер, якщо війна закінчиться щасливо – а вона має так закінчитися!  – будемо мати більш одностайну Україну. Бо нині гинуть за Україну ті, що себе не дуже-то й чули українцями. Різні прошарки в Україні вибрали захист України, а не свою до певної міри росію.

Так що ця війна дуже трагічно виглядає, але якщо закінчиться щасливо, то Україна у процентному відношенні стане ще більше українською. 

Вочевидь, на Донбасі війна ще довго триватиме. Так що ще тяжко казати «від Сяну до Дону». Від Сяну ми вже мусимо потерпіти так, як є, а от із Доном ще є надія. 

Як вам вдалося зберегти у таборах гідність, людськість? 

Ми й до таборів її мали. Хоча тоді були люди, які, так би мовити, каялися. Скажімо, Зеня Франко – її відпустили. Або поет Микола Холодний та ще кілька осіб. Вони «покаялися», тобто не зберегли свою позицію. Та навіть Дзюба у свій час «каявся» спочатку. 

Я мав щастя бути в такому товаристві, що сам не «каявся» і вони не «каялися». Це табірне товариство. Ми були там у спротиві, писали всілякі протести, голодували, відмовлялися від радянського громадянства. Багато було акцій, лиш би не сидіти покірно. 

Чи залишилися у вас друзі, з якими ви були в таборах? Що вони тепер кажуть про війну?

У нас був революційний елемент. Це євреї, які хотіли повернутися на свою тодішню вже батьківщину, а їх не пускали. Вони викрадали літаки і на тому «погоріли», їх арештовували, садили. Вони підтримували український націоналізм у таборі. 

Також нас підтримували вірмени. Їх було багато. Там була революційна молодь, як і в нас. Було кілька «білих» росіян, які хотіли відновити царську росію. Та з ними ми не мали тісних контактів. Прибалтів теж було небагато у нашому таборі. Ми разом із ними влаштовували всі ті протести.

З ними я зараз не спілкуюся, бо вже нема тих зв’язків, людей, але певен, що вони нас підтримують. 

А в чому, на вашу думку, полягає сутність української ментальності, яку так прагнуть завоювати росіяни? 

Упродовж віків українці були людьми з прагненням до свободи, до своєї держави. Тому дуже довго тривала боротьба. У XIX столітті вона розгорнулася суто літературно, політично, мистецько. А в парі зі зброєю, уже в XX столітті, починаючи від УНР і так далі аж до нинішнього дня, їй кінця нема. Бо поки ми зовсім не визволимося від москалів, спокою не буде. 

Тепер є надія, що росія розвалиться. Бо ж там є багато інших народів. І якби вони підтримали, ввійшли в опозицію до путіна, то була б надія, що і росія як велика держава не буде, а буде союз дрібніших народів, які творять теперішню російську імперію. 

Чи розквіт України після війни почнеться через культуру? 

Думаю, уже всі політичні діячі мали б зрозуміли, що треба більше уваги приділяти культурі. Звичайно, буде ще відбудова України, яка потребує колосальних фінансів. Проте ми мусимо перемогти культурою. Є сили, але вони або приспані, або не мають фінансових можливостей заявити про себе на повний голос. Та в кожнім виді мистецтва бачимо, що є потенціал. 

Чи важливо зараз повністю українізувати Україну і як це зробити? 

Вважаю, це буде зроблено. Бо, бачите, вже навіть є такі положення Верховної Ради, щоби не терпіти тих, які хочуть бути на два боки. Врешті-решт люди зорієнтувалися, хто такі росіяни. 

Звичайно, будуть зрадники, перехідні моменти між ними і нами, але Україна буде набагато чистіша, буде більше наближатися до української України, до своєї українськості. В цьому буде наша сила, бо ми показали, що збройно можемо. І ця війна свідчить про це, тільки треба дійти до кінця, перемогти до кінця. 

Що ви думаєте про звірства в Бучі та в Маріуполі? 

То є страшне… Я тішуся, що вже приїжджають з Європи оглядати наслідки тих трагедій. Будемо надіятися, що вони вийдуть поволі з тієї руйнації. Як допоможе нам світ так, як обіцяє, то, може, ми скоріше станемо на ноги. 

Основне вивільнитися з клешень російського вождя, який стягує ще сили з інших кутків росії, щоби кинути їх на Україну. Одне слово, виглядає так, що війна скоро не закінчиться. Ще буде багато проблем, особливо на Донбасі. 

Зараз російських військових називають орками. А яке б ви слово використали для цього? 

Я ріс біля Ходорова, то москалі завжди були москалями. То вже потім почалося «русскіє». А раніше були «совіти» і «москалі». 

То мені дуже подобалося, як і те, що тепер їх називають орками, що є такий синонім. Я часом говорю на них «сатана»… Нічого нового не можу сказати. Думаю, орки – то зараз найкраще. 

Розмовляв Роман Тищенко-Ламанський

Фото Івана Станіславського

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав. 

Інтерв'ю Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!