Театр ім. Марії Заньковецької переживає період змін – не лише творчих, а й зовнішніх. Його сцена дедалі частіше стає місцем гучних прем’єр, що збирають повні зали, а віднедавна стало відомо й про важливе оновлення: невдовзі театр отримає новий вигляд. Фасад будівлі, який уже тривалий час потребував ремонту, нарешті відреставрують, повернувши заньківчанському дому ту гідність, яку він заслуговує. Будівля 1836–1842 років спорудження, відома як колишній театр Скарбека, є пам’яткою архітектури національного значення та перебуває у державній власності.
Наразі розпочали перший етап робіт: працівники встановлюють риштування, а загальна орієнтовна вартість відновлення лівої частини фасаду – 8 млн грн.
І поки театр готується змінити своє обличчя назовні, за його стінами кипить не менше оновлення творчої енергії. Нашуміла «майже-біографічна, майже-мʼюзикл» вистава «Червона Рута» у «новому», переосмисленому не так давно Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької, 22 і 23 жовтня знову відкриє свої двері для львівської публіки – як старої, так і нової, залучаючи молоде покоління не тільки завдяки свіжому репертуару, а й новими постановками старих та класичних текстів.
До речі ця вистава приносить театру найбільше прибутку. Станом на кінець липня цього року дохід від показів сягнув понад 22 млн грн.
Це створює безсумнівні надії на ще яскравіше й амбітніше майбутнє театрального життя у Львові. Та крім двох-трьох годин, які актори проводять на сцені, розповідаючи історію глядачам, вони паралельно живуть абсолютно іншим, не менш захопливим життям за лаштунками – і до, і після вистави.
Читайте також: Життя Володимира Івасюка у 10 фото
До речі, виставою «Червона Рута» театр імені Марії Заньковецької торік відзначив 75-річчя Володимира Івасюка. Це була гучна прем’єра біографічного мюзиклу, а постановка, створена за сценарієм лауреатки Національної премії України Наталії Ворожбит, стала справжньою подією театрального сезону.
«Червона Рута», «Я піду в далекі гори», «Водограй» – ці мелодії давно стали частиною українського серця. Вони – лише крихта величезного світу Володимира Івасюка, композитора, музиканта, співака, який народився 4 березня 1949 року й зумів у кожній своїй ноті передати щось більше, ніж просто музику. В його піснях бринить душа народу – ніжна, тривожна, закохана в життя.
Фото: ivasyuk.org.ua
Вмістити весь масштаб Івасюкової особистості у кілька годин сценічного часу – завдання не з легких. Адже він був не просто автором пісень, а символом свободи, внутрішньої гідності й краси, що проростала навіть крізь заборони й страх.
Зникнувши 24 квітня – саме тоді Івасюка востаннє бачили – тіло видатного музиканта знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. Лише через десятки років колишній прокурор Львівської області Роман Федик, у лютому 2015-го, заявив, що Володимир Івасюк був убитий співробітниками КДБ. Ще через кілька років у генпрокуратурі заявили, що Івасюка повісили вже мертвим, в той час як радянська влада твердила про «самогубство» через «депресію». Ім’я жодного з тих, хто планував і реалізував убивство, так і не відоме досі.
Коли Володимира не стало, радянська влада зробила все, щоб його смерть минула тихо, без свідків. Та їм не вдалося заглушити народний біль і любов. 22 травня 1979 року у Львові на його похорон прийшли тисячі – всупереч заборонам, попри стеження, попри ризик. Відтоді минуло понад сорок років, а Івасюк і далі звучить – у голосах нових поколінь, у серцях тих, хто ніколи його не бачив, але завжди впізнає його музику з перших акордів. Як бачимо, і вистава про нього досі збирає повні зали.
Спершу написана як кіносценарій, п’єса була спеціально адаптована для сцени. Втілити її взявся генеральний директор і художній керівник театру Максим Голенко – і саме ця вистава стала однією з найочікуваніших на заньківчанській сцені.
«Ця вистава нам дуже допомагає, ми її любимо, це потужна історія, і дякуємо художниці Юлії Зауличній, яка придумала неймовірний концепт, що радянський мавзолей перетворюється на карпатські гори, а джерело перетворюється на щось людське. «Червона Рута», як на мене, це поки такий фундамент нашої творчої історії», – розповідає нам Максим Голенко.
Щоб отримати ексклюзивний погляд на закулісся та зрозуміти, як саме народжується магія львівського театру, входимо до місця, де відбувається ця таємна робота через чорний хід. Слідами багатьох відомих акторів, яких колись приймала ця сцена, через турнікет і привітного охоронця, що без сумніву має чимало історій, відкривається шлях за куліси.
Коли ми прийшли сюди за дві з половиною години до початку однієї з вистав, закулісся вже гуділо: гримерки з іменними табличками кожного актора на деревʼяних номерованих дверях були заповнені; костюмери тягнули рейки з одягом вузькими коридорами, а деякі актори сідали в крісла до майстрів зачісок і гриму.
Загалом під час кожного виступу акторський склад «Червоній Руті» налічує 39 осіб. Чотири головні ролі цієї історії – це Володимир Івасюк у виконанні Марка Дробота, Софія у виконанні Наталії Поліщук-Московець, Люда – кохана Івасюка – у виконанні Діани Каландарішвілі та молодий Івасюк – у виконанні Артема Слюсаренка.
Решта трупи, більшість якої вже має довгу карʼєру у стінах Заньковецької, живе та творить у тісній співпраці. Прикладом є Діана, що провела нас у свою гримерку, яку вона ділить із заслуженою артисткою України Марією Шумейко. Вони сміються й жартують, коли ми входимо, обіцяючи зустрітися пізніше в кімнаті гриму.
Розповідаючи про процес створення образу Люди, Діана Каландарішвілі зізнається, що щиро любить свою героїню: «Як на мене, вона у виставі відповідає за любов. За таку чисту, прозору любов, яка нічого не чекає навзаєм, але готова віддавати, віддавати й віддавати».
Діана Каландарішвілі за лаштунками «Червоної рути»
Вказуючи на свій примірник сценарію, акторка показує фотографію Люди та Володимира, яка спершу мала бути частиною декорацій, але в результаті опинилася у неї в руках.
Акторка розповідає, що дивитися на цю світлину й просити її про успішну виставу стало для неї своєрідним ритуалом, що додає ще більшого зв’язку з образом.
Йдеться про Людмилу Шкурінку, подругу і перше юнацьке кохання Івасюка. Вони разом відвідували музичну школу, також Людмила була солісткою ансамблю «Буковинка», який створив Івасюк. Згодом їхні дороги розійшлися – Шкуркіна вступила до Київського театрального інституту.
Володимир Івасюк і Людмила Шкуркіна
Рухаємось театром далі і бачимо Діану Каландарішвілі серед колег не лише з партнерами по «Червоній Руті», а й з іншої постановки – «Кайдаші», котру показують на другій сцені театру. Усі разом вони готуються у талановитих стилістів театру. Каландарішвілі наносить макіяж, поки майстер створює тугі кучері – і героїня Люди оживає плавно, прямо на очах. Залишається лише одягнути костюм.
До костюмерного цеху нас веде Наталія Поліщук-Московець. Вона показує нам один з костюмів своєї героїні Софії Ротару – вишиту сукню аж до землі, у якій вона з’являється під час пісні «Водограй».
До речі, уперше Івасюк почув Софію Ротару наприкінці 60-х на одному з чернівецьких концертів, де вона виконувала пісню-реквієм «Степом, степом». Працювати разом вони почали в 1971 році. Саме завдяки цьому творчому союзу пісні Івасюка вийшли далеко за межі Радянського Союзу. У виконанні Софії Ротару «Водограй» здобув перемогу спершу на фестивалі «Пісня-72», а згодом – на міжнародному конкурсі «Сопот-74». Через кілька років ще одна композиція Івасюка – «У долі своя весна» – принесла перемогу на «Сопоті-77».
Рухаємось театром далі та потрапляємо в цех, який нагадує безмежну гардеробну з рядами одягу, взуття й аксесуарів та ретельно підписаних нашкрябаною ручкою коробок які показують де саме розташовані «ШАПКИ» і «ТАПКИ». Всі відсортовані так, аби костюмери знали, що саме підхопити та віднести на вішак для акторів, без збивання темпу добре обжитого та навченого руху цієї закулісної машини.
Наталія Поліщук-Московець виконує роль Софії Ротару
Повертаючись на сцену разом із Наталією Поліщук-Московець, ми бачимо, як технічна команда в цей час налагоджує водоспад, що з’явиться у фіналі вистави як поетичний образ для глядача, прощаючись з Івасюком.
Вони рухаються між механізмами, спускаються й піднімаються драбинами, щоб все працювало бездоганно, хочуть переконатися, що вода потече одномірно під час вечірнього показу.
Відпрацювавши вже понад 40 вистав, кожна з яких набирає аудиторію з майже 800 людей, кожен знає своє завдання, впевнено пересувається сценою, щоб закріпити кожну частину декорацій та сцени. Кожен реквізит пронумерований та має своє місце, щоби актор у темряві безпомилково знайшов потрібне та ніщо не зірвало спектакль. Без сумніву, театр починає вирувати в очікуванні вистави, яка вже наближається з кожною хвилиною.
Говорячи про процес втілення складного образу Софії, Наталія Поліщук-Московець пригадує сцени, що даються їй найболючіше:
«Дуже болить мене цей момент, але завжди через нього треба проходити», – усміхається вона. – Це коли Володимир Івасюк дарує їй перстень, а вона його не бере. Для мене, як для актриси, це дуже суперечливо, дуже важко так зробити, але цей момент має свою задачу і грає там правильно».
Акторка, яка вже брала участь у численних постановках театру, як у нещодавньому переосмисленні Заньковецької бродвейського мюзиклу «Чарлі і Шоколадна Фабрика», додає, що її дослідження реального образу Софії Ротару допомогло створити сценічний образ, який ідеально поєднався з текстом і п’єсою, без прагнення повністю та ідентично відтворити реальну людину на сцені.
Головну роль композитора виконує Марк Дробот, частий колаборатор режисера постановки Максима Голенка та авторки Наталки Ворожбит, перед «Червоною Рутою» у місті Лева він працював з ними в декількох виставах у Києві.
Марк Дробот виконує роль Володимира Івасюка
Крім нього, цю роль розділено на двох – молодого Івасюка втілює киянин Артем Слюсаренко, який у день вистави приїхав зі столиці спеціально для втілення ролі під час повернення «Червоної Рути» в рідні стіни.
Розповідаючи про те, що це для нього означає, він каже: «Коли я тільки починав, у мене ще не було такого досвіду, і я просто намагався залишатися собою, як завжди, але при цьому розказати історію Володі. Багато інтерв’ю було прочитано, багато матеріалу, я щось для себе відмітив, але здебільшого воно приходило поступово. Володя був людиною творчою, відкритою, дуже багатогранною, і це треба було шукати».
Поки Артем розповідає, в оркестровій ямі оживають інструменти. Оркестр починає розігрів, наповнюючи майже порожній зал різноманітними звуками скрипок і барабанів.
Артем Слюсаренко
Водночас актори виходять на сцену – налаштовуючи мікрофони, вони готуються до репетиції. Трупа проходить усі музичні номери, які зʼявляються під час вистави, подекуди у повному виконанні, як-от «Водограй» і «Я піду в далекі гори», «маркуючи» кроки кожного номеру за махом диригентської палички.
До речі, Володимир Івасюк був професійним медиком та скрипалем. Чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем. Захоплювався фотографією та зніманням кіно. А якось за ніч з пам’яті написав оркестрову партитуру для 60 інструментів.
Під час того як актори готуються, в іншій частині будівлі режисер вистави й креативний директор театру Максим Голенко сидить у своєму кабінеті, обдумуючи майбутні плани того, як зберегти цей потужний потік креативності в стінах мистецької будівлі.
Пригадуючи співпрацю з Дроботом і Ворожбит, яка почалася ще під час створення її п’єси «Зерносховище» у Києві, він ділиться моментом вибору головного актора:
«Я чомусь не уявляв Марка у цій виставі, в образі Івасюка, і шукав актора іншого плану. І не знав навіть, що Марк співає. І він мене дуже здивував тим, що одразу розповів, на скільки він хоче відпрацювати цю історію, що у нього є особиста історія, пов’язана з Івасюком, що його батько замість колискових співав його пісні. І що ця роль буде йому як данина і батькові, і Івасюку. Це було дуже зворушливо. Він дуже хотів цього, і таки мене переконав. І я жодного разу не пожалкував».
Голенко також натякнув на можливу майбутню співпрацю з Ворожбит у створенні п’єси про життя іншої легенди української музики – Квітки Цісик та говорить далі про майбутнє театру:
«Майбутнє театру Заньковецької – прекрасне», – усміхається він. – «Ми вже два сезони намагаємося переформатувати репертуар, частково позбуваючись того, що, можливо, було неякісним, і вирощуючи те живе й адекватне, що теж тут було. Ми почали ставити дуже багато сучасної драматургії та впустили сюди молодь, а також досвідчених режисерів, які працюють і в Україні, і за кордоном».
Підкреслюючи важливість сучасності в складанні планів його команди, він продовжує: «Ми почали ставити дуже багато сучасної драматургії і пустили сюди молодь, і просто досвідчених, але адекватних режисерів, які працюють і в Україні, і за кордоном».
Уже за плечима театру – «Тартюф» у постановці литовського режисера Оскараса Коршуноваса, а попереду, як натякає режисер – захоплива співпраця з віденським театром.
«Хочемо, щоб у цьому театрі йшло все найкраще, що є в українському просторі, щоб найцікавіші митці тут з’являлися, – веде далі він. – Мені здається, що в театрі з’явилося реальне життя. І оскільки він національний і потужний, то має ще більші можливості. Тож використовуємо їх по максимуму. Тому чекайте – будемо намагатися дивувати, щоб театр був вашим місцем сили!»
З приходом 18:00, зала заповнюється глядачами, які готові знімати, підспівувати, сміятися і плакати разом з акторами – вистава піднімає свою завісу, набираючи обертів і не відпускає серця всі три години свого показу. На сцені оживають декорації, костюми, пісні та персонажі, а за лаштунками – та сама невидима робота, яку глядач ніколи не бачить. А вже після фінальних оплесків, коли зала затихає та світла тьмяніють, закулісся ще довго наповнене радісними обіймами, вітаннями та жартами з гримерок – аж поки театр знову не загориться завтра і все потрібно буде робити з радістю по новому ще раз.
p.s. Могила Івасюка розташована на Личаківському кладовищі, на полі №22. Протягом 11 років родині композитора не давали дозволу на встановлення надгробного пам’ятника, і тільки у 1990 на могилі постала бронзова композиція – молодий Володимир Івасюк поряд із роялем.
Олександра Вовк
Фото Твого міста і театру Заньковецької
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
