3 січня 2026 року відзначили 150-річчя від дня народження Яна Поратинського із родини П’єпес-Поратинських. Ця династія десятиліттями формувала обличчя аптекарської справи у Львові, проте тривалий час залишалася маловідомою для сучасних краєзнавців та істориків. Та завдяки дослідженням фахівців інтерактивного музею «D. S. Таємна аптека», зокрема краєзнавця і екскурсовода Анатолія Гурина, вдалося відновити факти про життя родини, яка була не лише аптекарською, а й лікарською.

Реформатор Якуб П’єпес-Поратинський

Історію родини у Львові започаткував Соломон П’єпес та його дружина Перл Бодек, які сповідували юдаїзм. Соломон був відомим львівським педіатром, здобув освіту у Віденському університеті. Його дисертація донині зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці імені В. Стефаника, 5. Родина мешкала в будинку на сучасній вулиці Дудаєва, 8.

У 1846 році в родині Соломона народився син Якуб. Його шлях у фармацію розпочався у віці 14 років, коли він став учнем в одній з найстаріших аптек міста – «Під срібним орлом» Зигмунда Рукера на сучасній вулиці Краківській. У 1866 році Якуб закінчив навчання, здобувши фармацевтичну освіту у Львові. У 1869-му він придбав аптеку «Під угорською короною», яка спочатку знаходилася на вулиці Шевській. Якуб П’єпес-Поратинський вирішив перебудувати аптеку і в 1901 році викупив приміщення на площі Бернардинській (нині Соборна, 1), де архітектор Карл Боублік в співпраці з Едгаром Ковачем збудували за кілька років будинок для неї.

Аптека «Під срібним орлом»

З 1871 року Якуб зацікавився мінеральними водами. Він став меценатом і рекламістом новоствореного курорту Моршин, вкладаючи значні кошти в його розвиток. Перші бутильовані води почали виробляти саме в його аптеці на Соборній.

У 1897 та 1902 роках Якуба обирали депутатом Віденського парламенту. Саме ставши депутатом, він прийняв подвійне прізвище – П’єпес-Поратинський (причини вибору другої частини прізвища залишаються невідомими). Обирався до Львівської міської ради, був головою Торгово-промислової палати і тричі обирався головою Греміуму аптекарів Східної Галичини. А ще саме П’єпес-Поратинський придумав статуту Галицького аптекарського товариства, став співініціатором його створення і почесним членом з 1900 року.

Якуб був активним організатором виставки крайової 1894 року у Стрийському парку, ініціював створення санітарного павільйону, де представляли вироби гігієни, ліки, косметику, лікарські трави. Зініціював випуск 200 пам’ятних медалей для власників аптек до 25-річчя Галицького аптекарського товариства. На медалі був напис: «В злагоді й мале перемагає» – цей вислів став девізом його життя. А самі медалі можна побачити у Львівському історичному музеї.

Якуб П’єпес-Поратинський помер у жовтні 1904 року. Він так і не встиг отримати офіційну подяку від міської ради за прикрашання міста величною кам’яницею аптеки, рішення про яку було прийнято у грудні того ж року. А будівля аптеки з підлогою від Івана Левинського та металевими виробами Яна Дашека, відомого майстра художнього металу, збереглася до наших днів.

«Золотоустий» аптекар Ян П’єпес-Поратинський

Якуб та його дружина Йозефа Мунк родом з-під Кракова мали двох дітей – Яна та Наталію, обидвоє потім прийняли християнство. У власності батька Йозефи була садиба, яка збереглась досі, там розташований ліцей, і частина населеного пункту Хробаче (зараз це частина Йорданівки). Наталія вийшла заміж за краківського лікаря-отоларинголога Стефана Шоенґуд-Стржеменського, у них було троє дітей – Єжи, Ян Казімеж та Євгенія. Подружжя поховане у Кракові на Раковіцькому цвинтарі. Цікаво, що Ян Казімеж після Другої світової війни опинився в Новій Зеландії, де став відомим ґрунтознавцем. Помер і похований у Веллінгтоні в 1977 році.

Ян П’єпес-Поратинський народився у 1876 році. З дитинства він допомагав батькові у аптеці. Вивчився і закінчив магістратуру, став доктором філософії, захистивши роботу про полімеризацію толунітрилу. Після закінчення Львівського університету став активним учасником Галицького аптекарського товариства, був редактором його часопису. Був одружений з Софією Рильською, донькою Томаша Сцібор-Рильського і Хелени Заблоцької. У них було двійко дітей – Томаш і Хелена.

В 1918-20-му році Ян підтримав польську частину мешканців Львова, брав активну участь в бойових діях і допомагав як аптекар. В 1920 року скоротив прізвище до Поратинського. Того ж року створили Загальнопольське аптекарське товариство, а Яна до 1939 року декілька разів переобирали як голову його львівського відділення. Без нього не відбувалась жодна подія в фармацевтичній галузі міста. Місцеві аптекарі називали його Золотоустим Яном, бо мав гарний голос і дуже цікаво розповідав, тому його часто запрошували на конференції до Кракова.

Поратинський керував школою аспірантів-аптекарів і бібліотекою товариства, що розташовувалось до 1939 року на вулиці Святого Миколая, 15 (тепер вулиця Грушевського). Вона була величезною, зібрала основні європейські видання з фармацевтики, медицини, хімії за 40 років. Щомісяця кожен аптекар мав відвідувати бібліотеку і брати у ній книжки чи часописи. Також там проводили лекції, на яких розповідали щось цікаве і ділились новими знаннями з колегами. В радянські часи приміщення роздали під квартири.

Доклався Ян і до повторного відкриття фармацевтичного факультету Львівського університету Яна Казимира. У Львові 8 років не готували фармацевтів, бо центральна влада сказала, що їх вистачає, а підготовка потребує великих грошей. Та Поратинський добився свого, факультет відновили в 1932 році. Був на його відкритті, з того ж року викладав там історію фармацевтики і фармацевтичне законодавство. Корпус колегіуму фармацевтів існує досі, щоправда його добудували на один поверх.

Як і батько, Ян був депутатом Львівської міської ради, займався доброчинністю, підтримував Червоний Хрест, сиротинці і дитячі спільноти. В різні часи був заступником голови і головою стрілецького товариства. Колись в Стрільниці кожен громадянин Львова мав пройти навчання, а найкращого стрільця обирали курковим королем, і то була ціла процесія на декілька годин.

Ян брав участь в львівському Галицькому медичному товаристві, а в 1928-му став почесним членом Галицького аптекарського товариства. Того року до 60-ліття товариства аптекарів, дослідників, членів міського середовища запросили на велике святкування зі служінням і спеціальною сесією про історію товариства. Як і батько, Поратинський зорганізував медалі для нагородження власників аптек. Автором медалі був знаний львівський скульптор Петро Війтович (будівля Львівської залізниці). На ній є напис: «Світить і діє», зображена змія – символ аптечної справи і сонце, яке світить. Оригінал медалі представлений в інтерактивному музеї «D. S. Таємна аптека».

На 28 серпня – 2 вересня 1939 року Яна Поратинського запросили на міжнародну конференцію до Берліна. Саме в той час почалась Друга світова війна, тож невідомо, чи він би повернувся до Львова. Прихід радянської влади у 1939 році приніс націоналізацію аптеки та втрату Яном польського громадянства.

Проте найбільше горе спіткало родину в червні 1941 року. Томаша Поратинського арештувало і жорстоко знищило НКВС. Батьки до останнього шукали його тіло на Городоцькій в костелі Бригіток. Та нещодавно виявилось, що Томаша і ще декількох чоловік в ті дні перевели в тюрму на Лонцького, він є у списках страчених там. Софія Рильська не вірила в загибель Томаша. Навіть коли вона з донькою Хеленою виїхала до Вроцлава після Другої світової війни, то тримала окрему кімнату для сина, сподіваючись, що він повернеться.

А за два місяці після Томаша 16 липня 1941 року загнув і Ян Поратинський загинув навпроти свого будинку на площі Бернардинській, потрапивши під німецький автомобіль. Чи це було самогубство, як пишуть в польських джерелах, чи його збили – ніхто не знає.

Могилу Яна Поратинського шукали довго, матеріалів дуже мало. Дізнались, що у Вроцлаві на території цвинтаря Святої родини є надгробок докторові Яну Поратинському. Там вказано, що він похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Працівники цвинтаря допомогли знайти поховання – останній спочинок Ян Поратинський знайшов у гробівці тестя Томаша Сцібор-Рильського. В архівних документах зберігся запис про бажану епітафію, яка ще чекає на своє втілення: «Я встану, Господи, коли ти мене розбудиш. А тепер дозволь мені відпочити, бо я дуже втомлений».

Остання спадкоємиця та пам’ять

Друга світова війна досить жорстоко пройшлась по родині Поратинських. Томаш і Ян загинули. Чоловік доньки Яна Хелени був військовим. Його заарештували і в 1943 році розстріляли в таборі Аушвіц. А Хелена (у заміжжі Гетинська і Адамовська) продовжувала справу батька. Спочатку в Львівському університеті закінчила польську філологію, в 1947 році з переїздом до Польщі закінчила фармацію, а потім викладала у Вроцлавському університеті і була дуже громадсько активною.

До крайової виставки у Львові в 1894 році відкрили так звану Рацлавицьку панораму – полотно 15 метрів завширшки і 125 мерів завдовжки. До кінця Другої світової війни вона була у Львові в приміщенні, де тепер факультет фізичного виховання Львівської політехніки. А далі радянська влада віддала цю картину до Вроцлава, де її відмовились виставляти через патріотизм, роками перевозили, вона гнила… І лише в 1980-х оргкомітет за участі магістра Хелени Гетинської домігся перенесення панорами у спеціальне приміщення у Вроцлаві, де вона експонується досі.

Померла Хелена з роду Поратинських в 1992 році у віці 82 роки. Як виявилось нещодавно мала сина Томаша, слідів якого поки не вдалось знайти. Хоча саме він привіз теку з матеріалами в Краківський музей-аптеку Яґеллонського університету на вулиці Флоріанській, 25. Там збереглося багато документів, завдяки яким можна хоча б частково відтворити життя родини П’єпес-Поратинських. Зокрема запрошення для Яна Поратинського, де намальований олівцем доктора Косковського. За нагоди відвідайте її, бо там чимало матеріалів про Львів, львівських аптекарів і незвичні ліки.

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.