Дія документа поширюється лише на «старі» гуртожитки, фактично ще радянської побудови: на ті, що досі перебувають у державній чи комунальній власності (з деякими винятками) або на ті, що раніше були в держвласності і потрапили в статутні капітали підприємств, що з‘явилися в процесі приватизації (корпоратизації). Громадяни, більше п’яти років зареєстровані в гуртожитках, фактично проживають у них і не мають власного житла, зможуть приватизувати там свої кімнати. Але не відразу — об‘єкт спочатку повинен бути переданий у власність територіальній громаді і лише після цього, якщо місцева рада ухвалить рішення про дозвіл приватизації, мешканці зможуть реалізувати своє право.

Передбачається й фінансування програми у розмірі 1,2 млрд гривень. Воно буде здійснюватися за рахунок коштів місцевих та державного бюджетів у рівних частинах, а також інших джерел, передбачених законом (правда, останній не уточнює, що це за «інші джерела»). Кошти підуть на виготовлення необхідної технічної документації, капремонт, модернізацію внутрішньобудинкових мереж тепло-, водопостачання, водовідведення, електромереж, ліфтів і так далі.

При передачі гуртожитку у власність громади важливу роль відіграє його місцерозташування і стан. Запущений об‘єкт, що розташований на околиці населеного пункту, нинішні власники, очевидно, із задоволенням віддадуть. Але з приводу будівлі в центрі міста сторони навряд чи легко домовляться. Особливо у випадку, коли об’єкт був переданий у статутний фонд підприємства при приватизації. Адже гуртожитки, що належать державі, повинні перейти територіальним громадам безоплатно. А за об‘єкти, що знаходяться в «статутника», власники мають право вимагати повну компенсацію вартості. У законі про права мешканців гуртожитків чітко прописано: все житло, на яке поширюється його дія, підлягає передачі у власність територіальних громад. Однак багато власників відмовляються виконувати цю вимогу, посилаючись на те, що порядок визначення розміру компенсації так і не встановлено.

Джерело: ВКурсе