Доктор історичних наук Микола Бандрівський розповідає, чому українські родини у довоєнному Львові не сідали до святкового столу у вишиванках і чому згодом львів'яни перестали вживати слово прошу.

На цій світлині ви бачите випускний у 1895 році в одному з жіночих пансіонатів. Саме про красу і вишуканість, яка, як видається, може відійти у минуле, й буде мій сьогоднішній допис.

Фото із фейсбук-сторінки Миколи Бандрівського

Нещодавно запримітив одну цікаву особливість в українців з-за Збруча, які, приїжджаючи на свята до Львова і прагнучи тут побачити «справжню українську культуру і традиції», швидко розчаровуються, оскільки вертепи, вишиванки, дідухи, багаті застілля, колядки і щедрівки тепер вже є повсюди і вони тими видовищами вже переситилися. І як тут пояснити братові-східнякові, що те, що йому тут, на кожному кроці, впарюють як «правдиву українську культуру», насправді є лише її частиною.

Бо у довоєнному Львові, як і в усій Галичині, українська культура мала два складники (зрештою, як і кожна національна культура в Європі): перший складник української культури – міський; другий складник української культури – рустикальний (від франц. «rustique», що можна перекласти як «сільський» чи «простий»).

Читайте також: Богдан Шумилович: У довоєнній Галичині не святкували від Романа до Йордана

Можливо, хтось і здивується, але в українських родинах передвоєнного Львова (не лише інтелігенції), ніхто ні у Надвечір'я Різдва Христового, ні на Щедрий Вечір та на інші свята не одягав вишиванок і не заставляв столи глечиками та череп'яними полумисками з їдою.

Звичайно, усі дванадцять пісних страв були на святковому столі. Але як усе те було сервіроване! З оказії свята діставалося з креденса і розкладалося столове срібло, різноманітні набори більших і менших тарелів, тарілок і тарілочок (порцеляна), салатниці, кришталеві вазочки на кутю, фужери, келихи і келішки, а для кожного члена родини – по кілька ложок і ложечок та ножів різного призначення.

Якщо вже сідалося до родинного святкового столу, то чоловіки були в елегантних костюмах з напрасованими на кант (стрілку) штанами і, як жартували, треба було «вважати, аби не порізатися», а жінки – у вишуканих, нерідко оксамитових, сукнях, шовкових блузках, з коронками (мереживом) та ін.

Про те, що значило мати виховання в добропорядній українській родині передвоєнного часу, чи не найкраще свідчить життя світлої памяті Лариси Крушельницької, яку багато хто з нас знав особисто. Адже формування малої Лариси проходило у домі, де загальноприйнятим було, що дівчинка грає на фортепіано, а хлопчик вже марить себе у військових строях. Тоді обід подавали точно у наперед визначеній годині за вишукано сервірованим столом (за яким обов’язковою була присутність кожного з членів сім’ї), мали віденську освіту, декламували не лише своїх поетів, влаштовували домашні театри, а за вечірнім столом дозволяли собі різні «вільнодумства».

Знаючи усі ці нюанси, нас вже не повинно дивувати, чому сьогодні ми маємо сотні світлин із зображеннями, приміром, Михайла Грушевського чи Соломії Крушельницької (у тому числі, за святковим столом) і на жодній (!) з них, які зроблені в Галичині, ці світочі західноукраїнської інтелігенції не є вбраними у вишиванки. Жодної знимки!

Читайте також: Рондель, запрашка і братрура, або Про що говорять галицькі господині напередодні Різдва

Те ж саме і по інших відомих постатях з галицьких міст і містечок. У чому справа? Річ у тім, що ця частина українського передвоєнного суспільства, яка мешкала у містах, ідентифікувала себе саме з міською, а не рустикальною культурою. І справа тут не в аристократичному походженні частини з тих представників (хоча, деякі з них цілком правомірно зараховували себе до нащадків гербової шляхти), а у тому, що кожен з них мав триматися давніх традицій свого роду чи, як би тепер сказали, своєї соціально-національної ніші.

Прийшовши до Львова, радянська влада зробила все для того, щоби перемішати обидва ці складники галицько-української культури: міський і рустикальний, долучивши у цей вінегрет ще й різношерстних переселенців з різних місць СРСР, які за своєю ментальністю були звичайним радянським «перекотиполем»...

Відтоді, коли нас щось запитують, замість нашого галантного «прошу?», з'явилося жорстке «що?», а на місце рафінованим традиціям міської культури таки нашого народу прийшли інші традиції, теж наші, але з іншим, неміським, присмаком.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.