Організовані гаївки у гаю мають відносно недавню історію. Якщо говорити про сучасну традицію, то її витоки — у пізньорадянському часі. Саме у 1988 році, на тлі святкування тисячоліття Хрещення Русі, тут відбулася одна з перших таких ініціатив.
Це був не просто культурний захід, а жест — тихий, але сміливий. У час, коли Українська греко-католицька церква залишалася підпільною після ліквідації 1946 року, гаївки стали способом заявити: віра жива. Ініціатива народилася у середовищі львівської інтелігенції, зокрема завдяки Ігорю Калинцю, і була реалізована молоддю, зокрема Товариством Лева.
Особливого значення набуло місце — біля церкви Святої Софії Премудрості Божої, яку митрополит Андрей Шептицький переніс до Львова ще у 1930-х роках. Саме тут, у серці духовної пам’яті, гаївки стали символом відродження.
Наступний потужний етап настав уже у 1990 році. Тоді, на хвилі національного піднесення, відбувся масовий похід з центру Львова до гаю. Це було стихійно, але надзвичайно масштабно — тисячі людей прийшли святкувати Великдень відкрито. А згодом, після повернення з еміграції глави УГКЦ Івана Мирослава Любачівського, гаївки набули ще більшого розмаху.
Відтоді традиція закріпилася. Але, як і сама країна, вона змінювалася. У 2000-х, особливо після Помаранчевої революції, гаївки набули яскравого національного забарвлення. Вишиванки, які ще донедавна не були повсякденністю, стали невід’ємною частиною святкування.
Втім, із часом з’явилася інша проблема — втрата змісту. У певний період гаївки у гаю почали віддалятися від свого християнського коріння. Інколи це були вже не великодні піснеспіви, а радше етнофестивальні дійства без глибшого сенсу. Традиція ніби залишалася, але її наповнення — розмивалося.
Це спричинило природну реакцію: частина родин почала відходити від великих централізованих подій і відновлювати гаївки у вузькому колі — на садибах, із дітьми, намагаючись передати не лише форму, а й віру.
Читайте також: У Львові на Великдень знову водитимуть гаївки: як ця давня традиція жила в минулому столітті
Пандемія COVID-19 фактично поставила паузу на масових святкуваннях. А вже під час повномасштабної війни гаївки знову змінилися. Вони стали тихішими, менш масовими, але водночас глибшими за змістом. Люди почали повертатись до пісень про Воскресіння, до суті Великодня.
Сьогодні гаївки у Шевченківському гаю існують у двох вимірах. З одного боку — це організовані, часто комерціалізовані події для широкої аудиторії. З іншого — невеликі, майже родинні зібрання, де ще можна відчути автентику.
Гаївки змінюються тоді, коли поглиблюється віра людей. Проблема не лише у формі, а в тому, що традицію часто відривають від її джерела — віри. Без цього вона ризикує залишитися лише красивою оболонкою.
І цей процес — природний. Сьогодні, у час війни, відбувається переосмислення. Можливо, нові пісні ще не народилися, але змінюється внутрішній зміст. А з часом з’являться і нові автори, які зможуть поєднати традицію з живою вірою.
Гаївки у Шевченківському гаю — це не музейний експонат. Це жива історія, яка продовжує писатися. І від того, що ми вкладемо у неї сьогодні, залежить, якою вона буде завтра.
Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
