Ліда Мідик
Ліда Мідик
Коли всі ті жінки з дітьми повернуться, вони будуватимуть іншу Україну
Тепер Україна стане Європі знана не теоретично, а практично, що є надзвичайно важливим.
Фото: AP Photo / Vadim Ghirda, Emilio Morenatti
Фото: AP Photo / Vadim Ghirda, Emilio Morenatti

15 березня 2022, 15:25

Ті, хто виїжджають за кордон як біженці, – перемістили у безпечне місце шматочок України, живий шматочок нашої країни. Так вважає львівська журналістка Лідія Мідик.

Почну з приємнішого і перейду до не сильно приємного, але висловлюся, бо мені наболіло.

З певної відстані і географічної, і ментальної, споглядаю на весь людський вихор, який охопив Європу і бачу кілька речей, які сягають в минуле на років так з 20 і сягають в майбутнє – далеко і, сподіваюся, позитивно.

Я про заробітчан, які колись розбрелися по різних-різних країнах і, вважаю, що саме завдяки їм стало можливим, що поляки, румуни, італійці, німці тощо, приймають в себе сотні тисяч наших жінок і дітей, бо знають, менше-більше нас. Саме тому, що вони, заробітчани, там – перші біженки мали куди їхати і швидко зорієнтувалися, що можливо мати прихисток в безпечних країнах. Саме завдяки тому, що «західнячки» «зробили кіпіш» і ламанулися до Польщі, вони проторували дорогу для жінок, дітей і стареньких зі Сходу України. Якби цього кроку «західнячки» в паніці не зробили, то ні Київ, ні Кривий Ріг, ні Харків, ні Херсон не прийшов би до ідеї тікати до Польщі, Румінії і т.д

Читайте також: «Фото та відео руйнувань дуже важливі для міжнародного суду над Росією», – юрист

До того ж, перші "рвонувші" не зайняли чиїсь місця в домах європейців, вони тісняться з заробітчанами в їхніх кімнатках... (Почула таку фразу, що ті, хто виїхав з безпечних місць, нібито позаймали можливі місця проживання для тих, хто виїхав з небезпечних міст, з-під обстрілів)

Друге і третє, що з цим пов’язане. Прості європейці подивляться в очі простим українцям. Побачать, що то такі самі люди, як вони (те, про що говорить постійно Зеленський). Побачать, що українці не зачухані і не недоумкуваті, що то доглянуті жінки і діти – навіть зі сіл, – які не зле говорять англійською (а часом краще, ніж їхні європейські однолітки). Це я не вигадую, це європейці мені так говорять.

Українці масово, бо за кордоном вимушено опинилися напевне зо два мільйони наших, – зблизька, побачать життя, устрій, погляди, культуру інших народів. Поживуть, сортуючи сміття, дотримуючись правил дорожнього руху і т.д. Поживуть, досвідчивши великодушності ближніх, абсолютно незнайомих ближніх, які відкрили свої домівки таким самим незнайомим людям. Переймуть трохи інший спосіб життя, в дечому багато кращий. Це великий урок довіри і допомоги! Я сподіваюся, що українці вивчать цей урок.

Коли всі ті жінки з дітьми, старенькі, молодь, повернуться в Україну, вони повернуться якісно іншими людьми і будуватимуть іншу Україну, сподіваюся, кращу.

Тепер Україна стане Європі знана не теоретично, а практично, що надзвичайно важливим.

Читайте також: «Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові

Тепер про болісний для мене бік цієї всієї справи… А він полягає у тому, що багато «вагітних на 30-ому тижні» вважають себе – і висловлюють це – дуже стресостійкими, такими справдешніми українками-патріотками, бо не «зрадили» України і не виїхали. А ті, хто виїхали – ті вагітні, і ті жінки з дітьми, меншими чи більшими, ті старенькі, є – ну навіть не знаю ким.

Чи вони, ті, хто залишилися, сильно волонтерять? Може одиниці чи десятки з них, адже, маючи двоє-троє дітей, чи будучи вагітною, то аж забагато не зробиш…

Чи вони наражають своїх майбутніх і теперішніх дітей на небезпеку? – цілком можливо, що так, бо ніхто не знає, де впаде чергова рашистська ракета. А про те, поблизу чиїх будинків її ще в повітрі збиває українська система ППО – більшість з вас просто не знає! Розумієте? Ви навіть не уявляєте скільки небезпеки поруч, бо вам не розповідають про те, що ті збиті ракети летіли у вашому напрямку.

Не засуджую тих, хто не виїхав. Не полишити свого дому – право кожного, рівно таке ж, як і полишити свій дім заради безпеки своїх дітей.

Всі ті, хто виїхав за кордон як біженці – вони в безпечне місце перемістили шматочок України, живий шматочок України, який потім повернеться на свої місце…

Тому я дуже вас прошу, люди, ширше дивіться на світ і події в ньому і не осуджуйте.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.



Підписуйтесь на наші соціальні мережі

Будьте в курсі останніх новин та ексклюзивного контенту. Слідкуйте за нами у соціальних мережах.

Коментарі

Поки що немає коментарів. Будьте першим, хто залишить свій відгук!

Читайте також

Війна
Як американка відновила зв’язок з Україною, вивчивши «Щедрик»
Є українська колядка, яку ви чуєте щороку. Роблячи святкові покупки, готуючи різдвяні страви або дивлячись телевізор, ви чуєте її на задньому плані. Це пісня під назвою «Щедрик» – українська мелодія, відома у США та західному світі як «Carol of the Bells». Ця пісня, улюблена мільйонами, має унікальне, глибоко особисте значення для Марії, американки українського походження, яка плете маскувальні сітки у волонтерському центрі в Києві.

02 січня 2024, 20:28

Для Марії, як і для тисяч українців-американців, улюблений різдвяний хіт втілює гордість за предків, невіддільну від глибоко вкоріненої історичної травми. «Щедрик» – це рятівне коло для української мови та культури, що знаходяться під загрозою зникнення, колядка, яка втілює вплив української м’якої сили у світі. Слова англійською та українською у неї різні: Українська версія має назву, яка приблизно перекладається як «Щедрий вечір» і переносить слухача в українське село...
Читати повністю
ArrowUpRightIcon
CityLife
Спочатку – комфорт, потім – історія. Вахтанг Кіпіані про історичні попит і пропозицію
За кілька днів в Україні відзначатимуть День Соборності, історія якого є показовою для українців і через 100 років. Як нації скористатись із цих уроків історії та навіщо шукати її перетину із сучасністю? На чому варто акцентувати увагу та навіщо мати певну дозу «національного егоїзму»? І до чого тут заможність та задоволеність життям? Про це в інтерв’ю Tvoemisto.tv розповів журналіст, публіцист, історик і автор книги «Справа Василя Стуса» Вахтанг Кіпіані.
Фото: Максим Кагарлицький/Unsplash

20 січня 2021, 12:30

Найперше – комфорт На думку Вахтанга Кіпіані, національна самосвідомість не може опиратись тільки на історію – важливо і те, як ми живемо у країні зараз. Тому, говорить він, спочатку потрібно забезпечити базові потреби людей, що зменшить кількість підстав для еміграції і, як наслідок, відтік талантів з України. «Якщо ми не зробимо життя в країні нормальним, то історія не допоможе, бо людина хоче бути одягненою, нагодованою, мати автомобіль, квартиру і можливість дати життя і розвиток дітям...
Читати повністю
ArrowUpRightIcon

За підтримки:

Bosch Stiftung Logo

Розроблено:

Levprograming

За умови повного або часткового використання iнформацiї гіперпосилання на tvoemisto.tv є обов'язковим. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних імен та інших відомостей несуть автори публікацій, а рекламної інформації — рекламодавці. Думка редакцiї може не збiгатися з думкою авторiв.

© 2026 "Твоє місто"