Фото: Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Роман Тищенко-Ламанський

«Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові

2398 0
19-ий день російсько-української війни. Росія обстрілює не тільки військові та приватні об’єкти, а й школи, лікарні, церкви, постійно зриває домовленості щодо евакуації людей гуманітарними коридорами з міст, узятих в облогу. Із початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну загинули 90 дітей, понад 100 були поранені. Як живеться маленьким переселенцям у Львові, Tvoemisto.tv дізналося в притулку для дітей служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації.

Із початку війни мене переповнювало багато емоцій: перша – шок, що вона взагалі почалася, та новини про бомбардування українських міст; друга – радість від новин про героїчний спротив української армії, яка зупинила ворога на всіх напрямках. Проте разом із цим був шок і від того, що Росія почала займатися тероризмом. 

Не досягнувши успіхів у жодному наступальному напрямі, російські військові стали бомбити цивільні об’єкти. Від фотографій мертвого хлопчика, який загинув від російського снаряда, батьки якого забігають до лікарні Маріуполя, в мене перехопило дихання, цілий день тряслися руки і лилися сльози. Потім я бачив інші знимки: закривавленої матері, якій під час обстрілів поранило руку, але вона прикрила свою дитину; цілу сім’ю, яку вбив російський снаряд під час евакуації з Ірпеня; дітей із того ж Маріуполя, які вмирають від зневоднення… Це просто якийсь сюрреалізм, цілковитий жах. Переживаю усе це тільки на «астрономічній» кількості сигарет і транквілізаторів.

Сьогодні розповідаю про дитячий притулок на Левандівці, який став прихистком для тих, що втікають від війни. Тихою оазою в пустелі трешу і крові. 

Отже, Левандівка. Вечоріє. Промисловий район ситуативно забудований багатоповерхівками. У їхній тіні ховається приватний сектор. В колишньому дитячому садку вже багато років розташований дитячий будинок. 

Перше, що бачу, це старий кований радянський паркан, пофарбований у райдужні кольори. Одразу біля входу – гіпсова фігура Божої Матері. З невеличкої будівлі виходить завідувачка дитячого будинку. 

Це Світлана Петрівна Гаврилюк. 10 хвилин, які вона викроїла зі свого графіка, щоби зустрітися і поговорити зі мною, є розкішшю для неї. До глибокої ночі вона сидітиме над журналами обліку і вноситиме до нього всіх дітей, які зараз перебувають у дитячому будинку, а також дані про волонтерську допомогу.

Ідучи до будівлі, бачимо доглянуту територію з туями, кущами самшиту, дитячими майданчиками і безліччю різних скульптур гномів та іншого казкового братства. Дорога заводить мене в обкладену кахлями двоповерхову будівлю дитячого садка, вхід у який охороняє старий пес. 

«Це Ляля. Їй уже 14 років. Спершу вона була дуже агресивна, могла зірватися навіть на своїх. Із початком війни, гулом сирен тривоги дуже заспокоїлася і здебільшого спить», – розповідає пані Світлана.   

Усередині приміщення душно, але світло і чисто. Стіни нещодавно пофарбовані, на них висять дитячі малюнки й аплікації. Проходимо повз кімнатку охорони, де на камерах видно все, що навколо будівлі. Отже, діти в безпеці, можуть жити у своєму світі, навіть стривоженому війною.

Пані Світлана заводить нас у єдину вільну кімнатку для короткої розмови. Це їдальня. Усі стільчики поставлені на стіл, щоби прибиральниця могла помити підлогу. Згадуючи свої дитячі роки, завідувачка розповідає, що останніми днями у них було дуже багато журналістів із різних, зокрема й світових, ЗМІ. Багато країн після цих репортажів пропонують свою допомогу.

«Наш будинок розрахований на 50 вихованців. Раніше тут мешкали діти зі Львова та області, яких соціальні служби тимчасово забирали з неблагополучних сімей. Зараз ми їх майже всіх відправили додому, а дитячий будинок працює як «перевалочна база»: сюди приїжджають сім’ї з маленькими дітьми із міст сходу та центру України. У нас зараз є родини з Одеси, Запоріжжя, Харкова. Один хлопчик якимось чином сам приїхав з Дніпра. Нещодавно до нас переїхав цілий дитячий будинок із Лисичанська. Діти в нас перебувають переважно по декілька днів і їдуть далі. Наш штат налічує до 30 людей, але нам дуже допомагають волонтери з різних громадських та релігійних організацій, а також університетів. У перші дні гуманітарної допомоги було стільки, що зараз не приймаємо нічого», – каже Світлана Гаврилюк.

У будинку на першому поверсі є три великі кімнати, в яких бавляться діти. У одній – малюки, у двох інших – старші. На другому поверсі – спальні, окремі для дівчаток і хлопчиків. Допоки малеча бавиться конструкторами і машинками, повз мене проходять старші. У їхніх очах страх, біль і тривога. Такий погляд я нечасто бачив у дітей. Здається, за останні два тижні вони подорослішали на роки.

«Багато дітей психологічно травмованих, тому з ними працюють психологи і соціальні працівники. Проявляється це здебільшого у дітей старшого шкільного віку,бо молодші ще не усвідомлюють війну та горе, якого вона завдає. У старших дітей спостерігається агресія, істерика. Сім’ї забирають організації в Данії та Італії. Нещодавно Грузія пропонувала забрати всіх дітей літаком, але вони відмовилися, казали, що їм спокійніше на своїй землі. Усі вони планують повернутися до своїх домівок», – розповідає пан Ярослав. 

У одній із кімнат будинку до мене підходить Наталія – молода жінка з Одеси. Каже, що вони виїхали до Львова, коли відчули, що в місті перестає бути безпечно.

«Ми виїхали, тому що вдома стало небезпечно. Постійно летіли якісь ракети, вили сирени, було дуже тривожно. Я приїхала зі своєю мамою і трьома дітьми: двома синами і донечкою. Двох із них я раніше всиновила», – розказує вона.

Прощаюся, бо вже геть темно, а ще треба встигнути додому до комендантської години. Йдучи коридорами, де лунає дитячий сміх, сподіваюся, що невдовзі Україна переможе, і для більшості дітей ця війна стане страшним сном. Щовечора молюся за стійкість бійців ЗСУ. Перед очима знову фігура Божої Матері з дитячого притулку. Вона не допустить, щоби страждання дітей тривали. Твердо в це вірю і надіюся!

За даними Міністерства юстиції, в Україні за час війни народилися понад чотири тисячі дітей. Жінки народжують навіть у метро та в укриттях.

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Мілена Амеді

 

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!