10 грудня – Міжнародний день прав людини. Навіть у демократичній державі, якою, на щастя, зараз є Україна, людина не завжди може розраховувати на дотримання своїх базових прав. Про обмеження, які встановлює суспільство, та можливість їх оминути розмірковує журналіст Отар Довженко.

Ви народились жінкою, українкою, синьоокою та русявою, отримали ім’я, яке обрали вам ваші батьки, та прізвище когось із них. Залежно від того, як ваші батьки розуміють виховання, у перші кільканадцять років життя вони запропонують вам або запхнуть у вас іще багато речей, які вас визначають: мову, культуру, світогляд, моделі поведінки, освіту та, зрештою, візію вашого майбутнього. А коли ви захочете змінити в собі щось, що вам не до вподоби, й визначити, ким ви будете чи не будете, це виявиться не так просто, як видавалося. Наша свобода формувати та ідентифікувати себе обмежена рамками, що склались у суспільстві.

Ці рамки не сталі. Наприклад, іще тридцять років тому на питання, українка вона чи ні, людина сягала до графи «національність» у паспорті. Не лише консерватори, які досі наполягають, що національна ідентичність визначається етнічним походженням, а й люди без певних поглядів погоджувались: ти можеш бути тільки тим, ким тебе народили. Адже так було споконвіку (насправді ні — національність вигадали у дев'ятнадцятому столітті, а держави навчились використовувати її у своїх інтересах у двадцятому). Під впливом Майдану та війни з Росією концепція «українець як власний вибір», що дає людині змогу визначатись із ідентичністю без огляду на походження, стала якщо не панівною, то прийнятною.

Тим часом звузились рамки свободи вибору ідентичності релігійної — Україна має всі шанси поповнити клуб країн, де ти «можеш вірити у що завгодно, аби лише був католиком». У нашому випадку — православним або греко-католиком, але точно не агностиком, наприклад. Тут ідеться не лише про виконання обрядів людьми, які не вірять у Бога, а про релігійне виховання їхніх дітей, яке формує цілком реальну ідентичність. Коли мені довелося пояснювати у школі, де вчиться мій син, чому я проти його участі у спільній підготовці до християнського першого причастя, мені було легше збрехати, що ми належимо до іншої конфесії, ніж пояснити, що я залишаю за ним право обрати собі віру чи невіру в Бога на власний розсуд.

І навіть у такій приватній справі, як вибір їжі, людина не є вільною. Вона не може просто не їсти м’яса, а мусить повсякчас виправдовуватись і пояснювати, чому і їй, зрештою, легше оголосити себе вегетаріанкою та почати проповідувати ідейну відмову від м’ясних продуктів, ніж сказати, що вона просто не хоче.

У наш час нікого вже не мажуть дьогтем і не обвалюють у пір’ї за невідповідність «одвічним загальноприйнятим нормам», які насправді існують віднедавна і яких ніхто не приймав. Але й свободою це не назвеш: соціальні групи, до яких ми (не завжди із власної волі) належимо, пропонують невдоволеним рамками людям щонайменше чотири опції.

Перша з них — це вже класичне «нехай сидять удома і роблять, що хочуть». Це ще більша несвобода: всередині рамок для людини створюють загорожу, де їй дозволено практикувати неприйнятні для суспільства речі, поки ніхто не бачить. Сюди ж належить «свобода» мати погляди, не висловлюючи їх.

Позаторік у Вінниці зчинився скандал: восьмирічний хлопчик-переселенець із Донбасу начебто розповів однокласникам, що його батько воює на боці сепаратистів, а його мати виявилась — принаймні, це випливало з її сторінки у соцмережі — прибічницею Путіна. «То кого ми прихистили і обігріли у Вінниці? Кому даємо допомогу, безкоштовні сніданки, пільги та виплати? Як такі мами водять своїх дітей у школи, де вже висять меморіальні дошки на честь загиблих на війні героїв-вінничан?», — писала про це найпопулярніша вінницька газета, а менш цивілізовані коментатори пропонували різні варіанти дій — від ув’язнення до вигнання. Отже, людям, які втратили дім, можна жити в суспільстві — але за умови, що вони не сповідують неприйнятних для суспільства поглядів або, принаймні, не висловлюють їх. І винятків не буде навіть для малих дітей.

Цікаво, що часто дозвіл бути собою лише наодинці з собою виправдовують заразливістю ідей, що їх поширюють неформатні люди. А вільне висловлення цих ідей або певну публічну поведінку називають пропагандою. Хоча визнання такої небезпеки є свідченням нераціональності та необ’єктивності встановлених спільнотою обмежень. Для того, щоб приховати цю невідповідність, є купа конспірологічних теорій про форматування громадської думки, увінчана «вікном можливостей Овертона» (вигаданим, але таким правдоподібним).

Друга опція — боротися, протиставляючи себе спільноті. У цьому випадку вияви свободи сприймають як позу — і, зрештою, вони можуть позою стати. Це ситуація, добре знайома тим, хто розмовляє українською в російськомовному середовищі. Ти можеш робити це й не бути виключеним із спільноти, проте відчуття, що з тобою щось не так, непозбувне.

Боротьба може навіть дати результат іще за вашого життя — спільнота під тиском незгодних дещо посуває рамки. Наприклад, зі скрипом, але почала визнаватись свобода не мати дітей або мати їх не відразу після школи, а тоді, коли захочеться. Разом із тим, роль борця є вимушеною, як роль галасливої, але нешкідливої опозиції в парламенті: теж свого роду рамка. Ти все одно не можеш просто жити й бути собою, бо мусиш боротись, руйнувати.

Третя опція — піднестися над обмеженнями на крилах рангу чи статусу. Окремих людей спільнота вивищує настільки, що перестає застосовувати до них мірки, якими міряє решту. Бажання не бути судимим і обмежуваним іншими людьми — одна з причин прагнення до успішності, хоч би що під нею мала на увазі людина. Проте критерії, які спільнота застосовує, визначаючи, хто вже піднісся в небеса, а кого можна тлумити на землі, також є рамкою. Наркоманія — огидне й осуду гідне явище, якщо йдеться про сусіда; вона ж — органічна і загалом виправдана складова способу життя рок-зірки.

Четверта — не зважати, себто ігнорувати дискримінацію, агресію, тиск, осуд, зауваження, косі погляди, плітки, кпини, ситуативну виключеність із спільноти. Пофігізм — підхід дієвий і модний; проблема лише в тому, що це шлях до маргіналізації. Людина перестає бути частиною суспільства, співпрацювати з іншими, а натомість існує в ілюзорному соціальному вакуумі.

В більшості випадків ми не можемо оскаржувати конкретні рамки, якими суспільство обмежило нашу свободу, бо суспільство не є суб’єктним, а рамки не є формальними. Ніхто не має відповіді на питання, ким «заведено» те, що сприймається як заведене. У деяких випадках можна реконструювати причини, з яких певна вимога склалася — наприклад, зрозуміло, чому на певному етапі розвитку людства саме від чоловіка вимагали забезпечувати родину. Але це не дає відповіді на питання, чому потрібно дотримуватись цієї настанови в сучасному світі.

«Я одружуся тільки тоді, коли зможу дозволити своїй дружині їсти персики щодня взимку», — говорив мій друг, коли йому було шістнадцять. Зараз купити персики в будь-який сезон не є проблемою, але він, певно, придумав іншу планку якості життя, яку, на його думку, мусить забезпечити чоловік. Минуло двадцять років, і я почув від своєї приятельки, успішної ІТ-підприємниці: «Я б не могла бути з чоловіком, який заробляє менше за мене». Життя обох могло скластись інакше, якби вони не прийняли встановлені суспільством атавістичні рамки.

Тож вихід лише в толерантності — невтручанні кожної людини у справи кожної іншої людини, яка про втручання не просить. І водночас у вихованні дітей в атмосфері заохочення вільного та свідомого вибору, а не єдино правильних варіантів поведінки.

Адже толерантність дає нам п’яту опцію: залишатися членами спільноти, сприймаючи своє буття в ній як цінність, бути такими як є, не намагаючись змінити інших або вплинути на них. Зокрема й у їхньому самообмеженні, якщо воно добровільне: мають право й на це.

Ультраконсерватори часто маніпулюють медичним визначенням толерантності: мовляв, це неспроможність організму чинити опір інфекції. Навіть не знаю, що тут гірше — порівняння суспільства з організмом чи свободи з бацилами.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Повна републікація тексту без згоди редакції або його часткове відтворення без покликання на оригінальний матеріал забороняється і вважається порушенням авторських прав.