Формування української політичної нації та ціннісний вибір

До повномасштабного вторгнення в опитуваннях КМІСу та Інституту соціології українці найчастіше називали свою локальну приналежність, а українцями себе ідентифікували лише 40%. Зараз ситуація змінилась: 80% кажуть: "Ми українці", 90% пишаються цим. Як би ви це прокоментували?

Прекрасно, що ми свідомо про це говоримо і це стає предметом обговорень. Я би звернула увагу ще на кілька досліджень, адже нам цікаві не так конкретні цифри, як тренд. Є Світове дослідження цінностей, КМІС, соціологічна група "Рейтинг", Gradus – ті, кому ми довіряємо. У 2011 році, за часів Януковича і непростої ситуації, приблизно 60% громадян пишалися своїм громадянством. Пояснення дивне: очікування Євро-2012. Це був перший рік, коли по всій Україні – від Сімферополя до Чернігова, від Ужгорода до Харкова – майоріли жовто-блакитні прапори.

У 2020-му вже понад 76% громадян пишалися громадянством, а наприкінці весни-літа 2022 року – 94% людей усвідомлюють себе громадянами України і пишаються цим. Для мене це свідчить про поступове формування української політичної нації. Це означає, що твоя етнічна культура дуже важлива: ми практикуємо локальну ідентичність, точно пам'ятаємо своє коріння. Ми – це українці, кримські татари, євреї, гагаузи, угорці. Усі ці спільноти, які живуть на території України, усвідомлюють себе її громадянами.

Читайте також: "Наративи про "особливих" львів'ян, киян чи донеччан імперія вкидала навмисно", - Наталія Кривда

Я часто цитую професора Ентоні Сміта з Лондонського університету, який виділяє два способи формування ідентичності: через кров, мову, походження, та через цінності – коли ти свідомо обираєш націю і бачиш з нею своє майбутнє. Українська ідентичність політичної нації формується саме на перетині. Нам важлива українська традиція та кухня, але так само – кримськотатарська чи єврейська. Ми відзначаємо свої свята річного циклу, але з повагою ставимося і до Наврузу, і до Песаху, і до Великодня.

Але ключове – це цінності. Я відчуваю, що ми формуємося через гідність, свободу, демократію, рівність, права людини і верховенство права. Цей список європейських цінностей я змушую своїх студентів вчити напам'ять. Це філософська рамка для кращого усвідомлення себе у світі. Тому я приймаю ваші цифри. Люди усвідомлюють себе містянами, але це точно не єдина ідентичність, яка формує їхню сьогоднішню свідомість.

Ідентичність як свідома дія та подолання імперських наративів

Наш ворог тривалий час використовував і підживлював локальну ідентичність: мовляв, львів'яни одні, мешканці Донецька – інші, а Київ – зовсім інакший. Ці точки розбрату часто вкидалися в інформаційний простір. Як нам зараз зшивати Україну чи як вона зшивається? Ви кажете, що ідентичність – це дія і вибір, а не просто паспорт у кишені. Як використовувати нашу локальну ідентичність для спільного творення?

Ви поставили одразу три питання, спробую швидко відповісти. По-перше, ви кажете «наш ворог». Давайте формулювати свідомо: ворог європейських цінностей. Наш чотирьохсотрічний ворог зараз напав на нас. Якщо ми тут не вистоїмо, завтра він буде у Вільнюсі, Польщі та Кельні. Про це треба постійно нагадувати, тому це ворог європейський, а не тільки наш.

Друге питання – про практикування ідентичності. Ідентичність – це не сталість, стан, а процес. До 21 року я, корінна киянка в п'ятому поколінні, говорила російською і вчилась в національному університеті, де викладали російською. Київ був наполовину російськомовним містом. Українська мова стала для мене свідомим вибором. Найбільшим рушієм і вчителькою, яка чарівним пенделем відправила мене в український світ, стала моя дочка: у 17 років вона пішла на Майдан і відтоді не сказала російською жодного слова. Тож я теж свідомо обрала українську. Досі роблю помилки, дещо читаю російською по роботі, бо аналізую ворожу пропаганду. Але ідентичність – це персональний вибір і свідома, принципова позиція кожного з нас.

Країну дуже сильно зшиває мережа громадських і громадянських організацій. Ви можете бути киянкою, львів'янкою, харків'янкою і лучанкою, але водночас бути членкинями "Союзу українок" чи клубу любителів книжок. Науково доведено: нам потрібні різні рівні та формати об'єднання. 

А вкидання наративів про "особливих" львів'ян, киян чи донеччан – це не народна творчість, а свідомо випрацювана політика певних служб. Як і анекдоти в радянські часи. Прекрасно пам'ятаю байки про "солоденьких хохлушок", "жадібних євреїв" чи "хитрих кримських татар". Імперія займалася стандартизацією окраїн, знищенням культурних кодів інших народів та культивуванням меншовартості. Нав'язувалося, що цінності вироблялись в Москві та Ленінграді, смислотворення відбувалося в центрі, а національні культури витіснялися у сферу декоративності та розваг: співи, танці, вінки і стрічки.

Тепер треба чесно сказати: ми були об'єктом, а стали суб'єктом. Я хочу говорити тією мовою, ходити в ту церкву і читати ту літературу, які я хочу. Це банальні речі, але цей вибір дозволяє нам розправити плечі і сказати, як Адам Кисіль у 1641 році перед польським королем: "Ми народ почтивий, не кращі за інших, але й не гірші". Це відчуття і те, що ми не дозволимо іншим вирішувати за нас – потужна історія, яка нас об'єднує.

Міграція, гнучкість та пошук точок дотику

На цій зустрічі нас пригощає паскою і кішами "Кримська перепічка". Це була моя ідея. Оксана Новікова переїхала до нас з Криму в 2014-му, і її ідентичність стала вибором. Вона була всюди, на всіх подіях говорила про Крим, і він зазвучав у Львові дуже голосно. Є й інші заклади, люди. Та якщо зараз запитати про Крим і чи він тут є, перш за все скажуть: "Ми знаємо, що відбулося, в нас є "Кримська перепічка". Це про вибір. Але переїжджають й інші люди. Часом маніпуляції призводять до того, що люди, їдучи в інший регіон, думають про певну рамку: чи впишуться вони, чи краще туди ні ногою.

Ти можеш не вписуватися, але маєш здатність адаптуватися. Це ключова перевага Homo Sapiens: ми вміємо працювати з собою, рефлексуємо, оцінюємо ситуацію і середовище. Молоді айтівці навчили мене модного терміну agility. Це гнучкість, адаптивність, вміння приймати рішення залежно від ситуації. Рухатись не прямолінійно, а вміти змінюватися.

Це одна з ключових переваг української політичної нації в Україні і за кордоном. Ми вміємо працювати з середовищем. Не прогинаємося, але адаптуємося і поступово змінюємо простір довкола себе. Мені складно уявити ситуацію, коли я приїжджаю кудись і не знаходжу точок дотику. Я завжди шукатиму спільне: прекрасна архітектура, розкішна бібліотека чи крутий театр. Буду ходити із задоволенням, згадуючи своє. Але це теж моя земля і суспільство, яке бореться за мене також.

Демографічний виклик та прийняття інших

Демографи кажуть: для нас великий виклик, що поїхало дуже багато людей. Це вже, мабуть, п'ята хвиля нашої еміграції. Попередні десь створювали потужні осередки, як українська громада в Канаді, а десь асимілювалися. Як ви це бачите?

Ви зараз ризикуєте, бо моя докторська дисертація присвячена культуротворенню в українській діаспорі. Спробую коротко. Дослідження показують, що багато залежить від середовища і поколінь. Незначний відсоток людей у третьому поколінні пише, читає чи розмовляє мовою своїх бабусь і дідусів. Потрібна потужна енергія та свідомі зусилля старших поколінь, аби зберегти ядро, ідентичність чи хоча б пам'ять про коріння. Асиміляція точно буде. Задача в тому, щоб Україна залишалася простором, куди хочеться повернутися і де почуваєшся вдома. Тобто, хоч предки і поїхали 100 років тому, але Україна щиро приймає і допомагає відчути своє коріння.

Нещодавно говорила з колегами з Інституту фронтиру. До 2040 року в нас буде трагічна ситуація: в країні залишиться до 7 мільйонів працюючих людей, які тягнутимуть на собі втричі більше непрацюючих. Економіка не виживає в такій ситуаії. Якщо ми залишатимемося виключно закритою країною, то не вціліємо. Я поки не розумію, як ми зможемо прийняти людей інших культур та релігій, але маємо до цього готуватися. Державна політика має створювати умови для повернення українців, які виїхали після 2022-го. Але ми також маємо бути готові до приїзду зовсім інших людей, з якими поки не вміємо працювати і спілкуватися. Ви, наприклад, знаєте, як поводитись із зороастрійцями?

Ми можемо підготуватися. Але розкажіть, як нам розповідати їм про нашу ідентичність?

По-перше, має бути чітка, прозора державна політика щодо умов прийому людей. Якщо ти хочеш жити в Америці, нікого не дивує, що маєш вивчити мову. Хочеш стати її громадянином – вчиш історію, конституцію та складаєш іспит на громадянство. Наша держава теж має прописати, що для нас прийнятно, а що ні, на яких умовах ми готові приймати людей.

Але величезна задача стоїть і перед громадянським суспільством: освітою, туризмом, сферою соціальних послуг. Як навчитися сприймати іншого як іншого, а не як чужого? Це серйозне випробування, бо з "чужим" ми підсвідомо прагнемо не спілкуватися, а винищити його. Ми маємо навчитися приймати інакшість і знаходити форми взаємодії.

Можливо, мав би бути прийнятий суспільний договір, тривати дискусія про те, чого ми боїмося. Адже в українців ледь не на першому місці страх, що нам треба зберегти себе. Ця війна – за ідентичність.

Так, але ми не збережемо незалежну Україну, якщо тут не буде кому жити, працювати, воювати, лікувати і платити податки. Нам доведеться приймати інших людей. Мені самій страшно, тому про це треба більше говорити з дослідниками. Думаю, ми точно будемо їх асимілювати через наші цінності: гідність, свободу, демократію, рівність та верховенство права. У нас не може бути негідної поведінки щодо жінок, військових чи людей з інвалідністю. Ми з повагою ставимося до людей, і якщо ти приїжджаєш до нас – маєш робити так само. Ми дуже демократична країна: готові вирішувати все голосуваннями, петиціями, або майданами, якщо не спрацьовує системна демократія.

Повернення молоді, лідерство та інфраструктура культури

Ви працюєте зі студентами. Наша молодь, як на мене, недостатньо досліджена: реакція на спроби закрити САП та інші антикорупційні органи здивувала багатьох. У Польщі є добрий приклад повернення молоді, яка їхала за кордон: їм створили умови, там високий рівень економіки, і студенти відчувають, що мають куди повертатись. Чи може цей сценарій спрацювати для України?

Можу говорити тільки про те, що знаю як історикиня культури і культурологиня, а не економістка чи політологиня. Це може і повинно спрацювати. Після перемоги, закінчення гарячої фази війни, припинення активних бойових дій ми станемо країною шалених можливостей і кар'єрних злетів. Стара Європа дуже обережно ставиться до людей до 35 років – на високих держпосадах молодь там місця не знаходить.

А подивіться на середній вік заступників міністрів в Україні. Частина з них в різних міністерствах та інституціях – мої студенти, чим я дуже пишаюся. В Україні можна робити бізнес, хоч це і складно. Після перемоги буде злет, з'являться ресурси та фінанси, і доступ до людського капіталу стане найважливішим. Я читаю курси з лідерства для студентів, військових, держслужбовців. Лідерство – ключова конкурентна перевага в кризу, бо люди йдуть за лідером. Після перемоги головним капіталом стануть підготовлені, навчені та лояльні до України люди. І боротьба за цей капітал – частина ефективного лідерства.

Як цих людей повертати назад? Вони можуть сказати, що тут є і можливості, і проблеми. Чи може спрацювати культура: відчуття, що ти серед своїх, маєш свою мову і приналежність?

Безсумнівно. Репрезентативні дослідження показують: молодь любить розвинену інфраструктуру – модні кафе, виставки, галереї, книгарні, спектаклі. Ця інфраструктура культурно-креативних індустрій створює тканину життя. Хочеться повертатися в те місто і місця, де життя вирує і буяє. Подивіться, який у нас театральний бум. Під час війни зросла кількість театрів. Львівська опера торік зробила вісім прем’єр, Київська – одну. Театральний Франківськ узагалі поза межами критики, моє серце там.

Так, на вихідних всі поїхали туди на прем’єру.

Я вибачалась, що не змогла приїхати. До слова, молоді львівські театрознавці віднайшли матеріали, що Івано-Франківський театр створили ще до Першої світової. Зі Львова до Станіславова ходив спеціальний потяг, розклад якого підлаштували під вистави. От у такій країні я хочу жити. Якщо ми це зробимо, молодь хотітиме повертатись у це вирування і різнобарвність життя. Звісно, безпека на першому місці, економічні можливості на другому, а на третьому – інфраструктура культурно-креативних індустрій, включно з бізнесом гостинності, кафе, ресторанами і можливістю провести час.

Сила культури: простір смислів та сталість громад

Чи не здається вам, що держава не до кінця усвідомлює силу і потугу культури?

Не готова погодитися. 3 квітня стартувала національна програма підтримки української культури («Тисячовесна»). Вперше з 1991 року на розвиток аудіо- та візуальної продукції українською виділено 4 мільярди гривень. Моя родина воює, і в нас постійні заруби: "Нащо та ваша культура? Давайте на дрони". Але я відстоюю культуру навіть за родинним столом.

Культура – це простір народження смислів, де людина стає людиною. Це простір виростання відповідальних, свідомих, щасливих українців і українок майбутнього, які різнобарвно проявляють себе в світі. Це простір, де живуть щастя, смисли, він надає сенс нашому існуванню і допомагає нам відбутися, статися, як особистостям. Дрони надважливі, сили оборони – ключовий пріоритет, але без культури нічого не відбудеться.

Держава поступово, через складне самоусвідомлення приходить до того, що необхідно фінансувати українську культуру. УКФ у 2026-му отримав збільшене фінансування: ми самі його знайшли (пишаюсь командою, наглядовою радою), залучили іноземні кошти та свідомий український бізнес, який вкладається. Культура – це ще й сталість громади. Для сотень невеликих громад, де культурний проєкт або установа – це взагалі містоутворюючий проєкт. Культура, індустрія туризму, гостинності, пам'яткоохоронна індустрія, спадщина, зокрема й нематеріальна – це те, що тримає маленькі громади. Це й зарплата. І відчуття розправлених плечей, гідності: приїжджайте до нас, маємо що показати! Що, ви не були в наших Баришівці, Сатанові чи Чорткові?! Не бачили Пінзеля, Збручанського ідола, пралісів?! Держава і місцева влада поступово розуміють життєвість, необхідність і силу культурних процесів, м’яких зв’язків, які насправді стають цементуючими для деяких громад.

Комунікативна і культурна пам'ять: повернення суб'єктності

Ви часто кажете, що треба досліджувати своє коріння. Здається, у війні на це немає часу. Але багато людей дивуються, дізнаючись, ким були їхні предки.

Люди дивуються, коли я кажу: "Спробуйте записати, що було з вами в лютому 2022-го, ви вже половину забули. Розпитайте бабусь і дідусів, якщо вони ще живі. Включіть диктофон, запишіть, бо це безцінна історія". Дослідник Моріс Альбвакс виділяв два формати пам'яті: комунікативну та культурну. Комунікативна – це жива, емоційна пам'ять трьох поколінь: ваш дідусь розказав батькові, а батько вам. Вона жива, емоційна, про те, що справді відбулося і я був свідком цього. Зберіть щоденники, оцифруйте фото, запишіть спогади своїх дідусів-бабусь і батьків. Це боляче, але вони йдуть. Архіви горять, музеї руйнуються, в Бернардинський монастир прилітає, в Софії Київській карниз відпав після бомбардування міста.

А культурна пам'ять – це те, що ми відбираємо з усього обширу подій і формуємо гранд наратив. Це історія, яку ми розповідаємо собі і світу. Прочитайте свою історію по-справжньому. Мій улюблений приклад – Люблінська унія. Книжка геніальної історикині Наталії Старченко "Українські світи Речі Посполитої", написана як культурний детектив, переверне вашу свідомість. У підручниках традиційно писали, що литовські князі в межах Великого князівства Литовського привели українських – волинських, брацлавських, белзьких – до польського короля, і в 1569 році почалося підписання унії. Ні, це повна брехня.

Тоді народ персоніфікувався елітою. Коли наші князі приїхали до Любліна, вони взагалі не були суб’єктом історичного процесу. Польський король не бачив їх і навіть не розумів, що є якийсь народ, навіть бездержавний, у Великому князівстві Литовському. Але крок уперед робить князь Корецький: "Мій рід старший за рід польського короля. Якщо я присягаю йому, він має присягнути мені". Потім Вишневецький каже: "Мій рід ще старший. Сенатори, посли і король мають присягнути мені". Бо це інший спосіб формування стосунків.

Ми ввійшли в Люблінську унію на своїх умовах. Старченко називає це «люблінським привілеєм», і я примушую всіх усвідомити це. Так, ми стали частиною іншої країни. Але зберегли недоторканість кордонів, свою мову – до останнього дня Речі Посполитої при польському королі був відділ, який писав листи русинською мовою. Ми зберегли до 1835-го свої закони. Вже Шевченко почав "Кобзар" писати, а Котляревський написав "Енеїду", всі думали, що "Малоросії" вже нема, а ми судилися за Литовськими статутами, перший з яких – це переписана "Руська правда". Оце тяглість традиції, становлення нації. Про це треба знати і отак розказувати. А ще рівність католиків і православних. Те що права останніх потім порушуватимуться і триватимуть серйозні суперечки між католиками, греко-католиками і православними – це процес, так буває.

Я хочу, щоб усі – від школяра до заступника Адміністрації Президента – знали і розуміли, що ми проявляли політичну суб'єктність. Це не тільки сучасне "Be brave like Ukraine", це тягла традиція, горизонтальні зв’язки, перетворення травми на зростання, цінності, а не тільки етнічне походження. Тоді є відчуття, що за твоїми плечами стоять кілька десятків поколінь, які вірили, боролися, хотіли незалежності, яку ми зараз не можемо віддати. Ми вперше маємо свою державу, не партизанські загони, а свою народну армію кров від крові і плоть від плоті. Як ми можемо зрадити, відступити, щось комусь подарувати? Тому ідентичність треба практикувати: знати про свою родину комунікативну пам'ять і розказувати культурну пам'ять про свою країну, як країну великої історії, можливостей, гордості.

Націєстановлення: "Молода нація з дуже давньою історією"

Підкажіть українцям, які хотіли би коротко комусь розповісти про свою ідентичність, як би ви продовжили речення: «Я – українець. Українці – це…»?

Культура не задається «кодом». Часто чую: "Скажіть, який у нас код національної культури", але ця журналістська метафора лише деформує свідомість. Культуру не можна формувати кодом, бо код – це послідовний алгоритм, виконуючи який ти приходиш до прогнозованого результату. А культура – поліфонічна і полілінійна. Ти можеш робити одне й те ж, а результат буде геть іншим. Як з дітьми-близнюками: школа і виховання одні, а діти будуть різні.

Культура – це рослина, яку треба вирощувати і обережно плекати. Її не можна задати списком чи однією фразою. Ми – європейський народ, частина європейського простору. Наше коріння – середньовічна Русь. Забудьте про «Київську Русь», бо як є Київська, то є й Московська чи ще якась. Русь, династія, церква, офіційна церковнослов’янська мова, ніяких «братських народів». Це наша колиска, ми взяли це все в Середньовіччя, Проторенесанс. Так, ми були частиною Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, але залишалися європейською культурою і продовжували націєстановлення. Ми розвивали свою мову, формували свою стилістику в архітектурі, іконописі, ткацтві, музиці. У нас в ХІІІ столітті з’являється народна мелодика, яка вплітається у візантійський канон. У нас давня традиція і ми молода, активна, енергійна нація.

Люблю фразу мого вчителя і друга Ярослава Грицака: "Ми молода нація з дуже давньою історією". Для мене це одна з ключових характеристик. Коли 24 серпня щось писатимете в соцмережах, напишіть правильно: 35-та річниця відновлення незалежності, а не незалежності. Ми відновлюємо ті успішні і трагічні державницькі проєкти, які здійснювали протягом своєї тисячолітньої історії. Не було українців в ХІ-ХІІ столітті, але були історичні проєкти українського народу, спадком яких ми послуговуємося досі.

Розмовляла Світлана Жаб'юк

Зустріч відбулася за сприяння фонду Роберта Боша. Долучайтесь до «Клубу експертів та експерток», щоб не проґавити наступну нагоду зустрітись наживо!