Ви працюєте в "Охматдиті" вже понад 20 років і добре знаєте цю систему зсередини. Що для вас означає призначення генеральним директором після періоду виконання обов’язків?
Це, мабуть, передусім про більшу впевненість і про можливість планувати щось на довшу перспективу та реалізовувати ті завдання, які стояли й раніше. Тому що, як ви розумієте, коли ти виконуєш обов’язки, ця історія може завершитися в будь-який момент, і ти не будуєш якихось далекоглядних планів — або будуєш, але завжди з внутрішньою ремаркою, що завтра це може закінчитися. Сьогодні я призначений до кінця воєнного стану, і тут є певна внутрішня суперечність: з одного боку — це відповідальність і можливість працювати системно, а з іншого — абсолютно щире бажання, щоб воєнний стан завершився якнайшвидше. І, чесно кажучи, попри будь-які амбіції, я б обрав ситуацію, коли мене призначають за результатами відкритого конкурсу вже після війни, а не працювати в умовах, коли за вікном триває війна.
Чи змінилася стратегія розвитку лікарні після вашого офіційного призначення? І які ключові завдання ви ставите перед собою на найближчий період, зокрема на 2026 рік?
Перш за все варто сказати, що до цього у мене взагалі не було амбіцій стати генеральним директором цієї лікарні, принаймні в найближчій перспективі, коли я працював завідувачем відділення. На той момент моїм головним завданням було відновлення відділення. Але в певний момент, під час доволі складних подій і в самій лікарні, і в суспільстві, колектив обрав мене як керівника.
Ключовим завданням тоді стало відновлення лікарні після терористичної атаки 8 липня 2024 року. Унаслідок удару було знищено та пошкоджено кілька корпусів: фактично п’ять зазнали серйозних ушкоджень. Нашим пріоритетом було не лише фізичне відновлення, а й збереження кадрового потенціалу і безперервність роботи лікарні.
Паралельно ми пішли шляхом створення нової економічної моделі. Відповідно до вимог часу і змін у законодавстві, ми були змушені трансформуватися з державної установи в державне некомерційне підприємство. Це суттєво змінило статус лікарні, і ми пройшли цей процес у доволі стислі строки, що для України є нетиповим. Усередині ми також побудували нову модель управління фінансами, зробивши її максимально прозорою: сьогодні чітко видно, які кошти надходять до лікарні, як вони використовуються, як розподіляються витратні матеріали та медикаменти. Це також сформувало нову якість взаємодії з благодійниками.
Я наголошую на цьому, тому що саме ця модель є фундаментом для подальшого розвитку. Зараз, з огляду на те, що ми є першою в країні поліпрофільною дитячою лікарнею — ми намагаємося адаптуватися до нових умов медичної реформи. Ми аналізуємо власні слабкі місця, бачимо структуру витрат і від цього будемо відштовхуватися в подальших змінах — як структурних, так і стратегічних.
Важливо розуміти, що я не зовсім підтримую ідею дроблення лікарні на окремі автономні підрозділи, тому що наша сила — саме в цілісності. Це великий механізм, у якому взаємодіє багато напрямків, і саме ця синергія робить нас ефективними. Ми маємо потужну експертизу в різних галузях і саме тому можемо брати на себе найскладніші випадки. "Охматдит" завжди був місцем останньої надії для пацієнтів, і ми хочемо зберегти цю роль.
Водночас ми будемо розвивати ключові медичні напрямки: нейрохірургію, щелепно-лицеву хірургію, продовжимо розширення ендоцентру, а також плануємо створення центру роботизованої хірургії і поглиблення роботи з рідкісними захворюваннями.
До слова, ми вже створили новий підрозділ клієнтського сервісу. Для державної установи це складний напрямок через обмеження ресурсів, але завдяки благодійникам ми поступово покращуємо комфорт і безпеку для пацієнтів. Також оновили кол-центр, зробили його сучаснішим, і загалом намагаємося бути більш відкритими і більш чутливими до звернень пацієнтів.
Хотілося б окремо зупинитися на відновленні лікарні після ракетного удару. На якому етапі сьогодні цей процес і які інфраструктурні проєкти плануються найближчим часом?
Якщо говорити про приміщення, у якому ми зараз, — це основний новий лікувально-діагностичний корпус, — то тут уже повністю завершено монтаж фасаду і зараз фактично на фінальній стадії внутрішні роботи. Чому цей процес не відбувався швидше: сама будівля є надскладною, вона реалізована за експериментальним проєктом, і в багатьох приміщеннях фасад одночасно виконує функцію зовнішньої стіни. Відповідно, ми не могли розпочати повноцінні внутрішні роботи, не завершивши зовнішні.
Цей ремонт, на скільки я знаю, мали б вже завершити.
Є певне відтермінування, тому що ми планували завершити ці роботи до 31 березня. Але це об’єктивні причини: війна, перебої з електропостачанням, складна логістика, а також погодні умови. Наприклад, при температурі нижче п’яти градусів монтаж фасаду просто неможливий через технологічні вимоги. Я не будівельник, тому не буду занурюватися в деталі, але це теж суттєво вплинуло на строки.
Зараз ми щоденно працюємо з підрядниками і організаціями, які контролюють будівництво, і бачимо, що процес іде за планом. Я не хочу називати конкретні дати — будівництво завжди має свої ризики, — але розраховую, що найближчим часом ми зможемо відзвітувати перед суспільством про завершення цих робіт.
Як щодо шестиповерхового корпусу, який зазнав критичних пошкоджень?
Це старий хірургічний корпус, так званий "білий шестиповерховий", він зазнав критичних пошкоджень під час ракетної атаки. Це будівля ще 60-х років, яка не відповідає сучасним будівельним нормам, і її відновлення у первісному вигляді є економічно недоцільним: витрати будуть дуже високими, а функціональність — значно нижчою, ніж у сучасного проєкту.
Саме тому, за підтримки Світового банку, вже розроблено техніко-економічне обґрунтування нового хірургічного корпусу, і ми подали документи для отримання дозволів на початок підготовчих робіт. Ми дуже вдячні міжнародним партнерам за підтримку і розраховуємо, що цей корпус буде збудований за їхнього фінансування. Він буде інтегрований із нинішнім лікувально-діагностичним корпусом, і в результаті ми отримаємо єдиний медичний комплекс, де буде зосереджено максимальний обсяг допомоги і куди можна буде перевести підрозділи зі старих, розрізнених будівель.
Щодо історичних корпусів: наприклад, корпус №3, де раніше працював центр токсикології і де я сам 14 років був завідувачем, — для мене це особливо важливе місце. Ми провели його консервацію, щоб зберегти будівлю, і зараз триває технічне обстеження. Наступний етап — розробка реставраційної документації. У перспективі ми плануємо створити там сучасний тренінговий центр для лікарів, інтернів і студентів.
Так само інша історична будівля — корпус №9 на вулиці Чорновола — теж проходить обстеження, і для нього буде розроблена реставраційна документація. Ми плануємо адаптувати його до сучасних вимог, зокрема з урахуванням інклюзивності, і там розміститься адміністративний корпус.
Лікарні 132 роки, і ця спадщина — це пам’ять про тих фахівців, які створювали її ім’я.
(Після ракетного удару відбудова лікарні супроводжувалася публічним скандалом. Кошти на відновлення почали збирати одразу — через UNITED24 та Monobank 100 млн грн зібрали менш ніж за три години. Ще 100 млн грн виділив уряд із резервного фонду, а також анонсували додаткові 300 млн. Водночас благодійний фонд "Охматдит — Здорове дитинство" провів приватний конкурс на ремонт, пояснюючи це необхідністю пришвидшити процес. Переможцем стала компанія "Буд-Технолоджі" з пропозицією понад 300 млн грн, хоча частина інших учасників пропонували значно нижчі суми. Це викликало критику і підозри щодо можливого завищення вартості робіт. Згодом у МОЗ заявили про проведення нового тендера вже через Prozorro. У 2025 році договір уклали з іншою компанією — "Ріола-Модуль ЛТД", а вартість робіт знизили приблизно до 293 млн грн, що більш ніж на 70 млн менше від очікуваної.)
"Охматдит" — це передусім про дітей і їхні родини. Яку підтримку вони сьогодні отримують під час лікування? Чи діють у лікарні соціальні програми для пацієнтів та їхніх сімей?
У нас дуже потужний центр медико-психологічної допомоги. Працюють психологи, є вихователі, і також у нас є партнери — зокрема "Школа супергероїв", яка дає можливість дітям продовжувати навчання під час тривалого перебування в лікарні.
Психологічна підтримка є надзвичайно важливою, особливо для дітей, які пережили важкі травми, захворювання або наслідки бойових дій. Ми постійно працюємо з такими пацієнтами. Також є програми реабілітації за кордоном — наприклад, у Латвії, куди їдуть і діти, і іноді наші співробітники, які теж пережили складні обставини. Там вони проходять двотижневу реабілітацію.
І, чесно кажучи, іноді навіть просто можливість побути в середовищі без повітряних тривог і відключень світла — це вже певною мірою реабілітація. Але для дітей там створені дуже хороші умови, насичена програма, і вони повертаються до лікування у значно кращому стані.
Ми також співпрацюємо з великою кількістю партнерів — їх справді багато, і не хотілося б когось не згадати. В лікарні створені рекреаційні зони, де діти можуть вийти на вулицю, побути на природі, взяти участь у різних активностях — від висаджування рослин до творчих занять.
Є спортивні заходи, які ми проводимо разом із товариством "Динамо", до нас приїздять театри з виставами. Ми намагаємося відійти від відчуття, що лікарня — це виключно про біль. Бо навіть якщо лікування об’єктивно пов’язане з болісними процедурами, дитина повинна мати можливість відволіктися і отримати інші емоції.
Після початку повномасштабної війни система охорони здоров’я працює під значним навантаженням. Як це відчуває "Охматдит"? Чи змінилася структура пацієнтів і чи вистачає лікарні фахівців та ресурсів?
Одна з найбільших проблем — це нестача медичних сестер. Це глобальна криза, і Україна тут не є винятком. Але в наших умовах вона відчувається особливо гостро: постійний стрес, інтенсивна робота з пацієнтами, швидке вигорання.
На мою думку, ця праця також недостатньо фінансово забезпечена. І хоча ми намагаємося підтримувати наших медсестер, наскільки це можливо, ми бачимо певний відтік кадрів, зокрема в приватний сектор.
Щодо пацієнтів, то ще з 2014 року було помітно певні зміни, але після 2022 року вони стали значно відчутнішими. Люди стали рідше звертатися з “простими” випадками, натомість ми отримуємо багато пацієнтів із деокупованих або прифронтових територій — часто з запущеними хронічними захворюваннями і ускладненнями, які раніше можна було побачити хіба що в підручниках.
Крім того, ми отримали колосальний досвід у лікуванні бойової травми у дітей. Це надзвичайно складні випадки: політравми, ураження кількох органів, ампутації. Такі пацієнти потребують тривалого лікування і реабілітації — іноді більше року. Це кардинально змінює навантаження і на лікарів, і на психологічну службу. Ми також активно розвиваємо реабілітаційний напрямок, тому що потреба в ньому суттєво зросла.
Водночас ми бачимо зменшення народжуваності. І це матиме довгостроковий вплив на всю систему охорони здоров’я.
Якщо говорити про розвиток медицини в цілому, які напрямки сьогодні потребують найбільшої уваги?
Тут складно виділити щось одне, тому що медицина — це комплекс. Але є напрямки, які зараз особливо актуальні. Наприклад, опікова травма — ми вже створюємо опікове відділення, тому що кількість таких випадків зростає через пожежі, обстріли, використання альтернативних систем опалення.
Також величезного розвитку потребує реабілітація — і фізична, і психологічна. Питання ментального здоров’я стає дедалі важливішим. Ми вже посилили цей напрямок, залучили сильних фахівців-психіатрів, і вважаємо, що така допомога має бути доступною в межах звичайних лікарень, а не ізольовано.
Окремий великий виклик — це майбутня адаптація військових після повернення з фронту. Це стосується і психологічної допомоги, і соціалізації. І до цього потрібно готуватися вже зараз.
"Охматдит" — національна дитяча лікарня, але водночас вона відіграє важливу роль і для Києва. Чи достатньою в лікарні підтримка з боку держави та міста?
Тут, насправді, питання досить комплексне. Якщо говорити про державу, то ми справді відчуваємо потужну підтримку. Те, що ви зараз бачите — процес відновлення лікарні, реалізація інфраструктурних проєктів — це все відбувається не без участі Міністерства охорони здоров’я, уряду і загалом керівництва держави. Є розуміння важливості цієї лікарні, і є зацікавленість у тому, щоб вона функціонувала і розвивалася.
Що стосується взаємодії з містом, то тут є певні питання, які поки що не до кінця врегульовані. Зокрема, це стосується маршрутів пацієнтів. Наприклад, у багатьох напрямках, де ми маємо сильну експертизу, швидка допомога не завжди везе пацієнтів до "Охматдиту" через ті маршрути, які були визначені на рівні міста. І це питання зараз опрацьовується на рівні Міністерства охорони здоров’я разом із міською медичною службою.
Коли говорять про роль лікарні для Києва, то, мені здається, тут важливо, щоб і саме місто дало на це відповідь. Бо, з одного боку, ми є національною установою, але з іншого — ми завжди були частиною медичної системи Києва. У різні роки до 60% наших пацієнтів були киянами.
Якщо згадати 2022 рік, то навіть мешканці сусідніх будинків приходили сюди ночувати в укриттях, бо вважали це місце одним із найбезпечніших у столиці.
Зараз ми приймаємо переважно найскладніші випадки — політравму, складні травми ока, ті напрямки, де в Києві історично не було такої експертизи. Але, якщо говорити відверто, мені здається, що нам усім — і державі, і місту — варто більше думати про інтереси дітей, ніж про будь-яку політичну доцільність.
Ви маєте багаторічний досвід роботи лікарем і нині очолюєте одну з ключових медичних установ країни. Чи готова лікарня до якихось критичних ситуацій?
Якщо раніше ми, як лікарі, перш за все думали про якість лікування, про клінічні протоколи, про результати, то зараз до цього додалося ще одне базове питання: як лікарня буде працювати в умовах, коли може не бути світла, води, опалення.
Тобто безпека пацієнтів і персоналу стала таким самим пріоритетом, як і саме лікування. І це не теоретичні речі — це реальність, з якою ми живемо щодня.
Я, як анестезіолог і лікар інтенсивної терапії, добре розумію, що ускладнення можуть бути в будь-якого лікаря. І питання не в тому, щоб їх уникнути повністю — це неможливо, — а в тому, наскільки ти до них готовий і як швидко реагуєш, коли вони виникають.
Зараз цей принцип переноситься на рівень управління лікарнею. Ми думаємо наперед: що буде, якщо станеться критична ситуація, як ми будемо діяти, які маємо резерви.
Наприклад, ми плануємо створення додаткових джерел водопостачання — свердловин, встановлюємо сонячні панелі, шукаємо когенераційні установки, працюємо над альтернативними джерелами опалення. І в цьому році плануємо реалізувати ці рішення.
Тобто основний акцент — це профілактика можливих кризових ситуацій і готовність до них. Бо, як показує досвід, планувати в умовах війни дуже складно: ти можеш зробити ремонт, оновити обладнання, а за два місяці все це може бути знищене.
Що особисто мотивує вас продовжувати працювати в таких умовах?
Чесно кажучи, я не дуже люблю пафосні формулювання. Але колись почув фразу, яка мені запам’яталася: для когось висока гора — це виклик, а для когось — непрохідне провалля.
Мені здається, що багато залежить від того, як ти сприймаєш труднощі. Бо вони є і будуть, але питання — чи ти готовий їх проходити. Якщо говорити про мотивацію, то, напевно, це любов. І до своєї справи, і до людей, з якими працюєш, і до країни.
Я з любов’ю працював лікарем, з любов’ю був завідувачем відділення, намагався покращити і роботу, і атмосферу в колективі. І зараз я так само намагаюся виконувати свої обов’язки — з повагою до цієї лікарні, до наших пацієнтів, до дітей, до співробітників. І, напевно, це головне: якщо ти не любиш те, що робиш, ти ніколи не зробиш це добре. А оцінювати результат цієї роботи, вважаю, маю не я.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
