На початку повномасштабного вторгнення українська мова для багатьох стала своєрідним маркером «свій – чужий». Тоді російська мова на вулицях спорожнілого Києва неодмінно привертала увагу і прискіпливий погляд: «а чи не диверсант ти часом?»

У 2022 році багато українців свідомо змінили мовну практику – як спосіб позначити власну позицію та дистанціюватися від усього російського як ворожого.

За результатами опитування серед киян, яке провели у застосунку «Київ Цифровий» у 2023 році, з’ясувалося, що 33,3% опитаних перейшли на українську мову спілкування саме під час війни.

При цьому серед жителів столиці, які взяли участь в опитуванні, 86,3% вважають українську мову рідною. Водночас удома українською спілкуються 47% респондентів, із друзями – 44,4%, на роботі – 60,2%, а під час навчання – 81,4%.

Ці цифри відображають процес, який помітний і без соціології: гуляючи вулицями Києва – у дворах спальних районів чи в центрі – українську тепер чути значно частіше. І йдеться не лише про магазини чи інші заклади, де використання державної мови регулює закон, а й про повсякденне спілкування між людьми.

Але за новими опитуваннями відчувається і інша тенденція. У листопаді 2025 року хвилю обговорення в соціальних мережах спричинили результати опитування, проведеного навесні того року Державною службою якості освіти України спільно з Уповноваженим із захисту державної мови. Згідно з ними, 66% учнів київських шкіл спілкуються російською мовою на уроках, а 82% – на перервах.

Ці результати використовували російські пропагандисти, щоб знову говорити про «русскій Кієв», який нібито потрібно «асвабадіть».

При цьому, за даними дослідження, які у жовтні 2025 року оприлюднила заступниця міністра освіти і науки України Анастасія Коновалова, у 2022 році 61% дітей і молоді вважали, що вільно володіють українською, у 2023-му – 72%, а у 2024-му – 75%. Тобто на сьогодні діти краще з кожним роком знають і володіють українською мовою, але порівняно з минулим роком, вони менше нею користуються в побуті.

33% підлітків пояснюють використання російської звичкою, 20% – тим, що в родині переважає російськомовне спілкування, а 13% скаржаться на відсутність україномовного середовища поза школою.

Очевидно, що ці дані відзеркалююють мовну ситуацію у київських родинах. І якщо для дорослих перехід – це важкий вихід із зони комфорту, то виховання дітей у російськомовному полі лише консервує стару проблему.

Чому так? Це якісь інші кияни? Ні, не все так погано, адже це ті самі кияни, які чемно просять передати за проїзд у маршрутці українською, це ті кияни, які говорять українською з касирами у магазинах і обурюються: «чому не державною?», коли де-не-де чують російську у відповідь, це ті кияни, які переходять на українську, коли до них звертаються українською. Це ті кияни, яким «соромно», «некомфортно», «незвично», «пізно», словом, важко наважитися перейти на українську у власному побуті.

У цьому матеріалі «Твоє місто» зібрало історії трьох російськомовних родин з Києва, які свідомо вирішили перейти на українську мову – попри те, що раніше вона не була мовою їхнього повсякденного спілкування. Це різні за досвідом і життєвими обставинами люди, але кожна з цих історій показує їхні особисті переживання на шляху до усвідомлення себе українцем. Серед них – студентка-журналістка, яка спершу сама перейшла на українську і згодом спонукала до цього своїх батьків; ветеран війни, який пройшов полон і на власні очі бачив, що для росіян не існує «какая разніца», а за українську мову жорстоко б’ють; а також бортпровідниця, яка зізнається, що одного разу за кордоном їй просто стало соромно говорити російською.

Дар’я Корецька, 20 років, студентка ННІЖ та фронтвумен гурту Woman Based Mechanics.

Шлях переходу на українську мову для Дар’ї почався саме під час повномасштабного вторгнення 2022 року.

Батько дівчини родом з Дніпра, а його мати народилася в Україні, проте була росіянкою, як і попередні покоління. Мама Дар’ї та її батьки – уродженці Києва.

Типово для жителів столиці, у сім’ї Дар’ї спілкувалися російською. Українська звучала лише під час спілкування з прадідом та прабабусею по маминій лінії.

У школі Дар’я використовувала українську, лише спілкуючись із вчителями та україномовними друзями, але в повсякденному житті переважала російська.

«До української мови в родині ставилися нормально, негативних наративів не було. Але більшість спілкування та життя родини залишалося російськомовним», – розповідає Дар’я.

Вона сама раніше намагалася переходити на українську, проте ці спроби тривали недовго через російськомовне оточення та медіапростір. «Понад місяць я не протрималася, але для мене це було важливо», – додає вона.

Дар’я пригадує, що переломним моментом стало глибоке усвідомлення власної ідентичності: «Остаточним тригером стала фраза україномовного друга: «Не переходь зі мною на українську. Це ж не твоя рідна мова. Нащо тобі підлаштовуватись?“ Тоді щось у мені перемкнулося. Чому це не моя рідна мова, якщо я українка?»

За кілька днів до повномасштабного вторгнення Дар’я остаточно перейшла на українську мову і відтоді спілкується нею щодня. Її родина підтримала це рішення без будь-якого тиску: «Коли я казала речення російською, батьки мене виправляли. Це було допомогою, а не критикою».

Спершу було непросто. Дар’я зізнається: думки залишалися російською, і їх доводилося перекладати українською. Важливою підтримкою став український інфопростір: музика, подкасти, медіа. Дівчина відмовилася від російського контенту та активно занурилася в українське середовище.

Через два місяці вона почала думати українською, а приблизно через чотири місяці навіть сни стали українською.

«Я не соромилася ламати язик чи говорити щось неправильно. Це абсолютно нормально, враховуючи, що більшість свого життя я говорила російською», – наголошує Дар’я.

Серед друзів та оточення підтримка була значною, хоча деякі однокласники не одразу розуміли її вибір.

«Ніхто не засуджував, але трохи нерозуміння було. Це не заважало мені продовжувати практикувати українську», – каже вона.

Перехід Дар’ї став прикладом для батьків: після початку повномасштабної війни вони теж перейшли на українську в соцмережах і месенджерах, а згодом і в побуті. Вдома російська ще залишається у вигляді суржику, але батьки активно працюють над тим, щоб говорити українською. Дар’я підкреслює: «Вони роблять величезні успіхи».

Українська мова стала невід’ємною частиною життя Дар’ї. Вона відчула зміни у власній ідентичності та ставленні до культури й історії України: «Після переходу я відчула себе собою. Це дало нам можливість відновити українські корені в родині та відчути себе частиною спільноти».

Дар’я радить: «Головне – не боятися робити помилки та дати собі час. Перехід на українську – це поступовий процес, який змінює не лише мову, а й ставлення до себе та своєї культури».

Іван Грашин, 39 років, ветеран російсько-української війни, реабілітолог

Родина Івана походить з Києва, і основною мовою спілкування була російська. Він навчався в останній російськомовній школі на Виноградарі.

Іван розповідає, що намагався переходити на українську мову в спілкуванні ще з 2013 року під впливом подій Революції гідності, але соціальні мережі вів російською мовою. На роботі ж послуговувався українською, англійською та російською.

«У школі мені було соромно розмовляти своїм суржиком, бо дуже подобалося, як розмовляла моя вчителька. На роботі з клієнтами починав спілкуватися українською, а потім переходив на іншу зручну для них мову», – розповідає він.

Іван мобілізувався добровольцем у квітні 2022 року. На День Незалежності, 24 серпня 2022 року, росіяни здійснили потужний обстріл позицій ЗСУ на Донеччині. Після ударів між українськими підрозділами було втрачено зв’язок. Група Івана отримала команду виходити з позицій, але можливості попередити своїх на інших ділянках, щоб уникнути «дружнього вогню», не було. Бійцям лише сказали: кричіть «свої», «паляниця» – і все буде добре. Так вони пройшли кілька позицій і вже майже на виході мали пройти повз багатоповерхівку.

«Ми підходимо, і по нас починають стріляти. Спочатку ми подумали, що це наші, почали кричати їм. І я чую, що відповідають російською мовою – виявилося, що то були росіяни», – розповів він.

Іван каже, що на бойових позиціях ситуації, коли хтось зі своїх говорить російською, можуть створювати проблему.

«Мова – це перша ознака, за якою можна зрозуміти, свої чи чужі», – пояснив він.

Після того бою Іван потрапив у полон. Він розповідає, що росіяни забороняли полоненим спілкуватися українською мовою, знущалися та принижували за використання української мови, називали її штучною мовою селюків.

Після народження сина у 2019 році, каже Іван, в родині вирішили перейти на українську. Цей процес йшов поступово і залишається складним і зараз.

«Мені здається, що мій суржик на все життя», – жартує він.

Серед друзів і знайомих були і ті, хто підтримував, і ті, хто не розумів його.

«Мені часто казали, що я краще і впевненіше розмовляю російською та що звучу дивно, як "селюк”», – пригадує Іван. Втім, для нього це не привід зупинятися.

Іван зізнається, що інколи дуже важко не «зірватися» на російську в нервових ситуаціях або коли треба швидко висловитися. Але у переході на українську дуже допомагає мовне середовище та медіаконтент, який ти споживаєш.

«З 2013 року я відмовився від російської музики та перейшов на українську й англійську. Українська озвучка кіно завжди краща за російську», – каже він.

Іван шкодує, що не завжди можна знайти потрібні аудіокниги українською мовою.

Попри певні труднощі з переходом, наступне покоління родини Грашиних уже буде україномовним.

«Мій син з самого початку розмовляє українською мовою. Навіть робить мені зауваження, якщо я в розмові використовую російські слова», – з гордістю каже Іван.

Хлопчик росте взагалі без російськомовного контенту: читає українською мовою, дивиться мультфільми українською і говорить з однолітками українською.

Тож українська мова стала природною частиною повсякденного життя родини Грашиних.

Іван не готовий роздавати поради, але наголошує, що розуміти та вміти використовувати мову країни, в якій ти живеш, – це необхідність.

Яна Панащенко, 37 років, бортпровідниця

По батьковій лінії родина Яни з Рівненської області, а по маминій з Чернігівської і також Рівненської областей.

Мама навчалася в інституті в Москві і говорила російською багато років, тато українською, але з ним родина жила лише до Яниних 5 років.

Українська вважалася мовою сільської місцевості, каже вона: вчителі у школі говорили українською лише на уроках, а на перерві переходили на звичну. В університеті Янині викладачі навіть деякі предмети вели російською.

Тож Яна спілкувалася суржиком з переважанням російської мови. А після вступу до університету розмовляла російською. Навіть в Чернігові, де навчалась дівчина, на той час це була основна мова спілкування. Далі на роботі і з друзями теж російська, або переходила на мову спілкування співрозмовника.

Після повномасштабного вторгнення Яна відчула, що не хоче більше спілкуватися російською мовою.

“Я працюю бортпровідницею, після повномасштабного вторгнення довелось на 2 роки переїхати закордон, виконувати польоти з Чехії та Ізраїлю. Перейшла одразу на українську мову, це був мій захист від спілкування з росіянами і ознака української ідентичності. За кордоном навіть було соромно говорити російською”, - розповідає вона.

Рішення було прийняте швидко, буквально в один день просто перестала говорити російською. Хоча ще деякий час в повідомленнях, наприклад, відповідала тією мовою, якою зверталися.

Родина Яни також перейшла на українську: “Спочатку це було моє особисте рішення, а потім родина теж поступово перейшла на українську за моїм прикладом”.

Яна зізнається, що на початку був певний барʼєр у спілкуванні з друзями і знайомими.

“Вони сприймали це за тимчасове явище, хайп. Але переходити назад бажання жодного разу не виникало”, - каже вона, хоча і було відчуття на початку, що недостатньо словникового запасу.

Втім підтримки було більше.

“Але і були випадки, коли на деякий час друзі переставали спілкуватися зі мною, бо їм було незвично і некомфортно. Зараз всі звикли і проблем не виникає”, - розповідає дівчина.

Найскладніше, зізнається Яна, було і залишається — розмовляти «чисто» без використання русизмів і суржику: "Виключила весь російськомовний контент з соцмереж з принципових причин. Читаю книжки, дивлюсь фільми теж тільки українською. Але у мене не було привʼязки до російського контенту і до війни, тому це було легко”.

За словами Яни, говорити українською стало комфортно і звично. Ніби так і було завжди.

“Тепер, з впевненістю можу сказати, що українська мова моя рідна мова. Сни сняться українською мовою, сварюсь, сумую і радію теж українською”, – каже вона.

Перехід на українську вплинув на відчуття власної ідентичності дівчини, це сприймається як повернення до себе справжньої: “З дитинства знала, хто я. Але з переходом на українську ще більше укріпилося відчуття власної ідентичності. Ніби все стало на свої місця”.

Після повернення до мови, Яна стала більше цікавитись власним походженням, читати про історію і культуру України.

“Від тітоньки дізналася, що та частина родини дідуся по лінії матері, що мешкає на Рівненщині, це нащадки людей, які тікали з Донбасу від репресій радянської влади. Доречі, всі вони говорили українською мовою ще за тих часів”, - розповідає Яна.

Бабуся дівчини по лінії матері говорила суржиком з переважанням російської мови, але мала дуже гарний голос і співала українські народні пісні.

“Добре це памʼятаю, але раніше не задумувалася чому так”, – зізнається Яна.

Яні все ще доводиться використовувати російську мову на роботі — інколи це єдина мова, якою вона може щось пояснити пасажирам. Зазвичай це громадяни Молдови, Казахстану тощо. Вони дуже часто не знають англійської. Під час одного з таких польотів стався кумедний випадок.

“На роботі, на літаку доводилось пояснювати правила безпеки громадянам Молдови, що не володіють англійською. Одного разу сказала «рємєні бєзпєкі» замість «ремни безопасности»”, – розповіла вона.

“Я не бачу такого розвитку подій у майбутньому, що змусили б мене повернутися назад”, – наголошує Яна.

Тим, хто вагається, Яна радить не соромитись, не звертати увагу на критику, триматися свого шляху: “Перечекати кризу, коли здається, що нічого не виходить. Дати час собі і оточуючим звикнути. З часом вони зрозуміють, що ви це ви, і ваша особистість не зникла тільки через те, що ви змінили мову спілкування”.

Яна також радить, не нападати на інших людей, які ще не готові перейти зараз на українську мову.

“Бо силою і агресією нічого не змінити, тільки своїм прикладом і впевненістю, що ви робите добру справу”, – каже вона.

Покоління, якому випало змінювати мовну реальність

Очевидно, що російськомовність великої частини киян — це не свідоме відторгнення української, а інерція поколінь. Саме тому місія "перепрошити" мовний простір столиці лягає на плечі молодих людей. Історії Дар’ї, Івана та Яни доводять: одне особисте рішення здатне запустити ланцюгову реакцію, повертаючи цілі родини до власного коріння.

Сьогодні це питання вийшло за межі просто комфорту чи звички — тепер це питання безпеки і майбутнього країни. Ілюзій немає: російське суспільство навряд чи позбудеться імперських амбіцій навіть через роки після війни. Мовне питання й надалі залишатиметься інструментом маніпуляцій, а тези про "адін народ" та погрози "можем павтаріть" нікуди не зникнуть, доки ми даватимемо для них грунт.

І цей процес вже йде. Мовні зміни в місті відбуваются не одномоментно, а поступово — між інерцією звички та новим усвідомленням власної справжньої ідентичності. Головне на цьому шляху — не зупинятися.

Станіслав Нестеренко, Олександра Коляденко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.