Обурення у соцмережах: реакція суспільства на "цеглинку" для Софії

Суспільство та культурна спільнота в соціальних мережах миттєво та гостро відреагували на візуальне рішення меморіалу Софії Мельник на військовому кладовищі. 

Першою на проблему звернула увагу політологиня Галина Герасим, яка розкритикувала "піцик замість козацького хреста", зазначивши, що через таке оформлення складається враження, ніби там похований “домашній улюбленець, а не людина". 

Вона також додала, що в Арлінгтонському цвинтарі США подружжя військових ховають під однією спільною плитою, де з різних боків вказані імена обох, і ніхто не залишається обділеним. Дописувачка підкреслила, що такі ситуації виникають тоді, коли замість прозорих процедур залучають "мазаних архітекторів", які поспішають зробити меморіал кулуарно.

Цю думку підхопили й інші користувачі, висловлюючи обурення сексистським підтекстом такого візуального розподілу. 

Зокрема, журналістка Тетяна Павліченко іронічно зауважила, що до хреста чоловіка та “маленької плиточки” дружини тепер можна додати "ще меншу плиточку і там поховати Мельникового пса для повної сімейної гармонії". 

Ольга Щербак підкреслила абсолютну безвідповідальність організаційного комітету: "І ніхто з відповідальних осіб навіть не подумає відреагувати, сказати, хто автор цього трешу. Не говорячи вже про висновки". 

Водночас користувачі розкритикували спроби захисників цього рішення виправдати вигляд пам'ятника аргументами "вона — не військова, їй не можна козацького хреста". 

Громадськість наголошує, що навіть за умови відсутності військового статусу Софія була самостійною діячкою, а не просто "додатком" до чоловіка, і заслуговувала щонайменше на гідну спільну надгробну плиту.

Погляд експерта: Іван Щурко про етику та поспіх влади

На думку краєзнавця та архітектора Івана Щурка, разюча різниця між оформленням місць спочинку подружжя — величним козацьким хрестом для Андрія Мельника та скромною маленькою плитою для Софії — є проявом некоректного та неетичного підходу.

Іван Щурко переконаний, що традиційна українська культура передбачає спільне родинне поховання, особливо у випадку подружжя, яке все життя пройшло пліч-о-пліч. Розділення їх на окремі об'єкти з принципово різною символікою виглядає дивним і непродуманим кроком організаторів.

Водночас експерт не вважає, що в діях організаторів був присутній злий умисел чи свідоме намагання применшити роль жінки в історії, а причиною всього є загальна непідготовленість.

За словами архітектора, ситуація з родиною Мельників — це лише "перший дзвіночок". Він критикує адміністративний підхід влади, коли доленосні рішення про створення Національного пантеону чи військового кладовища приймаються без залучення широкої професійної спільноти.

Фахівець додає, що поспіх та ігнорування канонів військової некрополістики вже призвели до серйозних прорахунків під час планування Національного військово-меморіального кладовища. За його словами, державні структури, не зробивши належних висновків із попередніх кризових ситуацій та браку комунікації, наразі діють за тим самим помилковим алгоритмом і під час створення Національного пантеону.

Для архітектора залишається незрозумілою і сама доцільність термінового перенесення праху саме цього подружжя, адже їхня могила в Люксембурзі була повністю юридично захищена, доглянута українською громадою і оплачена ще орієнтовно на 20 років наперед. Натомість чиновники обрали дивний "транзитний" підхід із тимчасовим похованням на військовому цвинтарі з перспективою повторного перезахоронення у майбутньому.

Історія родини Мельників: спільний шлях через тюрми та концтабори

Андрій та Софія Мельники — це постаті, чий життєвий шлях є втіленням боротьби української еміграції за незалежність у XX столітті. Андрій Мельник, пройшовши шлях від добровольця Українських січових стрільців до полковника Армії УНР та голови ОУН, присвятив усе життя підпільній та державній діяльності. Його дружина Софія — пластунка, випускниця Віденської торговельної академії та активна учасниця жіночого руху — стала для нього не просто надійним тилом, а повноцінною соратницею у часи найбільших випробувань.

Їхній шлюб у 1929 році став початком спільної жертовної дороги. Софія чекала на Андрія під час його п’ятирічного ув’язнення в польській тюрмі, а згодом розділила з ним репресії Третього Рейху. За протести проти нацистської окупації України подружжя тримали під домашнім арештом у Берліні, а в 1944 році обох кинули до концтабору Заксенгаузен. Мельник відкинув усі компроміси з німцями, вимагаючи повного визнання української незалежності, і Софія до кінця підтримувала цю безкомпромісну позицію.

Читайте також: Андрій Мельник — хто він і чому його перепоховають у Києві: що відомо про провідника ОУН

Про деталі біографії та вагому самостійну роль Софії Мельник в українській історії повідомив український історик, політичний і громадський діяч Юрій Юзич. Він наголосив, що сьогодні, під час обговорення перепоховання, постать жінки часто несправедливо залишається на задньому плані, хоча вона була не просто дружиною провідника, а пластункою, борчинею та фінансисткою, яка пройшла через нацистський концтабір, прожила довге життя і встигла відчути радість відродження України у 1990 році.

За даними історика, Софія Федак народилась 30 жовтня 1901 року у Львові в родині відомого українського адвоката Степана Федака, чия сім'я була тісно пов'язана з визвольним рухом — її брат вчинив замах на Юзефа Пілсудського, а старша сестра Ольга стала дружиною провідника Євгена Коновальця. 

Здобуваючи економічну освіту у Віденській торговельній академії, Софія стала співтворцем першого осередку "Пласту" в столиці Австрії та склала пластову присягу у вересні 1923 року. Повернувшись до Львова, вона працювала в Ревізійному союзі українських кооперативів, безпосередньо сприяючи розвитку української кооперації та становленню тогочасного "економічного дива" в Галичині.

Юрій Юзич зазначає, що Софія всіляко підтримувала свого нареченого Андрія Мельника, коли той весною 1924 року потрапив до польської в’язниці як фактичний очільник УВО, і пара обвінчалася одразу після його звільнення — 28 лютого 1929 року в каплиці Духовної семінарії у Львові. Після вбивства радянськими агентами Євгена Коновальця у 1938 році подружжя виїхало за кордон, де Мельник очолив визвольний рух, а Софії судилося стати "першою леді ОУН". У 1944 році її разом із чоловіком інтернували до концтабору Заксенгаузен, а після завершення Другої світової війни подружжя оселилося в Люксембурзі.

У Люксембурзі Софія до самої пенсії працювала за фахом у банківській сфері, забезпечуючи родину, а вечорами сідала за друкарську машинкою, допомагаючи чоловіку підтримувати мережу ОУН по всьому світу та фіксувати матеріали з історії українського націоналістичного руху. Андрій Мельник помер у 1964 році в Кельні, і Софія особисто подбала про його могилу, надгробок для якої створив відомий український скульптор Григорій Крук. Сама діячка померла на 89-му році життя 31 липня 1990 року і була похована поруч із чоловіком.

Тепер, у травні 2026 року, їхні останки повернулися на Батьківщину. Організація цього процесу тривала кілька місяців за сприяння дипломатів та Українського інституту національної пам'яті. 

Мельники стали першими у великій черзі повернення лідерів УНР, ЗУНР та ОУН-УПА, проте перші кроки на цьому шляху виявилися організаційно та естетично хворобливими через відсутність чіткої меморіальної концепції. 

На думку Юрія Юзича, хоча досі дослідники оперують лише кількома світлинами Софії Мельник, наразі вже надходить час, коли всі Герої і Героїні визвольного руху мають повноцінно зайняти належне їм місце в Українському Національному Пантеоні.

Майбутнє Пантеону: дискусії про концепцію та національні символи

Невдале перепоховання Мельників активізувало ширшу дискусію навколо створення Національного пантеону видатних українців, ідею якого навесні анонсував Володимир Зеленський. Хоча перші ініціативи висувалися ще за часів Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, а за каденції Петра Порошенка почалася реформа національної пам’яті, процес роками гальмувався через відсутність інфраструктури. Лише тепер, в умовах повномасштабного вторгнення, з’явилася тверда політична воля керівництва держави.

Важливим кроком на цьому шляху стала офіційна церемонія 25 травня 2026 року на території щойно створеного Національного військово-меморіального кладовища. Цього дня під лінійку вишикувалися чинний президент Володимир Зеленський, який опустився на коліна біля свіжих могил під козацькими хрестами, експрезидент Віктор Ющенко, урядовці, військові та пластуни, аби віддати шану лідеру ОУН Андрію Мельнику та його дружині Софії.

Офіс президента наразі розробляє цей проєкт як простір пам’яті для повернення історичної спадщини, де мають спочити лідери державних утворень, військові та митці, поховані за кордоном. 

Дипломати та Міністерство закордонних справ уже ідентифікували майже сотню таких могил у всьому світі, а Український інститут національної пам'яті зазначає, що загалом робота ведеться щодо кількох сотень осіб. Питання повернення праху постало гостро через суворі європейські закони, за якими місця на цвинтарях надаються в оренду лише на 20–30 років, після чого їх можуть ліквідувати через відсутність плати чи догляду, як це ледь не сталося у 2017 році в Празі з могилою Олександра Олеся. 

На першому етапі останки діячів, зокрема командирів УГА Гната Стефаніва, Антіна Кравса та Віктора Курмановича, перенесуть на НВМК тимчасово, а згодом прах найбільш вагомих постатей — Євгена Коновальця, Михайла Омеляновича-Павленка чи Василя Кука — помістять безпосередньо у Пантеон.

Головним каменем спотикання між владою та експертним середовищем залишається питання локації та критеріїв відбору постатей. Поки урядові структури пропонують облаштувати Пантеон на базі військового кладовища під Києвом, історики, народні депутати та архітектори виступають категорично проти. 

Читайте також: “Поспіх може знецінити ідею”: де би міг бути Пантеон видатних українців і кого там варто перепоховати

Вони наголошують, що такий об'єкт повинен мати високий протокольний статус і розташовуватися виключно в центрі столиці, щоб бути доступним для офіційних візитів іноземних делегацій та звичайних громадян. 

Для врегулювання процедур робоча група вже підготувала чернетку профільного закону, де запозичили португальську модель Національного пантеону в Лісабоні, яка об'єднує політичних лідерів та митців, а також чітко регламентує часові рамки — ховати осіб у Пантеоні дозволять виключно через 20 років після їхньої сили, хоча для таких постатей, як Леонід Кравчук чи Левко Лук'яненко, можливі винятки. 

До процесу формування списку з близько 40 ключових імен залучили Світовий конгрес українців, адже комунікація з діаспорою та нащадками є принциповою. Водночас усередині громад триває дискусія, чи варто переносити абсолютно всіх, оскільки могили Степана Бандери в Мюнхені чи Симона Петлюри в Парижі роками слугують важливими центрами об'єднання закордонного українства.

Експерти застерігають владу від використання "турборежиму" у такій делікатній сфері. Створення Пантеону не може відбуватися за адміністративним наказом прем'єра чи президента без чітко прописаних законодавчих критеріїв і часових фільтрів після смерті діячів. Поспіх і кулуарність уже призвели до серйозних помилок на військовому кладовищі, де планувальна структура порушує європейські канони некрополістики, а тепер цей самий хибний алгоритм чиновники намагаються перенести на проєкт Національного пантеону. 

Окремим викликом є безпековий чинник, адже частина родичів просить відкласти перепоховання до завершення війни через загрозу російських ударів по меморіалах, а також необхідність роботи з суспільним сприйняттям. 

Соціологічні дослідження КМІС показують, що в Україні є потужний проукраїнський консенсус щодо Михайла Грушевського чи Степана Бандери, проте досі фіксується висока необізнаність або стереотипи щодо Романа Шухевича чи Симона Петлюри, сформовані десятиліттями радянської пропаганди.

Для України цей процес є критично важливим, адже повернення праху визначних діячів — це не просто символічний жест, а легітимація нашої спадкоємності від УНР та попередніх державних утворень. 

Проте нинішня криза з похованням Софії Мельник довела, що без прозорих процедур, залучення фахівців, проведення широких інформаційних кампаній та суспільного обговорення велична ідея національної пам'яті ризикує перетворитися на черговий адміністративний скандал. 

Як наголошують експерти, успіх створення Національного пантеону вимірюватиметься не кількістю повернутих до Києва гранітних плит, а здатністю українців змістити фокус на інтеграційні процеси та нарешті об'єднатися довкола своїх героїв.