Це друга частина розмови зі спеціалістом, перша частина розмови з Романом Кечуром про те, «Чому Путін у глухому куті та як домовитись з Польщею?»
Втома чи вигорання, або Чому перфекціоністи завжди програють
Як відрізнити втому від повноцінного вигорання?
Це ззовні подібні, але радикально різні стани. Втома наступає тоді, коли ви робите щось таке, у що вірите, в чому переконані і бачите сенс. Це триває довго, тому ви втомлюєтесь, виснажуєтесь, але не здаєтесь. А вигорання – це коли ви боретесь за те, де знаходиться ваша амбіція. Мовляв, я вам всім покажу: буду найрозумнішим, найбагатшим, досягну цілі – от, ви не вірили, а я це зроблю. Тобто ви це робите не тому, що це любите. Це не мотивація матері або батька, які захищають своїх дітей через любов. Це через те, що ми що-небудь і кому-небудь хочемо показати, бути кращими за інших.
Така мотивація завжди приводить до програшу. Через неї ще ніхто не виграв з однієї простої причини: вершина, яку беруть у таких випадках, завжди занизька, бо є наступна, вища. От ви купили Mercedes, але є ще дорожчі машини; збудували три- або чотириповерхову хату, та є хмарочоси; підкорили Еверест, а хтось полетів у космос. Розумієте?
Так. Але ми зараз живемо в такому світі, де всі кажуть: мотивуйся, працюй більше і краще, є більші можливості.
Я б сказав: «Живи краще, будь щасливішим». Зрозуміло, що треба працювати. Але людина працює для того, щоб бути щасливою, а не для того, щоб працювати.
Я з подивом дивлюся на динаміку, що треба всіх перемогти, а потім ще й перемогти переможців. Вважаю, що людина повинна робити те, в чому вона бачить сенс і що любить. Не обов'язково бути найкращим, найбагатшим, найрозумнішим. Потрібно жити наповненим сенсами життям.
Що ви маєте на увазі під фразою «жити наповненим сенсами життям»?
Любити. Це єдине, що може наповнювати людину.
Окей. От людина любить роботу, вона там зранку до ночі, їй здається, що в неї якась місія, цілі.
О, так це чудово. Можна позаздрити, якщо людина любить те, що вона робить, бачить у цьому сенс, розуміє, яка користь для неї і для інших від цієї роботи. Це прекрасно!
А якщо вона вже не може – не має сили фізично, ледве волочить ноги на роботу, та все одно працює?
Якщо вона це любить, то людина втомлена, якщо не любить – то вона вигоріла.
А якщо людина йде у відпустку на два тижні, і каже потім: «Я не відпочила»?
Тут може бути різне. Таке можливо при депресивних розладах, депресивних переживаннях. Можливі й якісь тілесні недуги, як-от гіпофункція щитовидної залози або якийсь латентний гепатит. Може бути багато різних причин – тілесних і психологічних, їх треба досліджувати.
Ми ж складаємося не лише з мотивації. Людські психіка і тіло – не така проста система лінійних причинно-наслідкових зв’язків, ми складніше організовані.
Провина за відпочинок та рятівна сила рутини
Зараз літо, люди їхатимуть у відпустки. Минулого року чимало моїх знайомих скаржились, що у відпустці були, але взагалі не відпочили. Це через війну?
Це тому, що коли відпочиваємо, то відчуваємо усвідомлене або неусвідомлене почуття вини. Поки я відпочиваю, хтось сидить в окопі. Або поки я відпочиваю, насолоджуюсь життям, комусь відірвало руку, ногу, а когось вбило. Очевидно, що такий відпочинок перевантажений почуттям провини. Багато з нас у такій атмосфері не можуть повноцінно відпочити. Це нормальна психологія нормальних людей.
Тобто навіть складно себе переконати: «Я ж везу дітей відпрчити, то й сама відпочину»?
Свідомо себе можна переконати в будь-чому. Але людина має ще й не дуже усвідомлені почуття, своє несвідоме.
Тобто нема сенсу їхати у відпустку? Питаю, бо є такі люди, які кажуть: «От, скільки років повномасштабна війна. Я весь той час не виїжджаю з України, з Києва».
Ні, відпочивати потрібно! Якщо ми хочемо перемогти в тій війні, ми повинні мати сили. Потрібно відпочивати, набиратися сил, допомагати одне одному і максимально вкладатися. Тут те ж саме, що й звично, як на роботі. Працівник, який не відпочиває, перестає бути ефективним. Потрібно відпочивати, набиратися сил, концентруватися і далі працювати для себе і для цієї країни.
Може, це мають бути якісь інші форми відпочинку? Не обов'язково ж кудись далеко їхати. Я недавно записувала історію військового. Він каже: «Я зранку приїхав і вже встиг покосити біля дому траву». І я розумію, що це для нього це справжній релакс.
Кожен має свій релакс: для когось це фізичні вправи, а хтось мусить лежати і не рухатися, комусь треба паритись у сауні, а хтось гриби збирає чи книжки читає. У кожного є свій спосіб відпочинку, своє хобі, своя любов.
Наскільки важлива рутина, в якій є час на спокій? Щоб не так, що відпочиваєш раз на пів року і, коли організм навіть не може перемкнутись, бо він взагалі не звик до такої опції – відпочивати.
Рутина нам потрібна, бо вона нас організовує, підтримує нашу працездатність. Ти встав зранку і не знаєш, що робити? Застели ліжко – це перше, що треба зробити. Далі вмийся, почисть зуби, зроби зарядку, прийми душ, приготуй сніданок, попіклуйся про оточуючих. Навіть якщо в тебе немає великих планів на майбутнє, або ти розгублений, чи не знаєш точно, що робити. Рутина в тому моменті нас підтримує, тримає в робочому стані. Психологічно дуже добре спиратися на знайоме.
Але жоден велосипед не їде тому, що ви крутите одну педаль – треба й іншу крутити, яка навпроти. Тож поруч із рутиною має бути новизна, цікавість, несподіванки, сюрпризи. Але життя не може складатися лише з рутини чи тільки з сюрпризів.
Тобто має бути якийсь баланс, а якщо весь час сюрпризи, щось нове? Виснажуєшся?
Так, тоді ми дезорієнтовані, втрачаємо точку опори.
Тривога війни, залежності та ілюзія контролю
Частина людей каже, що зараз більше їсть, п’є, скролить стрічку.
Війна викликає інтенсивну тривогу, дезорієнтує, створює постійну загрозу. Ми не знаємо, чим вона закінчиться. А всі ці залежності через те, що ми так намагаємось себе заспокоїти. Чому людина п'є алкогольні напої, вживає наркотики, робить всі ті ритуали залежності? Тому що їй бракує способу себе заспокоювати. Вона відчуває напруження, не може розслаблятися.
Якщо хтось не може релаксувати звичайним способом, йому потрібен алкоголь, наркотики чи інші способи, які вбивають нас, і це проблема. Треба знайти інші способи, які не вбивають – спортзал, плавання, прогулянка в лісі чи парку, – їх багато. Всі ми маємо добрі поради, та, на жаль, кількість залежних людей не зменшується. Не знаю, чи зростає. Залежних людей було багато завжди.
Чому залежні часто думають, що у них усе під контролем?
Бо залежність збудована на ілюзії незалежності. Ця ілюзія незалежності – це спосіб підтримки самоповаги. Це про те, що я – не такий. От вони там під плотом лежать п'яні, а я ще йду своїми ногами. Або: я сам не п'ю, тільки при оказії. І так далі. Це спосіб, у який люди підтримують самоповагу.
Справжня депресія чи приховані емоції: чому ми неправильно називаємо свої стани
З втомою і вигоранням ми розібрались. А що робити тим, які дійшли до уже депресії? І як відрізнити, що з тобою?
Щоб відповісти на питання, чи ми в депресії, чи треба лікуватися ліками або якоюсь психотерапією, чи ми не є в депресії, треба зрозуміти, які почуття ми маємо. До прикладу, якщо я всередині когось люто ненавиджу, а ззовні виглядаю як пригнічена людина, бо не можу реалізувати свою ненависть, тоді треба просто дослідити себе. Зрозуміти, що я дуже злий, лютий. Мої виховання, етичні стандарти, світогляд не дозволяють бути агресивним, імпульсивно відреаговувати. Саме тому я себе тримаю в таких кайданах. Або, наприклад, я заздрю комусь.
Це має якийсь стосунок до депресії?
Люди часто переживають щось і не зізнаються собі в цих почуттях, тому називають це депресією. Розумієте, якщо послухати, скільки в нас депресій… їх стільки нема ніде. Це все тому, що слова втрачають своє значення. В устах психіатра слово «депресія» має одне значення, а у використанні звичайної пересічної людини – зовсім інше. Зіпсувався настрій на 15 хвилин – все, у мене депресія. Через 15 хвилин з ким-небудь посварився або що-небудь смішне побачив, прочитав – вже розвеселився і нема депресії. Це таке побутове розуміння.
Дуже часто ми погано ідентифікуємо свої почуття. Погано їх називаємо, розпізнаємо, погано розуміємо, звідки вони беруться і тому недобре окреслюємо свій стан. Це щодо дорослих. Бо дорослі люди – це ті, які добре розуміють, що вони переживають.
Розуміють, але не зізнаються собі в цьому?
А варто зізнаватися, як би то сумно не було.
Як це робити? Треба себе запитати: «Чому я зараз злюсь?».
Якщо ви можете бути достатньо відвертою з собою, тоді так. Якщо ж ні – поговоріть з кимось, кому довіряєте.
Епідемія самотності в епоху соцмереж і правило «грати до кінця»
Раніше казали, що українці не ходять до терапевтів, бо вони дуже дружні і краще підуть з кимось поговорять.
Українці ходять до терапевтів, тому що на нас насувається епідемія самотності.
Це європейська епідемія, де людина сама з собою і з гаджетом.
Ми вестернізуємось. Очевидно, що війна багато додає до цього всього. Але людина стає все більш ізольованою. В нас росте кількість поверхневих контактів і зменшується кількість глибоких. Пригадую застілля в будинку своїх батьків. Приходили десятки людей, всі вони були близькими друзями і родичами. Дитиною я не всіх запам'ятовував, але знав, що всі вони були важливими фігурами. Тепер мало хто так живе.
То що ж відбувалося, коли ці люди збирались? Бо зараз це сприймається як додаткова трудність. Люди прийшли, значить треба їх чимось пригостити. Хоча це не складно взагалі, можна все купити.
Будувалася спільнота, зустрічалися свої. Люди мали менше поверхневих контактів, вони були менш соціально орієнтовані, менш соціально успішні. Тому будували мережі дуже глибоких стосунків між своїми і в такий спосіб підтримували одне одного. Коли ти живеш у суспільстві виживання, тобі не треба багато поверхневих контактів. Тобі потрібні декілька десятків глибоких контактів – людей, які тобі допоможуть вижити.
Тепер у суспільстві самореалізації це не так важливо, бо всі можуть заробити на їжу з супермаркету. Зараз важливо мати багато поверхневих контактів для того, щоб конкурувати з собі подібними. Це просто інша структура суспільства. Ми за останніх 40-50 років змінили внутрішню природу свого суспільства. Вже маємо психологічні наслідки цього, і здається мені, що ми їх погано осмислюємо.
Плюс соціальні мережі, де здається, що маєш 150 спільнот, а насправді в результаті ти потім сам.
Ну, маєш ти мільйон лайків. Та кому вони потрібні, як і ці фальшиві друзі – це все незрозуміло.
Тим, хто заробляє в соцмережах. А хтось таки заробляє.
А хтось тримає казино, то правда (сміється).
Що б ви порадили українцям, які думають, що в них усе добре, або навпаки, що все погано? Колись часто цитували слова Ліни Костенко з «Марусі Чурай»: «Та є печальна втіха, далебі: комусь на світі гірше, як тобі». Але ж не екологічно так порівнювати?
Я взагалі не люблю давати порад. Краще скажу, що я сам роблю, яку собі даю пораду. Завжди кажу так: гра не закінчена, ти ще живий, ще буде якийсь наступний поворот, а от який – ти не знаєш, тому ти маєш грати.
Коли я був малою дитиною, дивився хокейні матчі. Совєтська збірна грала з канадцями, за яких я вболівав. По-перше, тому, що мій тато вболівав за них, казав, що українці грають за Канаду. А по-друге, через отакі моменти. Уявіть: три секунди до кінця, канадці програють декілька шайб і вони грають, хоч точно програють. Розумієте? Тим професіонал відрізняється від любителя. Поки гра не закінчена, ти маєш грати: роби, що можеш, і будь, що буде.
Розмовляла Світлана Жаб'юк
Зустріч відбулася за сприяння фонду Роберта Боша. Долучайтесь до «Клубу експертів та експерток», щоб не проґавити наступну нагоду зустрітись наживо!
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
