Пауль Пшенічка визнаний найкращим вчителем фізики не лише в Україні, а й у світі. Його учні працюють у провідних наукових центрах від США до Європи. А підходи пана Пауля до проєктного навчання випередили час на десятиліття. Це перша частина розмови для Клубу експертів і експерток «Твого міста».
Як учитель із Чернівців виховав науковців для Прінстона і Стендфорду
Пане Пауль, розкажіть, звідки взявся величезний список ваших нагород? Як ви стали найкращим учителем фізики у світі? За що отримали цю премію? За свої відкриття чи за успіхи учнів?
Це в комплексі за все. Як зараз подаються на конкурс «Освіторії» в Україні, так само подаються на величезний міжнародний конкурс проєктів компанії Intel. Туди приїздить до 1500 талановитих дітей з усього світу, а Intel вкладає в це величезні гроші. Учнів компанія запрошує, щоб вони приїздили вчитися до Америки, а потім приходили до неї працювати. Конкуренція шалена, їм потрібні інженери.
На цей конкурс також запрошують людей, які могли б щось розказати, прочитати лекції. Вибрали п'ятьох найкращих і запросили в Портленд. Я читав лекції, зустрічався з журналістами та представниками Intel. Навіть топменеджери прийшли послухати і ставили запитання. Я їх спитав: «Чому вас це все так цікавить?» Це ж люди, які заробляють шалені гроші, на них лежить величезна відповідальність. А вони мені: «Нам це цікаво! І для роботи, і тому, що в нас є діти, онуки. Ми переживаємо за них, бо дуже незадоволені освітою в Америці».
Це був 2004 рік, правильно? Що було до цього?
Так, 2004 рік. Від самого початку роботи в школі я думав, як зацікавити учнів, щоб вони вчилися не з примусу, а тому що їм цікаво. З першого дня вів кіногурток, фотогурток, фізичний гурток. Возив їх у походи в Карпати. Це дисциплінує. Так тривало багато років.
Також готував і возив дітей на олімпіади, зокрема й всеукраїнські. У 1990 році був всесоюзний семінар під Москвою, який називався на кшталт «Шукаємо таланти». Там я зустрів багато цікавих людей, і в мене виникла ідея залучити учнів до виконання справжніх наукових робіт. Тепер це називають проєктами. У 1991 році я заснував організацію для підготовки цих дітей. У 1990-му ми були на великій конференції в Петербурзі, в 1993-му – в Угорщині. А з 1994 року я регулярно почав возити по троє-четверо дітей своєю машиною за кордон: в Угорщину, Польщу, Чехію.
Хто це все фінансував?
Я знаходив спонсорів. Тричі отримував гроші з фонду Сороса. А якось випадково проходив Києвом у своїх справах повз канадське посольство і побачив оголошення про міжнародний грант. Зайшов, пояснив, чим займаюся, сказав, що хотів би податися. А вони мені: «Будь ласка». Так я виграв грант фонду Канади.
Ви самі писали ці гранти?
Так. Ми їздили щороку. Спочатку до Москви та Петербурга на різні форуми, зокрема з проєктів. З 1994-го почали серйозно їздити з командою до Європи. Поступово в мене набралося дуже багато призерів, перемог, серйозних результатів. Зібрав серйозне портфоліо, було що показувати і розповідати. На сьогодні я можу похвалитися 167 переможцями (це і олімпіади, і проєктна робота). Але проєктна робота мені подобається більше. Бо після неї люди, вступаючи до університету, вже з першого курсу знають, як працювати, і стають просто непотоплюваними.
Як склалася доля цих ваших учнів? Розкажіть про них, їхні успіхи, чим вони займаються.
Один із моїх найвидатніших учнів зараз професор в Університеті Юти у Солт-Лейк-Сіті. Ще один працює у Fermilab – одному з найкрутіших наукових центрів США, де розташований великий колайдер. Він колись був найбільшим у світі, поки Європа їх не перегнала. Мої учні працюють у провідних лабораторіях: Прінстоні, Стенфорді, Берклі, а також у Європі. В Україні повно колишніх учнів, які зараз стали видатними вчителями, зокрема в Києві та в Чернівцях. У нашому університеті вже є професура, доктори наук – це теж мої учні.
Як ви з ними підтримуєте зв'язок? Чи організовуєте якісь зустрічі?
Я об'єднав їх в організацію, щоб отримувати кошти для учнівських поїздок. Де ми тільки не були! Навіть в Індонезії, загалом в Азії. Для цього потрібні серйозні гроші, та й люди, які готові фінансувати, кажуть: «Ми дамо кошти, але дайте нам офіційний рахунок». Для того і є організація, я їх не переобтяжую. Щоб учень написав проєкт, у нього треба вкластися: пояснити, як це організовується і оформляється. Талановитих людей треба навчити того, чого в школі не вчать. Навіть якщо їх двоє, це забирає дуже багато часу.
Ви маєте на увазі ваш час поза уроками та поза школою, коли ви з ними займаєтесь?
Так. Тому мені спала на думку хороша ідея. Коли учень, якого я вчив, стає студентом і вже на першому чи другому курсі, я йому кажу: «Візьми когось і допоможи йому». Утворюється такий ланцюжок: допомагає студент, аспірант, викладач університету чи науковий співробітник. Одне за друге чіпляється. Були випадки, коли учню для роботи потрібна була апаратура, якої в нас просто немає. То йому організували допомогу з апаратурою з Університету Міннесоти, дистанційно провели експерименти, які він тут не міг реалізувати.
Дефіцит талантів та пояснення фізики на склянці води
Ви викладаєте в Чернівцях у ліцеї.
Так, це профільний ліцей. Спочатку він створювався як фізмат плюс економіка, я доклав багато зусиль, щоб його правильно організувати. У 1991 році за старою радянською схемою ще вважалося, що фізика і математика – це дуже важливі науки, бо державі треба було озброюватися. А потім фізику просто викинули з установчого документа. По-перше, не розуміли, навіщо вона, а по-друге, це псувало імідж ліцею – люди боялися туди йти, бо фізика дуже складний предмет. Зараз заклад називається ліцеєм математичного та економічного напрямку.
Попри те, ми з вами перед ефіром говорили, що наші українські школярі перемогли на міжнародній олімпіаді.
Це представники спеціалізованих шкіл. Профільна школа, яку зараз хочуть зробити, якраз про це. Потрібно, щоб існували осередки. У нас в Чернівцях, місті на 260 тисяч мешканців, набрати бодай один повноцінний фізмат-клас дуже важко. Бо треба мати сильну мотивацію і знайти дійсно таких дітей, які можуть на високому рівні це вивчити.
Скільки у вас досвіду викладання? Діти ж за цей час не стали гіршими? Вони розумні, але коли у сьомому класі доходять до фізики, у них зникає мотивація важко працювати.
Слава Богу, вже 55 років. Так, діти розумні. Але вони часто не знають, що таке фізика, навіть якщо її в них викладають, а це можна робити по-різному. Якщо у вчителя немає приладів і він не вміє показувати цікаві досліди чи експерименти, то дитина починає думати, що фізика – це ще один вид противної математики, де треба просто розв'язувати рівняння, писати і рахувати.
Ви ж маєте на чому показати, ви по-іншому працюєте.
Я навчився показувати фізику на всьому. От візьму цю склянку і покажу вам дослід. Але для цього просто треба мати досвід.
То чому вам важко набрати талановитих учнів?
Тому що здібних дітей загалом мало. Талантів завжди бракує. Будь-яка школа повинна вчити всіх за стандартами освіти. Але якщо ми хочемо мати дійсно видатних людей, то тим учням, які справді цікавляться і горять предметом, треба дати можливість працювати на повну силу. А їх не вистачає.
Такі ж дискусії тривають і про математику. Хтось каже: «Математика складна, вона не для всіх». А хтось твердить: «Її треба вчити, вчити і вчити. Це як спорт. Вона лінійна, її треба не просто зубрити, а розуміти і йти поступово».
Там усе чіпляється одне за одне. Якщо ви десь маєте прогалини, то далі буде тяжко. Тому треба ці прогалини ліквідовувати.
Але якщо уважно і наполегливо вчитися, виділяти хоча б півгодини на день, то дитина здатна це подужати. Може, ми як суспільство просто хочемо йти легшим шляхом і не перенавантажувати дітей?
Популізм і ліберальність псують все, що тільки можуть. Це Ахіллесова п'ята демократичного суспільства. Коли політики хочуть бути популярними, вони починають усе спрощувати: «Зробімо легше, щоб не було проблем і претензій, дамо потроху, хоч що-небудь». Воно отак іде, і країна починає буксувати. Ми фактично живемо за рахунок тих людей, які вивчились у старі часи, коли наука була популярною. Зараз вона такою не є, всі шукають легких шляхів.
"У школі немає навчання, є лише підготовка до НМТ"
В країні війна, величезна потреба у фізиках, технічних спеціалістах. Буде шалений попит і хороші зарплати.
Це парадокс. Їх не буде, бо люди вже знають ситуацію. Вони не бачать тих хороших зарплат. Якщо інженер на Заході – це дійсно заможна людина, то в нас цього немає. Багато талановитих людей могли б піти в інженерію, але вступають на економіста чи юриста, бо батьки сподіваються, що там вони зможуть просунутися. Що стосується математики, то це не природнича наука, а базова, яка потрібна абсолютно всім. Але те, як зараз вчать математику – це катастрофа.
Чому катастрофа?
Тому що у школі немає навчання, а є лише підготовка до НМТ. Діти молотять ці тести день і ніч. Мені шкода учнів, які роблять усе це сумлінно. Вони лягають о другій-третій ночі, бо треба зробити тести і з математики, і з історії, і з англійської. Усі інші предмети, крім математики, української та англійської мов і історії, стали просто непотрібними. Раз вони не є обов'язковими, їх можна не вчити або вчити абияк. Це біда для країни, а не тільки для дітей.
Виглядає так, що програми неймовірно перевантажені, і діти їх просто не тягнуть.
Перевантажені. До того ж є амбіційні вчителі, які зі шкіри пнуться, щоб виховати 200-бальників (бо саме за їх кількістю зараз оцінюють роботу педагогів). Тому вони навантажують дітей так, що ті без пам'яті молотять тести. А якщо ще й батьки найняли репетиторів… Уявляєте: дитина вчилася 11 років і не може скласти українську, математику, історію чи англійську. Що ж вона робила 11 років у школі? Або діти не мають здібностей, або вчителі такі, або школа чи система загалом працює неправильно.
З наступного року має повноцінно стартувати реформа старшої школи. Діти вчитимуться 12 років і в 10-му класі вибиратимуть профіль, але там буде аж вісім предметів. Чи не забагато це?
Забагато. Туди знов сунуть ті предмети, які вже багато років вчили й так і не вивчили, вони там ще й заважатимуть. У всьому світі базовими предметами в університетах є математика і мова, це обов’язково. А далі кожен виш обирає ті предмети, які йому потрібні для підготовки фахівців. Бо ще доучувати студентів базовим речам потім – марна справа.
В нас ще є історія. Очевидно, через такий дуже складний період ми змушені робити на неї акцент.
А чому історія раптом з’явилась серед основних предметів? Це тупа радянщина, в наш світ перекочувало дуже багато гнилих радянських методик. Коли я вчився на фізичному факультеті, починаючи з першого курсу в університеті основним предметом була «Історія КПРС». Вона тривала цілих два семестри! Не всі фізичні курси стільки тривали, хіба базові. На другому курсі основним був «Науковий комунізм».
Не можна все це пхати туди! Якщо людина відучилася хоча б дев'ять класів, вона повинна мати базу з усіх предметів. Чим погана географія? Дуже серйозний предмет, який розвиває мислення. Це геологія, фізична географія, геодезія, це тісний зв’язок з астрономією і часто з фізикою. Фізика – це взагалі базовий природничий предмет, якого багато і в астрономії, і в біології.
Теперішні дискусії про математику – це не проблема, а симптом. Суспільству розказали, що вона потрібна, і це дійсно так, але люди не розуміють, для чого саме. Парадокс: коли дитина вчить математику, вона вже в школі може розуміти її практичне значення. Вона починає використовувати її далі – на фізиці, про яку ще хоч трошки згадують, чи на астрономії. А в деяких проблемах використовує хімію, про яку забули взагалі, хоч це добування корисних копалин та різних матеріалів, нафта і її продукти, металургія. Про біологію навіть мови немає, хоча це фундаментальна наука, з якої виростає медицина, біотехнології, сільське господарство. Як без цього всього може вижити країна? А людей, які на цьому розуміються, просто не буде.
Це ж також дуже залежить від вчителя. На форумі «Вчителі майбутнього» школярка, яка йде в 10 клас, сказала, що найбільший вплив на вибір її профілю мали саме вчителі. Хоча в нас на це часто впливають і батьки.
Щодо вчителів – це правда. Але батьків цікавить майбутнє дитини. Перш за все, щоб вона вступила, бо інакше починаються нерви та істерики: «Як так, сусідська вступила, а моя ні». Потім ідеться про те, щоб це навчання щось дало в житті. І тут кожен орієнтується, як може.
Чи достатньо в нас хороших вчителів з хімії, біології? Чи самі педагоги добре знають ці предмети?
Візьміть Інститут Драгоманова в Києві – на природничі науки майже немає набору. Коли я вчився, на фізичному факультеті потік був 150 студентів, зараз – дві-три людини, та й то ще добре, бо є області, де немає взагалі жодного студента.
Як ми можемо це змінити? Держава ж розуміє, що нам потрібні інженери.
Держава повинна це зрозуміти на найвищому рівні. Я був у двох естонських школах. Там скрізь висять портрети: два останні президенти зробили освіту своїм головним пріоритетом. Ці країни знають, що без освіти вони просто не виживуть.
Розмовляла Світлана Жаб'юк
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
