Ґєник Білінський, 44 роки, львів’янин. На своєму байку марки Harley-Davidson їздить кожного дня. Це його основний засіб пересування по місту. Каже, що «милозвучне гарчання двигуна» свого залізного друга може відрізнити серед тисячі мотоциклів.
Про півкілометрове задоволення
У дитинстві я часто приїжджав під час літніх канікул до свого дядька у село. В нього був мопед «Верховина» з доставленим двигуном від «Мінська». Якщо не помиляюсь, мені тоді було 12. Коли дядько зникав кудись по своїх справах, я миттю застрибував на мопед з непереборним бажанням трохи «погасати». Заводилась ця «Верховина» «з товкача». Я розганявся, біг по селу метрів двісті і аж тоді вона починала подавати перші ознаки життя.
Щасливий, з усмішкою від вуха до вуха проїжджав так півкілометра. Потім закінчувався бензин. Вуйко, певно, десь на третій день таки помітив, що його мопеда «добиває» неслухняний небіж, тож на ніч зливав з бачка пальне. Я того, ясна річ, не знав. І все думав, чому він мені так глохне. Тільки-но виїду на трасу – відразу «здихає». Потім руками доводилось тягти того «моцика» два кілометри додому. Знали б ви, якими словами я тоді його називав (сміється – авт.)!
Про епоху «Верховини» і «Яви»
У 14-річному віці моє захоплення двоколісним транспортом стало більш серйозним. У 70-80-х роках минулого століття наше місто гуділо мопедами «Верховина». Їх з 1958 по 1980 роки виготовляв Львівський мотозавод. Придбати собі такий мопед міг не кожен. Тож ми, місцеві хлопчаки, цілими компаніями самотужки конструювали аналоги «Верховин». Збирали запчастини, обмінювались ними.
Потім настала епоха чехословацьких мотоциклів «Ява». Вони були найдоступніші в СРСР. На цьому мотоциклі я й зупинився. З головою занурився у бізнес. Це були 10 років постійних стресів, тріпання нервів, майже щоденних ділових зустрічей. Через десяток літ я таки став на ноги, бізнес стабілізувався. І я запитав себе: Ґєник, а чи не пора тобі взятися за голову і врешті придбати справжнього чоловічого коня? Так я й купив собі свого Harley-Davidson.
Про філософію байкерської їзди
Мені здається, що до Harley-Davidson треба дорости. На таких мотоциклах їздять люди як мінімум середнього віку і як мінімум середніх статків. Це своєрідна еволюція. У 12-16 років – це мопеди. 16-18-річний вік – це категорія «Яви». Коли у двері стукає 20 – це драйв і швидкість. Люди купують різноманітні спортивні, гоночні мотоцикли. А вже коли розмінюєш четвертий десяток літ, народжуються діти, стабілізуються фінанси – купуєш собі справжній мотоцикл, тобто байк. Ти вже доростаєш до істинного розуміння байкерської їзди. Закінчуються дурощі, починається філософія.
Про свою «електричку»
Harley Davidson – це найлегендарніша американська марка мотоциклів. Моя модель – одна з найкращих у їхній «лінійці». Це Harley Davidson Electa Glide Ultra. Байкери називають його «електричкою». За розміром і призначенням – це мотоцикл круізер. Він призначений для великих, довготривалих подорожей. Машина важка (його вага – 420 кілограмів), однак дуже комфортна у користуванні. Правда, має чимало своїх «але», що пов’язані здебільшого з його обслуговуванням і вартістю деталей.
Звук двигуна свого байка я впізнаю серед ревіння тисячі інших мотоциклів. Звук Harley-Davidson є унікальний. Він навіть запатентований. Жоден інший двоколісний транспорт не може похизуватися таким милозвучним гарчанням.
Зі своєїм залізним другом я об’їздив усю Європу вздовж і впоперек. Він має більше 46 тисяч кілометрів пробігу. А якщо врахувати, що це не єдиний мій байк, то результат навіть дуже непоганий.
На ньому я їжджу кожен день. Не лише на вихідних, як чимало байкерів. Це основний мій транспортний засіб – з ранку до ночі, як співає Пономарьов (сміється – авт.). Назвичайно зручний і комфортний. В будь-яке місце завезе з вітерцем. Він допомагає мені розслабитися. Коли їду на ньому з однієї важливої зустрічі на іншу, то можу просто покайфувати, очистити думки і налаштуватись на подальшу роботу.
Про міські дороги
Моєму байку в принципі дороги не страшні. Навіть львівські, хоча у місті вони ще доволі не кепські. От про обласні дороги так не скажеш. Але дорогу я люблю будь-яку. З ямами і без. Бо дорога – це життя. Якщо життя проходить біля телевізора – значить, ти щось не так робиш в цьому житті.
Автор: Орест Дрималовський, фото автора
