фото: sashamaslov.com, tsn.ua
Фотограф Олександр Маслов побував у країнах, які постраждали від війни найбільше. Він опитав і сфотографував людей, які воювали у Другій світовій війні.
"Метою проекту було бажання зібрати мозаїку з людей, які в один момент опинилися всі залучені у цю неймовірну трагедію, а також показати, яким різним життям вони живуть в різних куточках планети", - пояснює фотограф.
У проекті взяли участь ветерани з України, Росії, Казахстану, Литви, Латвії,Польщі, Англії, Франції, США, Словенії, Японії, Греції, Індії, Угорщини, Італії та інших країн.
Усі фото проекту можна подивитися на сайті фотографа.
Стюарт Ходс, Нью-Йорк
Стюарт народився на Манхеттені 27-го листопада 1923-го року.
"Я усвідомлював війну ще з 1938-го року, коли мені було чотирнадцять. Я пам'ятаю день нападу на Перл-Харбор дуже добре. Мій брат і я були на кухні, ми підстрибували від хвилювання. Ми обоє хотіли бути привченими до війни. Я хотів бути льотчиком. Я читав оголошення у газеті і в 1942-ому році пішов у військкомат на Таймз сквер. Тоді мені було майже 18 років", - розповідає Стюарт.
"Ми пройшли десять тижнів випробувань. Вони перевірили нас на все. Один тест - нас помістили в камеру зі сльозогінним газом, інший - на плавання. Кожен етап навчання тривав близько восьми тижнів. Коли прийшов час розподілу, курсанти готувалися стати пілотами, штурманами або бомбардувальниками. Моє перше тренування було в Арізоні. Мій інструктор був один із найкращих вчителів, яких я бачив. Потрібно було тренуватися 10 годин поспіль, а після цього був запланований самостійний політ. Я виконував "соло" близько 9 годин. Інструктор вийшов з літака і пішов геть. Не встиг я відірвати літак від землі, коли я зрозумів, як сильно я люблю літати. Я збожеволів від цього", - розповідає ветеран.
"Місія: ціль була закрита хмарами. Я думаю, це була моя шоста чи сьома місія. Ми шукали міст і були над Альпами. Ми знайшли один і бомбили його. Я поклав літак на один бік, бо хотів роздивитися чи ми влучии в ціль. Це було вперше, коли я дійсно відчув, що можливо, я причетний до вбивства людей", - каже Стюарт.
Мішель Монтагано, Кампобассо, Італія
Мішель народився 27 жовтня 1921-го р. у Касакаленда, Італія.
"Я закінчив школу у той день, коли Муссоліні оголосив війну. Я закінчив середню школу в 1940-ому році. У вересні 1940-го року я поїхав до Риму вивчати право. У 1941-ому був покликаний державою стати солдатом. Таким чином, я приєднався до армії 1-го лютого 1941-го року і став сержантом. Мене відправили у Кевалонію і Корфу у Грецію. У дивізію Акви італійської армії. Це та дивізія, яку Гітлер знищив у 1943-ому році у "Кефалонійській різанині". Я скоро повернувся з Греції, бо мав підвищити своє армійське звання. В Італії я пройшов шлях від сержанта до лейтенанта", - розповідає італійський ветеран.
"У вересні 1943-го року, держава наказала нам негайно повернутися з Югославії. Ми отримали наказ захопити на нашому шляху всіх людей, яких би ми могли взяти до Італії: вчителів, цивільних, фермерів. Утім, ми були доволі численною, а отже і помітною групою людей. Але німецькі нацисти все ще були у місті Кремаско, Італія. Німцям було легко арештувати всіх цих людей. Італія стала ворогом німців і вони просто не знали, що всі ці люди були з Югославії. Таким чином, нацисти зловили нас на 11 вересня 1943-го року, рівно через два дні після того, як ми повернулися з Югославії", - каже він.
"Вони садили нас до вагонів і німецький солдат запитував нас куди ми хочемо поїхати і на якому боці ми хочемо битися: на німецькому, чи у складі союзних військ. У всіх нас була одна й та сама відповідь: Ми не битимемося проти США та Англії, бо наш король сказав, що наш єдиний ворог - це Німеччина". Більшість відмовилася воювати проти своєї країни і була направлена до таборів", - зазначає Мішель.
Урсула Хоффман, Познань, Польща
Урсула Хоффман народилася 15-го червня 1922-го року у Познані, Польща.
"Коли ми мешкали у квартирі з трьома спальнями, мама хотіла мати більше місця і ми переїхали до квартири із шістьма спальнями. Я ходила до польської розвідницької організації. В основному, там були діти старшого віку, ті, хто закінчив школу чи університет. Одна з них була Ірена Петрі - дівчина, яка організувала розвідників. Крім того, ми вирішили запросити хлопців до нашої організації", - розповідає вона.
"Функції нашої організації були широкі. Річ, яку ми робили, ми забезпечували базову освіту польських дітей. Під час окупації, діти не були в змозі вчитися і мати базову польську освіту. Ми навчали один одного географії, історії, писемності, літературі. Ніхто не хотів вивчати математику, це був найжахливіший предмет. Ми також вчили іноземні мови, в тому числі російську. Ми сподівалися, що війна скоро закінчиться. Ми організували невеличкі урочистості, відзначали польські свята", - каже жінка.
Луїджі Бертоліні, Удіне, Італія
"Я народився 28 березня 1927 року, через кілька місяців після того, як Чарльз Ліндберг перелетів через Атлантичний океан. Я провів більшу частину свого дитинства в північно-східній Італії, в маленькому селі в 20 км від Удіне. Мої батьки працювали на фермі. Я вчився в школі, де вчилися діти фермерів. Але мені ніколи не було цікаво, мій інтерес був весь у техніці. Я маю сказати, що не особливо думав про війну. Я не підтримував жодну сторону, незважаючи на те, що був італійцем. Я цікавився авіацією. Я буквально був зачарований тим, як складно керувати такою машиною, як літак", - розповідає він.
Анатолій Уваров, Санкт-Перетбург
Народився у Москві, у родині держслужбовців.
"У 1931-ом році я ходив до державної школи. Я навчався там потягом 9-ти років, а потім у 1940-ому році з'явилася можливість перейти до спеціальноїї військової школи. Я хотів бути моряком, або пілотом і пішов у перше ліпше військово-морське училище. У свій десятий рік, я продовжував свою освіту через військову школу і завершив її точно через тиждень після початку війни", - розповідає він.
"Мене було доправлено до Ленінграду, аби тренуватися у Дзержнському Верховному військово-інженерному училищі. Вліьку 41-го я пройшов базову підготовку. Тієї осені школу довелося перенести з Ленінграду, бо німці неухильно наближалися. Нам вдалося перемістити все буквально за день до того, як розпочалася блокада", - розповідає ветеран.
Дмитро Верхоляк, Україна
"Мене звати Дмитро Верхоляк і я народився у Маняві, Івано-Франківської області України. Коли прийшли перші радянські, мій брат сказав мені, що краще втекти на Захід, аніж служити росіянам. Пізніше я шукав його та знайшов у Австрії, через 50 років. Наша родина була сильно репресована протягом першої хвилі радянізації. Друга хвиля майже знищила нас", - каже дідусь.
"Під час німецької окупації, я переїхав до Тернопільської області і знайшов роботу на фермі. Там, де я жив не було роботи. Коли я їхав, мати мені сказала: "Той хліб, який зароблений своїми руками, смакує краще". Було дуже важко прощатися з мамою. Ми дуже сильно любили один одного. Інша річ, яку вона мені сказала, - це те, що як би не було погано, ніколи не вкорочувати собі віку, бо це найстрашніший гріх, що існує. Я дуже ясно згадав це, але пізніше. Коли був у таборі", - розповідає ветеран.
"Мене було поранено вперше, після року служби. У моїй нозі 5 куль. Я жив у лісі, разом з іншими. Всі молоді. Нас загнали до лісу НКВД. Нас було п'ятеро і вони стріляли в нас. Куля потрапила у мою ліву ногу. Я хотів підірватися гранатою, аби вони не взяли мене живим, але як тільки зрозумів, що можу ходити, я кинув гранату у напрямку ворога і побіг разом з іншими. Вони продовжували стріляти в сліпу, але уже не влучили ні в кого", - згадує чоловік.
"Один раз, коли я лишився один зі своєю раною, а хлопці пішли у пошуках їжі, до мене підійщов старшина і спитав, що х моєю раною. Я розповів йому про те, як я отримав рано і що ніхто не дбав про неї протягом місяця. Пізніше, тієї ночі, мої хлопці повернулися і сказали мені, що ніколи не лишать мене самого. Наступного ранку прийшла медсестра. Коли вона зняла пов'язку, моя рана кишіла комахами. Медсестра тоді сказала, не хвилюйтеся, якщо там є комахи, значить там немає мікробів. Я не знав, які школу вона закінчила, але я досі не знаю, що вона тоді казала", - каже Дмитро Верхоляк.
Джерело: Українська Правда. Життя
Опублікувала Юлія Сабадишина
