фото надане Ольгою Бартиш

фото надане Ольгою Бартиш

Не слухати, що кажуть інші. Історія львів’янки, яка удочерила дитину і змінила професію

17995 0
Ольга Бартиш дозволила собі бути вільною — обірвала успішну 12-річну журналістську кар’єру, щоб торувати шлях художниці. Впродовж десяти років вона хотіла подарувати любов і затишок дитині з інтернату. І коли їй запропонували маленьку ромку — не вагаючись відчинила двері свого дому і серця.

У межах проєкту «Час жінок» Ольга Бартиш вже з усмішкою розповідає про те, що недавно розривало її душу на шматки з риторичним питанням: чи ти справді така сильна?

З останньої статистики, 100 тисяч дітей в Україні перебувають в інтернатних закладах. З них тільки 8% — сироти. Ваша Умка опинилися серед більшості?

Імовірно, вона має кровних батьків, її статус — покинута дитина. Мама її залишила.

Як ця дівчинка опинилася у вас?

Ми шукали здорову дівчинку до 5 років без братів чи сестер. У нас були готові документи для усиновлення, вони дійсні рік. Час минав, і знайти дитину не вдавалося. І я думала: якщо не вдасться, то, може, не судилося? Вирішили: якщо дитина не знайдеться впродовж року — поновлювати документи не будемо. І нам знайшлася ромка. Ми подивилися на неї на фотографіях. Питаю чоловіка: «Їдемо забирати?». Каже, їдемо. Забирати? Забирати. Не знайомитися і придивлятися, а забирати нашу дитину додому.

Одним з пунктів реформи системи опіки є спрощення усиновлення. Наскільки швидко вам це вдалося?

У нас період від знайомства до забирання дитини з дитбудинку тривав 4 місяці. Це ще дуже швидко: або пощастило, або через те, що я — журналістка, усе одразу описувала у Фейсбуку. З першого разу відбувся суд, зібралися всі присяжні, що дуже рідко буває. Я просто по-людськи просила, і нам йшли на поступки. Намагалися якнайшвидше забрати дитину. Ми вже знали, що дівчинка наша, я купила їй милий дитячий костюмчик на  Різдво, але його Умка зустрічала без нас. Коли забирала її, то думала, що найскладніший етап позаду.

Що одразу здивувало чи, можливо, шокувало?

Ще під час візитів були несподіванки. Їй було 2 роки і 7 місяців. Вона ромка, української не розуміла зовсім. Була затримка у психологічному розвитку. Крім того, не вміла пити, бігати, ніжки були, як колоди. Я зверталася до лікарів, щоб збагнути, чи все гаразд з її ногами, бо ходила, як ведмедик. Сказали, що все добре, хіба плоскостопість є. У неї просто не було можливості здобути цей навик бігу, бо не було простору і дозволу. Ми не завжди звертаємо увагу на те, що батьки вчать дітей буквально всього. Ума не вміла групуватися, коли я брала її на руки, вислизала — не навчена була, щоб її тримали на руках. Не обіймала.

Читайте також: Ми підкорюємо не гори, а свої амбіції. Як львів’янка зійшла на Еверест

Коли ми забрали її і сіли в потяг, вона вперше подряпала до крові малого Івасика, якому було лише півтора року. Він щось забрав від неї, і за це вона, як дика кішка, сильно його подряпала. Для нас це було щось незбагненне. Ума тоді багато плакала, ми заледве посадили її в автівку. Билася, кричала, боялася машини. 50 хвилин з вокзалу до Винників, де ми живемо, не припиняла плакати. Справжній стрес пережили, коли вона в поїзді почала хитатися вперед-назад і щось, як шаман, своєю мовою говорила. Тепер дивлюся на це інакше і розумію, що ж мало відбуватися всередині неї, у її серці? Машина, поїзд, чужі люди кудись везуть, і так дитина відключилася від цього хоч якось. Ми привезли її додому з температурою 38,5 — в інтернаті їй зробили щеплення не знаючи, що її завтра забирають і вона матиме великий стрес, тому їй важко було долати дорогу.

Як було вдома? Слухала вас?

Ні, абсолютно. По-перше, вона не розуміла. По-друге, била молодшого Івана, кілька разів сильно штовхнула. Ми ніколи не залишали їх вдвох. Лише через 3-4 місяці ситуація покращилася. Вона дуже плакала, коли її мили. Кицьки боялася, ходила під себе. І такого за день було дуже багато, мені здавалося, що я сходжу з розуму. І як лиш щось — падає на землю і кричить. Якось порахували — 10 разів по 40 хвилин за день. Крик пронизливий до кісток пронизливий. В інтернаті був її дім, а тут усе геть інше, викликало тривогу і стрес. Вона забрала той заклад з собою. Провокувала по-всякому, щоб на неї кричали, бо тільки так Ума звикла отримувати увагу. Їй це було життєво необхідно. Беру на руки — трішки посидить і починає вилазити на голову. Їй не обійми потрібні були — їй хотілося, щоб крикнули. От тоді, отримавши своє, трохи заспокоювалася.

Читайте також: «Ви не уявляєте, скільки ми можемо». Жінки-лідерки про любов до себе, відвагу і сестринство

Мабуть, у таких щоденних умовах зривалися всі?

У моєму домі завжди було тихо. Я собі якісь мантри включила, ароматичні палички запалила — займаюся йогою, малюю. Кожен був зайнятий своїм, Іванко був ще грудний, спав майже завжди. Я 10 років думала про усиновлення, вмовляла чоловіка. Коли, якщо не зараз? Ми ж щасливі, і я можу з кимось цим поділитися. Але на початках Умі цього не треба було.

У цьому розпачі ви відчували, що шкодуєте, що наважилися?

Здавалося, що в такому стані готова віддати її назад, але я б ніколи цього не зробила. Та я не засуджую тих батьків, які повертають дітей. Іноді настільки важко, що здається, або ти не витримаєш, або дитина. Помираєш внутрішньо або руйнується вся сім’я. Старший син Матвій казав: «Я хочу з дому піти, більше не хочу тут жити». Виходить, що Ума витісняла моїх дітей.

Дітям, вочевидь, теж було складно будувати взаємини «брат — сестра». 

Звичайно. З Матвієм ми радилися багато — йому вже було 10 років, як ми говорили про усиновлення. Коли знайшли дівчинку, показували йому фотографії, він їздив з нами знайомитися. Він хотів її, переживав дуже: мовляв, як це так, що вона одна там? Як їхали після останньої зустрічі перед тим, як мали її забирати, особливо переймався: «Ми їдемо додому, а вона там залишилася». Та після того, як вона подряпала братика, його ніби перемкнуло, навіть погляд змінився. І вдома нічого не сприяло їхнім добрим стосункам. Йому 12, а їй — 4, і вони досі не можуть подружитися. Але й у звичайних сім’ях стосунки між братами і сестрами не завжди прості.

Було розмежування — між своїми дітьми та Умою?

Перші півроку були найскладніші. Найважливіше було грамотно підготуватися. Ми ж не закінчили жодних курсів, не ходили на консультації — я думала, що мені не треба, розуміла, звідки ця дитина. Мені здавалося, що моє серце зможе її прийняти, що в ньому стільки любові. Але мені потрібна була допомога. Мамі до нас добиратися півдня, але впродовж тижня вона поїжджала, заспокоювала: «Так, Олю, тяжко. Але і в мене було троє, тож і ти витримаєш».

Читайте також: Ярина Бойчук: Треба навчитися вимикати сумніви та страх

На час найбільшої домашньої бурі я залишилася одна з дітьми. Чоловік на роботі, старший син — на домашньому навчанні, і я мусила хоч трошки допомагати йому. У молодшого Іванка був свій режим на грудному вигодовуванні. Ума постійно верещиала і потребувала мене зранку до ночі. А ще зварити їсти, погодувати, за усіма прибрати, помити, вкласти і все інше. Я просто падала від утоми, зривалася на крик.

Одного дня якось так сталося, що вони всі завелися. Уже був обід, а я ще не снідала, не мала часу ні зуби почистити, ні голову помити, зате купу справ вирішила. І це атмосфера, ніби навколо все руйнується. Попросила Матвія поглядіти інших і вилетіла, куди очі бачили. Бігла до лісу, що поруч із домом, ревіла, у мене була істерика. Виплакалася в лісі, а ввечері з чоловіком ми сіли про це говорити. Спершу я сказала, що виявилася не такою сильною, як думала, і сказала чоловіку, що ми маємо ділити увагу дітей навпіл. Він — дизайнер, звільнився з роботи в офісі і перейшов на фріланс. Вночі виконував замовлення, а вдень допомагав з дітьми і ще якось умудрявся працювати. Ми чергувалися. Так я нарешті отримала кілька годин вільного часу, змогла нарешті малювати.

Саме ця підтримка стала поштовхом до змін?

Так. У друзів неподалік пустувала квартира, яка й стала моєю майстернею. Хоча на початках я приходила туди і просто годину сиділа в тиші, мені її дуже бракувало. Потім поверталася — чоловік виходив. Ми нарешті рівномірно почали розділяти увагу, обділений Матвій знову відчув нашу підтримку. Дуже легко одразу не стало, але ніхто не допомагав мені так, як чоловік.

Коли він звільнився, стало непросто? Родина втратила фінансову стабільність.

Він був нашим єдиним годувальником, і ми переймалися, звичайно, адже вдома троє дітей. Але раптом почали продаватися мої картини. Напевно, якби не Ума, я би так завзято їх не творила і не намагалася б продати. Для розвитку важче відштовхнутися від дивану, аніж від дна. Я перейшла на великий формат, і щастило іноді продати одну картину та перекрити місячну зарплату чоловіка.

Читайте також: Коли тато побачив мене у формі — заплакав. Жінка-морпіх про службу та відвагу

Схожі історії з усиновленням були у зірок — Анджеліни Джолі чи Мадонни, і наслідки були руйнівні для шлюбу. Що допомогло вашій сім’ї встояти?

Було по різному, але в нас є гарна практика — ми постійно говоримо з чоловіком і дуже чесні одне з одним. Не треба плекати ілюзій, коли йдеться про усиновлення. Потрібно готуватися до труднощів, моделювати і проговорювати з чоловіком все наперед.  По коханій людині завжди видно ставлення до певної ситуації. Я знаю на 100%, що мій чоловік ніколи не зрадить сім’ю, до останнього буде поруч і не залишить. Важливо мати людину, з якою не страшно брати дитину.

У певний момент потрібна була фахова підтримка психолога?

Це найважливіше. Було б добре, якби була якась онлайн-платформа, куди б можна було написати про свою біду й отримати якщо не відповідь, то хоча б пояснення, інструкцію. Психолога я шукала тоді, коли вже зовсім завал був. Не кожен фахівець може щось порадити, що зрозуміло. Мені спочатку пропонували дитячого, але ми шукали людину, яка вже працювала з усиновленням.

Профільні служби цікавилися вашим життям?

Ні. Соціальна працівниця прийшла до нас через рік. Ми поприбирали, гарно одяглися, зав’язали Умці бантики. Зрештою, що вона може зробити? Забрати дитину?

Яка вона — ваша Ума? Атмосфера вдома змінилася?

Зараз це зовсім інша дитина. Ніби гусінь і метелик. Ми в інтернаті бачили усіх дітей вперше, але одразу помітили, хто залишився відкритим, а хто сидів у кутку з вовчим поглядом і вузькими губами. Достукатися до таких дітей значно важче — вони дуже поранені. Наша Умка була ще жива, її серце було відкритим. Вона дуже добра.

Думали про життя дівчинки до інтернату?

Іноді думаю про її біологічну матір. Я не відчуваю до неї презирства, але мені цікаво, яка мала бути внутрішня криза, щоб їй довелося це зробити? Материнство — це ж інстинкт, внутрішня природа. Значить, щось у ній таке робилося, що вона була змушена на це піти.

Читайте також: Я рада, що була криза. Як у Львові стилістка першою в Україні підбирає одяг за архетипами

А якби одного дня вона з’явилася у вашому житті, що було б?

Я б, напевно, дуже злякалася. Якщо одного дня, коли Ума виросте, вона захоче дізнатися про маму, я посприяю цьому. Ми зберемося і поїдемо шукати ту маму. Маю підозри, що та мама — хороша, адже вона не кинула дитину на вулиці, не залишила в лісі, а принесла в лікарню, щоб маленька не загинула. Це вже означає любов.

Ви відчуваєте особливу увагу до неї?

Її всі дуже люблять. У неї цікаве ім’я, вона дуже відкрита, з усіма багато говорить. Уся родина в захваті, її гарно прийняли.

Ромам часто упереджено приписують негативні риси, асоціюють зі злочинцями. Умі незабаром доведеться йти до школи. Ви готові до того, що іноді дівчинку доведеться захищати від нерозуміння і, можливо, навіть жорстокості?

Я маю дуже мало страху — такий характер. І я не те, що не думаю про це, — я просто цього не боюся. Не розумію, як це — боятися осуду суспільства. Мені, навпаки, подобається робити щось таке, що інших дивує. Якщо буде щось критичне — тоді це й вирішу. Зрештою, завжди можна просто виїхати з країни.

Любите подорожувати?

Обожнюю. Якби завтра сказали їхати до Канади, я тут же все спакую, зачиню двері і поїду. Ми не були в багатьох місцях, але минулого року одна наша мрія здійснилася — перезимувати в теплих краях. Якраз тоді, коли чоловік пішов з роботи і ми залишилися з трьома дітьми на руках. Здавалося б, що треба бути дуже багатим для цього, але ні. Коли ти маєш вільний час — тоді ти багатий. А хто б, маючи роботу, таке міг зробити. Назбирали трохи грошей і подалися на 2 місяці до Єгипту. Я мрію пожити в різних країнах протягом року, але чоловік пішов знову на роботу в офіс, а син — до приватної школи, тому поки що це не на часі.

Умка вже хоче до школи?

Вони з Іванком обоє хочуть, бо бачать, як туди поспішає Матвій. У нього хороша школа з ІТ-напрямом, але нема такого переконання, що він там вчиться до кінця. Моя матір пропрацювала 30 років у шкільній їдальні. Тоді такий формат життя був: один навчальний заклад, одна робота. А зараз є шалені можливості, нічого статичного. Ми не маємо права боятися — що захочемо, те і робимо. Я знаю, що буду художницею завжди, але працюватиму в різних жанрах.

Читайте також: В Україні я не знала диригенток. Оксана Линів про свій шлях до успіху

А у вас є художня освіта?

Академічної немає, лише окремі поодинокі уроки в майстрів та з ютубу. Звичайно, і від природи дано, тому дуже хочу вчитися — знайти художню школу в Європі чи резиденцію. Зараз про мистецтво читаю, шукаю інформацію, бо відчуваю прогалину.

Що ви кодуєте фарбами? Емоції, переживання, настанови?

Змальовую все моє життя. От прийшла в майстерню з радістю чи болем — це і відтворюю. Є знакові для мене роботи. Умка прийшла до нас у березні, я малювала її в травні — у той тяжкий момент. Великий диптих «Дике гілля». Тепер уже бачу, що ці гілки, як в’язниця. Я відчувала себе в клітці. А коли прийшла її завершувати, на гіллі з’явилися квіти — отже, є надія.

Що, крім живопису, дарує вам натхнення, розраджує?

Я вже рік пишу книгу про Уму, хоч зараз є тільки 20 сторінок. Зупинилася, бо не розуміла, для чого це мені. А потім подумала, що це буде такий щоденник-розповідь жінки, а поза тим — публіцистика про те, що відбувається з інтернатами в Україні. Якби я на початках щось таке прочитала, мені було б трошки простіше. Треба дописати, бо інакше в старості шкодуватиму.

А хто з художників надихає?

Марина Абрамович — перформенка. «Пройти крізь стіни» — її автобіографія, з якої розумієш, наскільки вона відважна у творчості і яким нещасним є її особисте життя. Це про відданість творчості. Зараз їй поза 70, а її обранцеві — близько 50-и. І вона каже, що до того ніколи не любила.

Що б ви порадили іншим жінкам щодо усиновлення, щодо мрій?

Не боятися пробувати щось нове. Не слухати, що кажуть інші. Не відмовлятися від всього задля дітей, бо це не приносить користі нікому. Переступити через себе — це переступити через цілий світ. Тільки біля щасливої жінки буде щаслива сім’я.

Вікторія Мацькович

Фото надані Ольгою Бартиш

Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції TvoeMisto.tv заборонено.

This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.

Що б ви робили, якби не боялись

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!