Форма і поліцейський значок Світлані Гірняк напрочуд личать. Вона — єдина жінка-командир 1-ого батальйону патрульної поліції у Львові. Чоловіки у коридорах зупиняються, шанобливо бажають здоров'я і потискають руку.

Колись саме завдяки твердому рукостисканню жінка доводила, що зможе не лише служити, але й керувати десятками поліцейських. Здається, вона готувалася до цієї посади чи не усе життя. У межах проєкту «Час жінок» Світлана Гірняк розповідає, як з легкістю поміняла бухгалтерські звіти на патрулювання вулиць.

Звиклося вважати, що така робота — «чоловіча». Чому вам захотілося обрати таку професію?

Запускалася реформа. Тоді я була цивільною людиною: закінчила економічний, працювала за фахом — була бухгалтером. З дитинства займалася спортом — настільний теніс, волейбол, атлетика, плавання. Це було частиною мого життя. Коли почався набір у патрульну поліцію — вирішила спробувати свої сили, бо в чоловічому колективі мені завжди було легше працювати, аніж у жіночому. Мені завжди подобався «двіж». Оцю всю монотонність попередньої роботи я компенсовувала в залі, басейні, на стадіоні. Мені було нормально прокинутися о 6 ранку. Я живу, як каже мій чоловік, у рожевих окулярах. Але це дозволяє вірити в краще, тому я і вирішила стати частиною змін. Коли йшла в поліцію, ще не мала дітей. Розраховувала на те, що зможу щось змінити, а це означає, що в перспективі мої діти будуть жити в кращій країні.

Ви були готові фізично. А психологічно?

Я завжди любила бути в компаніях, в якомусь русі. У школі приходили батьки моїх однокласників і скаржилися моїм батькам, що я набила їхнього сина. Відповідь мого тата завжди була однакова: «Я би хотів подивитися, як моя дочка б'є вашого сина». Спокійною — як більшість дівчаток — я не була ніколи. Я завжди активна, між хлопцями, у спортивних залах.

Коли ви прийшли в поліцію, що було для вас незвичним, що викликало складність?

Я була в першому випуску, і коли ми проходили навчання, з нас одразу формували особовий і керівний склад. Проводили нам різні психологічні тести, дивилися на успішність, як іспити складаємо, які результати співбесід. Вийшовши після навчання в перший день на лінію, я мала особовий склад з 16 людей, 6 транспортних засобів і Франківський район.

Читайте також: Ми хотіли розвивати країну. Дві історії одних із перших патрульних Львова

Перша з труднощів — це незвичність роботи. Навчання тривало короткий час. Самі розумієте, з цивільного перетворитися одразу в поліцейського складно. Виникали складні питання, які потребували відповідного багажу знань, наприклад, з юриспрунденції. Приміром, ставалася аварія, і багато часу йшло на те, щоб її правильно оформити. Як командиру, мені доводилося оперативно їхати на допомогу. Тому перші патрульні набиралися досвіду працюючи.

Кожного разу на зміні і після неї ми займалися «буквоїдством» — вичитували всі статті, досліджували законодавство. Не можу сказати, що це було непосильно, поступово ми втягнулися. Але процес набуття досвіду не був легким, і він досі не припиняється. Це наша робота, а закони змінюються. Знання громадян вдосконалюються — люди розуміють свої права. Тож ми, як патрульні, мусимо знати максимально багато, щоб не порушувати їх і діяти в рамках закону.

Кажете, що звикли до чоловічого колективу. Але його очолювати — це інша справа. Ви були тоді єдиною жінкою-керівником, і зараз ви — єдина жінка-командир батальйону. Як сприйняли вас підлеглі?

Якщо чесно, ніколи не задумувалася над таким питанням. Можливо, бо звикла керувати — була старостою в школі, потім у студколективі університету, який згодом очолила. Ніколи не любила стояти осторонь, мені подобалося щось організовувати. Починала я з командира роти, а тут — командир батальйону. Значить я маю згуртувати колектив, заохотити людей працювати.

Одного разу телефоную ввечері людям, повідомляю, хто в якій роті, кажу, завтра на плацу зустрічаємося, я — ваш командир батальйону. На ранок всі підходять потихеньку, все ніби добре: вітаються, знайомляться. І тут наближається хлопчина, я ловлю його погляд: «Блін, жінка! І я буду в її підпорядкуванні». Я це одразу зчитала. Підходить, зверхньо дивиться, а я простягаю йому руку і так твердо, по-справжньому, по-чоловічому тисну. Пам’ятаю, що ще по плечу його так поплескала і кажу: «Ще один член нашої команди». Помітно було, як змінилося його обличчя. Я одразу давала зрозуміти, що я — не якась там «нєженка», яка прийшла і буде розповідати про рожеві мрії. Я буду працювати і сприйматиму тебе, як колегу.

Читайте також: Just Уляна. Чому ми повинні вміти малювати чорні лінії на вітражному склі

На попередній роботі, коли мала вільний час, цікавилася психологією, і це тут мені дуже допомогло. Насправді мені вдалося згуртувати колектив, і я досі пишаюся тим, що в першому батальйоні моя рота була найкращою. Чи мені так пощастило, але це були дисципліновані люди, які згодом практично всі розійшлися на керівні посади. Після підвищення мій батальйон також працював дуже добре. Я намагаюся знайти підхід до людей. Наприклад, о другій ночі я знаю, що людям хочеться спати, — під’їжджаю до одного екіпажу, до іншого. Ми на вулиці постояли, поговорили: і спати менше хочеться, і комунікація налагоджена.

Намагаєтеся вибудувати, як то кажуть, людські взаємини, так?

Для мене це важливо. Ти ніколи не знаєш, що чекає на тебе завтра. Може трапитися так, що я стану підлеглою людини, яка сьогодні в моєму підпорядкуванні. Ставитися по-людськи для мене надважливо. Є така приказка: «Добрий керівник — не той, кого бояться, а той, кого бояться підвести». Оце мій орієнтир. Хочу, щоб мій особовий склад був готовим піти за мною. Хочу, щоб підтримували, а не боялися.

Є, можливо, серед особового складу близькі друзі?

Щоб геть близькі — ні, такого нема. Усе ж дистанція мусить бути. Сім’ями дружити — також не практикую. Роботу і особисте розділяю.

Ви були однією з перших жінок у патрульній поліції, хто пройшов курс лідерства, зокрема від канадських інспекторів. Однак, мабуть, бути лідером на вулиці куди складніше?

Де б ти не був, на які б курси не ходив, скрізь вчать вибудовувати стосунки на довірі. Канадський підхід до роботи і наш суттєво відрізняються, щонайменше на законодавчому рівні. Це також залежить від ментальності суспільства. У них, якщо поліцейський сказав: «Не рухатися», — людина чітко виконує вказівку. А як у нас? Не посперечався з поліцейським — значить, не відстояв свою думку. Схиляюся до грамотності, адже, якщо ти дієш правомірно, тобі ніхто нічого не доведе. Починаєш зловживати своїм становищем — доведеться відповідати за це.

Читайте також: Хочу, щоб вони стали дорослими. Як Наталія Ліпська будує у Львові «космічний корабель» для онкохворих діток

А як реагують порушники, коли їх зупиняє жінка у формі?

З початку запуску реформи люди побачили, що службу несуть як чоловіки, так і жінки. Нас сприймають приблизно однаково. Виникають ситуації, коли конфліктують чоловіки. Якщо в екіпажі є жінка, зазвичай саме їй вдається заспокоїти розсерджених чоловіків. Колись така ситуація була на кордоні, коли його масово перекривали. Чоловіки з мого екіпажу вели перемовини з мітингувальниками, але відновити рух ніяк не вдавалося. Я ж намагалася послабити той градус, подекуди навіть прикидаючись дурненькою. Десь там поговорила, там послухала. «А давайте по 15 хвилин?» — включила секундомір, показую їм постійно. Таким маневруванням я таки добилася свого: півгодини вони протестували, але 15 хвилин автівки могли проїжджати через пішохідний перехід. А один з моїх керівників каже: «Світлано Василівно, я не думав, що ви така акторка!».

Наша жіночність іноді знімає напругу, деколи, навпаки, — саме жіночий натиск голосом, впливом стає вирішальним. У конфліктах, де є діти, також відчутно, наскільки важлива служба жінок у поліції. Я звикла, що усе відносне, мені незрозумілі узагальнення, що жінки — це слабка стать. У мене є дівчинка в батальйоні — 50 кг, я поставлю з нею чоловіка під 100 кг — і вона продемонструє не гірші результати. Іноді в таких крихіток значно більше характеру і сили волі. Тому не варто перетягувати канат: чоловіки і жінки доповнюють одне одного.

Ваша робота — це постійний ризик, доводилося навіть втрачати колег. Що змушує вас все ж приходити на роботу, попри небезпеку?

Робота дійсно накладає відбиток. У більшості випадків ми стикаємося з людьми, які мають проблеми: у них щось вкрали, когось травмували чи, не дай Бог, вбили. Крім того, це постійний контакт з неблагополучними сім’ями, де в складних умовах живуть діти. Напевно, ми вибудовуємо якийсь психологічний бар’єр: це — моя робота, моя служба для українського народу. Тому ці всі деталі намагаємося не переносити в приватне життя. Я сама в цивільному житті, коли бачила кров, іноді могла знепритомніти. На службі ніколи такого не буває: я спокійно працюю біля трупа, не панікую біля пораненого. Я розумію, що не врятую цілий світ, тому прикладаю максимум зусиль там, де здатна щось змінити.

Ніколи не відчували розчарування на службі, коли працюєте з населенням?

Буває, звісно. Ми, як і всі люди, приходимо на роботу зі своїми внутрішніми переживаннями і очікуваннями. Мене завжди підтримує заступник. Коли я кажу, що все, більше не можу, опускаються руки, то він мені відповідає: «Василівно! А хто ж тоді може?». Підтримку я також шукаю вдома — у чоловіка, батьків. Якось у такій зневірі потрапила на тренінг, де мені додали впевненості: «Ну як? Ви ж та жінка, яка зможе змінити ставлення до жінок на службі». Це додає ентузіазму.

Читайте також: В Україні я не знала диригенток. Оксана Линів про свій шлях до успіху

Як кажуть: будьте сильними, бо не ви не знаєте, хто вас наслідує. Так і в моєму житті є людина-приклад — моя хрещена. Вона — дуже сильна жінка, на яку я з дитинства рівнялася, і вона, можливо, досі про це не знає. Ловлю себе на думці, що, може, і я когось надихаю. Якби не мої батьки, я б не відбулася на роботі, моїй дитині був 1 рік і 4 місяці, коли я знову пішла працювати. Це був дуже складний період, але я його долала не сама.

Як відреагували ваші близькі, коли ви так кардинально змінили професію?

Не здивувалися ні домашні, ні керівництво на старій роботі. Іноді кажу їм, що ще трохи попрацюю і повернуся назад. А вони мені не вірять: «Не зможеш ти без того драйву».

Мама з дитинства вірила, що я стану президенткою. Після чергового підвищення телефоную, питаю, чи потягну. «Ти? Не потягнеш? А хто ж тоді впорається?» — почула в слухавці. Тож відчуваю, що не маю права не виправдати сподівань і надій. Не без фанатизму, звісно.

Що змінилося, відколи в сім’ї з’явився малюк?

В емоційному плані дуже змінилося ставлення до дітей. Зараз мені складно дивитися на оголошення про допомогу хворим дітям, важко бачити їхні фото. Тепер мій центр Всесвіту зійшовся на тій маленькій крихітці, яка бешкетує і так і каже: «Мамо, я нечемний!». Сварюся, але розумію, що життя без нього не уявляю. Тепер навіть на службі я більше пильную за дітьми, постійно помічаю малят, які гуляють самі, без дорослих у парках. І я піду розпитувати та шукати батьків. Гостро реагую на сімейне насильство.

Ви назвали свого сина Домінік. Незвичне, як для України, ім’я.

З’ясувалося, що обрати ім’я своїй дитині дуже складно. Ми до останнього не знали, як до нього звертатися. Монітор вдома обклеїла різними варіантами, а чоловік сказав, що подивимося на нього — і визначимо. Після пологів він уважно розглядав його і сказав: «Це Домінік народився». Я задоволена. Кажуть, дітям ім’я обирають за темпераментом батьків. Йому воно пасує — це маленький ураган. З ним важко, але розумію, що і батьки непрості.

Він розуміє, ким мама працює?

Розуміє. Був меншим — показував пальчиками мигалку і додавав: «Віу-віу». Тепер він усім розповідає: «Мама — поліція».

Читайте також: Я рада, що була криза. Як у Львові стилістка першою в Україні підбирає одяг за архетипами

На роботі ви — справжній лідер. А хто лідирує вдома?

Не скажу, що зі мною вдома легко, але мені пощастило з чоловіком. Він не є «підкаблучником», але й не ставиться до мене зверхньо. Ми зійшлися на золотій середині: спільно вирішуємо, десь він може натиснути, десь я не поступаюся. Коли він злий, я знаю, що його краще не чіпати. Коли нервуюся я, він знає, як мене заспокоїти.

На тактиці, коли ми вчилися, я не шкодувала суперників. То мені завжди казали: «Ваш чоловік, напевно, вдома сидить під ліжком і просить дозволу, чи можна вийти?». Цього, на щастя, у нас нема. Він розуміє мене, а я його, хоч характери в нас дуже непрості. Мама чоловіка іноді каже: «Не розумію, як ти знайшла підхід до нього». Але я розумію, що і до мене важко підступитися. Домінування нема, ми спільно збудували своє сімейне гніздечко.

Як ділите сімейні обов’язки, враховуючи ваші нічні чергування?

Це не складає нам труднощів. Я приготувала — він прийшов, сам собі все взяв. Так, прання за мною, ремонт машини — за ним. Але нам не принципово, хто помиє посуд. Їдемо працювати в село — він робить, я допомагаю, і навпаки. Я можу робити чоловіче, він підстрахує з жіночим. Нема твоїх обов’язків і моїх — є спільні.

Як гадаєте, які риси потрібні жінкам у поліції, щоб дослужитися до вашої посади?

З останніх курсів почула добру думку: не завжди хороший працівник буде хорошим керівником. І це не залежить від того, чоловік ти, чи жінка. Як на мене, треба розвивати людські якості, організаційні. І варто розуміти, що ти не маєш права на слабинку там, де її мають інші. Тут немає місця для ніжності і надмірної уваги до себе. Головне — добре робити свою роботу і мати авторитет.

Що ви цінуєте в людях?

Відвертість, правду. Коли люди не бояться сказати те, що думають. Не люблю лицемірства, коли в очі посміхаються, а за спиною говорять геть інше. Я сама намагаюся висловлювати свою думку, не ношу каменя за пазухою. Тому це ціную і в інших. Якщо мені кажуть про помилки — їх реальніше виправити. Бо коли люди мовчать, я можу не здогадуватися, що щось не так. Таким чином я будувала стосунки і з чоловіком. Люблю правду, хай і гірку. Людяність ціную, відкритість, справжність.

Читайте також: Ярина Бойчук: Треба навчитися вимикати сумніви та страх

Куди скеровуєте напруження від роботи? Як відпочиваєте?

Моє хобі — спорт. Я за ним дуже скучаю. У спортивному залі можна дуже розрядитися. На попередній роботі, коли закипала, завжди йшла в зал. Зараз це складніше — бракує часу: робота потребує зусиль, дитина потребує мами. Зараз моя відрада і сила — це мої хлопці, сім’я. Часу бракує навіть на зустрічі з друзями. З 2015-ого, відколи пішла в поліцію, не бачила багатьох, хоч ми всі живемо у Львові.

Ви спокійно можете постояти за себе. Так завжди було?

Звичайно. Правду кажучи, я ніколи не займалася чимось конкретним до поліції. Уже тут на навчанні освоїла навики і різні техніки. Народилася я в смт, там не було таких можливостей. Але я опановувала все, що було тоді доступне: настільний теніс, волейбол, іноді футбол. Моїми кумирами були ніндзя, Джекі Чан. Я була молодша за друзів-хлопців. Вони казали: «Дивись, який шпагат зробив Чак Норріс! А давай ти сядеш на шпагат?». Я радо погоджувалася. Далі робили нунчаки, товклися з ними — сальто, перекиди. Тож я ніколи не давала себе образити.

Ніколи не була типовою дівчинкою: вії, нігті, брови, підбори. Я вмію ходити на підборах, кудись вибратися, отримую від цього задоволення. Але на кожен день мені це зовсім не потрібно. Я не вмію повільно ходити, кросівки — те, що треба. Я мамі це пояснювала тим, що в сім’ї я — старша сестра, тож була відповідальна за молодшого брата. Щоб відновити справедливість, мені хотілося спершу народити хлопчика, а тоді дівчинку.

У той час, коли мої подруги в університеті йшли на побачення і вибирали хлопця, бо він зможе заплатити, для мене, щоб хтось за мене заплатив, було неприйнятни. Думала собі іноді: «Геть дурне. Скільки можна оте “я все сама”?». Власне, мій чоловік зміг це подолати. Навчив мене довіряти йому свої обов'язки, ділити труднощі навпіл.

Як думаєте, зараз жінкам треба вміти захищати себе?

Я іноді аналізую і, правду кажучи, не знаю, чого ми, жінки, хочемо? З одного боку, мріємо про сильного чоловіка поруч, але з іншого, не збираємося бути слабкими. Має бути оця золота середина, мабуть. У наш час не можна бути слабкою. Яким би не був твій характер, все одно знайдуться люди, які будуть ображати тебе. Навколо не лише принци. Комусь пощастить вийти заміж за хорошу людину, але в цьому світі треба вміти давати собі раду. Втім, де оця межа? Як не перегнути палицю і не перетворитися на кам’яну леді? Ми зараз прагнемо фемінізму, беремося за усе на світі. А скільки буває, що приходиш додому і плачеш, бо просто втомилася. Слабкими не можна бути однозначно. Треба вміти себе відстояти хоча б психологічно.

Читайте також: Нерівна оплата праці чоловіків і жінок — це архаїзм

Я за те, щоб не конкурувати з чоловічою статтю. Хай чоловіки будуть чоловіками. Знаєте, як кажуть? Сильна жінка — не та, яка керує, а та, чий чоловік думає, що біля керма він, але робить все, що скаже жінка. Тож краще навчитися користуватися нашими жіночими принадами, аніж ставати на місце чоловіка.

Що для вас успіх?

Спілкуючись з вами, розумію, що я успішна. Я себе реалізувала в кар’єрі, але, як не крути, вважаю, що мій успіх — це сім’я. Коханий чоловік і син — заради них я живу, завдяки їм можу чогось досягати. Чи прагнула б я до чогось більшого, якби не мала такої опори? Не впевнена. Мала б бухгалтерську зарплату, ходила б іноді на тренування — життя проходило б повз. А тут я постійно розвиваюся і не втомлююся бути сильною, скрізь встигати, надихати, бути прикладом.

Що б ви порадили жінкам, які прагнуть себе реалізувати у тій професії, яку звично вважати чоловічою?

Не боятися своєї жіночності. Іноді, коли йдеться про однакові посади, можна почути, що він зможе, а вона — ні, бо жінка. Іноді ми самі це провокуємо. Нівелювати себе такими аргументами не можна. Якщо не будеш боятися, зможеш у себе повірити, доведеш це собі і колективу — тоді усе вийде. Живемо в такий час, коли жінкам доступні вершини, і не обов’язково від усього відмовлятися на користь кар’єри. Триматися важко, хвилини слабкості бувають. Але у кожного свої виклики, і якось їм треба давати відсіч.

Вікторія Мацькович

Фото Вікторії Андрєєвої

Цей медіа-продукт створено TvoeMisto.tv за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукту належить виключно TvoeMisto.tv і не завжди відображає погляди USAID або Уряду США. Відтворення та використання будь-якої частини цього продукту в будь-якому форматі, в тому числі графічному та електронному, копіювання або використання у будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело та письмової згоди редакції TvoeMisto.tv заборонено.

This media product was produced by TvoeMisto.tv with the support of the United States Agency for International Development (USAID). The product content is solely TvoeMisto.tv and does not necessarily reflect the views of USAID or the US Government. Reproduction and use of any part of this product in any format, including graphic, electronic, copying or use in any other way without the corresponding reference to the original source and written approval from TvoeMisto.tv, shall be prohibited.