Місто, загорнуте уві щось. Лариса Денисенко про правдивий Київ

3398 0
Київ часто є таким неочевидним містом. Містом, загорнутим уві щось. У радянський період зі своїми симулякрами й міфами. В кітч. В «город русской культури». В каштанові свічки, в помаранчеві стрічки і ще, і ще.

Медіахаб «Твоє місто» продовжує проєкт «Мій Київ» – дискусію відомих публіцистів, істориків, письменників, журналістів, інтелектуалів, митців про Київ: яким містом він був до вторгнення росії, що формує його образ, як історія Києва впливає на його майбутнє та яким може бути його розвиток. Цього разу своїми рефлексіями ділиться журналістка та правозахисниця Лариса Денисенко.

У радянський час книжки, взяті у когось почитати, щоб не зіпсувати обкладинку, загортали в папір, газету з брехливою передовицею, обкладинку чи сторінки журналу, міліметровий папір – базу для кравчинь і креслярів тощо. Тоді, якщо дивитися на обгортку, ніхто не міг дізнатися, яку книжку ти читаєш: Дюма чи Лесю Українку, Зощенка, Остапа Вишню чи Саган, бо люди не здатні бачити крізь обкладинку. Дехто в такий спосіб приховував читання забороненої дисидентської літератури або навіть той факт, що спромігся дістати дефіцитний літературний скарб.

Київ часто є таким неочевидним містом. Містом, загорнутим уві щось. У радянський період зі своїми симулякрами й міфами. У кітч. В «город русской культури». В каштанові свічки, в помаранчеві стрічки і ще, і ще.

У радянський час книжки, взяті у когось почитати, щоб не зіпсувати обкладинку, загортали в папір, газету з брехливою передовицею, обкладинку чи сторінки журналу, міліметровий папір – базу для кравчинь і креслярів тощо. Тоді, якщо дивитися на обгортку, ніхто не міг дізнатися, яку книжку ти читаєш

Лише тим, кому вистачає допитливості та любові захотіти розгорнути книгу, вчитатися, а не лише погортати сторінки, вдається «спіймати» правдиве місто, а це важко.

У мене є одна родинна історія, коли моя бабуся, попри різні хвороби, ледь не щонеділі наприкінці 70-их і у 80-ті роки минулого сторіччя водила мене малу на концерти до Київського будинку органної та камерної музики. Інколи мені цього не хотілося, але для неї то було принциповим питанням, і пояснень такого наполегливого бажання моєї музичної просвіти не знаходила навіть моя мама.

Ніхто мені не розповідав, що це – костел Святого Миколая, спроєктований геніальним архітектором Владиславом Городецьким. Я й сама почала цікавитися цим питанням у пізні 90-ті, коли Україна відновила незалежність, а я подорослішала. Потім захопилася творчістю й життям пана архітектора і лише згодом дізналася, що для моєї бабусі-литовки в ті роки Київський будинок органної та камерної музики був насамперед костелом, місцем, де вона могла побути в своїй релігії, бо свободу віросповідання в неї забрала радянська влада. Її сльози, які мене дивували і які я пояснювала старечістю та чутливим сприйняттям камерної музики, були про інше…

Відтоді я почала дізнаватися більше не лише про місто, в якому народилася і яке завжди вважала прекрасним, а й про свою родину, бо міста – це про нас, про людей.

Читайте також: Урбаністична алхімія. Дмитро Крапивенко про Київ, який пішов на фронт

Міста – це завжди про людей, про нашу силу і слабкості, про виклики, вади, переваги, вчинки і ганьбу, про боротьбу і невдачі, про любов і ненависть, про милосердя, прийняття чи вигнання, про загибелі й дива порятунку. Про те, що ми знаємо, які ми, що ми відчуваємо, чи достатньо в нас любові.

Найчастіше любові недостатньо, Київ недолюблене місто, його мало хто вчиться відчувати шкірою, на дотик, впускати у серце. Комусь він видається дуже громіздким, комусь в ньому замало лоску або ж, навпаки, забагато гламуру. Комусь не подобаються історії, розказані ним, хтось вважає його дуже провінційним, таким, що заглядає зайдам у вічі, а хтось бачить його дуже пихатим і байдужим.

Міста – це завжди про людей, про нашу силу і слабкості, про виклики, вади, переваги, вчинки і ганьбу, про боротьбу і невдачі, про любов і ненависть, про милосердя, прийняття чи вигнання, про загибелі й дива порятунку. 

Його не знають, хоча думають, що знають про нього геть усе, не поспішають знайомитися, бо поверхового знайомства часто достатньо, щоб жити в Києві, але недостатньо, щоб жити Києвом.

Так, у нього закохуються. Комусь цілком вистачає п’янкого відчуття. Найчастіше Київ зачаровує наприкінці квітня, коли вишні й абрикоси постають у весільному вбранні. Згодом – у травні, коли все навколо перетворюється на квітучі ліси, коли аромат бузку змінюється ароматом акації, а каштанові свічки наче сигналізують про те, що місто бере вас до шлюбу. Потім своїм квітом липи перетворюють червень і почасти липень на медовий місяць, захват, насиченість, ситість. Життя триває, аж раптом – голі віти і небо, що втрачає свою насичену блакитну купольність, сірішає, і кохання згасає, невідомо, чи відродиться й проросте глибше. Місто ж потребує глибокої любові, а вона неможлива без пізнання, довіри та взаємоповаги.

До речі, ось це «восторженне» малювання літнього Києва притаманне й російським лібералам, які через дачно-канікулярне сприйняття міста не помічають його глибини, могутності та серйозності. Але таке сприйняття притаманне і нам, навіть тим, що тут народилися і думають, що все знають.

Пам’ятаю ще одну київську історію, коли в мене виникла суперечка з людьми, які проживають на бульварі Давидова, під час його перейменування в межах декомунізації. Зараз це бульвар Ігоря Шамо.

Ігор Шамо – фронтовик, почесний містянин, автор любої та знаної більшістю мелодії «Як тебе не любити, Києве мій», ім’я якого не було відоме нікому з тих, котрі сперечалися і відстоювали «давидовський зміст» бульвару. Як виявилося, більшість думала, що Давидов – це палкий поет-декабрист, і дуже здивувалася, що київський бульвар увічнив іншого Давидова – Олексія, радянського партійного діяча, голову Київського міськвиконкому, рішення якого спричинило Куренівську трагедію в 1961 році, коли потужний селевий потік із Бабиного Яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку та призвів до численних жертв… Хоча і той, і той Давидов із різних причин не мали б маркувати місто.

Ця дискусія показує, скільки всього ми можемо дізнатися, якщо будемо уважними, з відкритим розумом та люблячим серцем. Чи не так?

Ось це «восторженне» малювання літнього Києва притаманне й російським лібералам, які через дачно-канікулярне сприйняття міста не помічають його глибини, могутності та серйозності. 

 

Я знаю точно, що місто – це люди. Я відвідую талановиту фізіотерапевтку, котра відновлює моє тіло, сповнене больових відчуттів і скутості. Передовсім через емоційну виснаженість, а також через те, що лютий і значна частина березня 2022 року змусили мене ходити загорнутою у власні плечі. Принишклою людиною, котра відчуває, що на неї може впасти небо – так воно гарчить, пихкає і злиться.

І страх, закляк, переляк, що сиділи всередині, перетворили мене на людину обережного дихання, поверхового й непомітного для ворога.

Можливо, так тихо ходили й неглибоко дихали цивільні люди в місті, до якого наблизилися російські окупанти. Нас було небагато, ми заощаджували кисень, кров циркулювала повільно, і місто разом із нами ніби хворіло на анемію, допоки не перебудувалося, не згуртувалося, щоби дати відсіч і зберегти себе.

Читайте також: «Сталеве білченя». Віталій Портников про історію Києва, яка завжди попереду

Якщо слухати свій організм, можна зрозуміти, як він синхронізувався з містом твоєї сили, коли російські окупанти були вибиті з його передмість. Як відчувався травень, як – серпень, як хода ставала впевненішою, як налагоджувалися всі життєво важливі системи, як відбувалися всі ці трансформації з тобою та іншими людьми, і як із подивом ти констатувала, що в тебе загрозливо, навіть велично розправляються плечі, коли в жовтні ти стояла на одній із вищих київських точок, а в небі вибухали ворожі «шахеди».

Навіть чесне вивчення самої себе може дати багато відповідей на запитання, хто я. І наблизитися до розуміння, яким є моє місто, яке становимо всі ми.

Навіть чесне вивчення самої себе може дати багато відповідей на запитання, хто я. І наблизитися до розуміння, яким є моє місто, яке становимо всі ми.

 

Ті, що розгублені, ті, що згуртовані, ті, що йдуть пекти хліб, хоча все життя займалися іншими речами, і ті, що не можуть підвестися, щоб вийти на вулицю.

Ті, що пішки долають відстань з Лівого берега до Софії Київської, щоб відчути подих історії, нескореність та силу.

Ті, що розбирають полишених хатніх тваринок та підгодовують вуличних котів, собак і птахів. Ті, що самоорганізовуються і долучають до цього інших.

Ті, що розвозять ліки в різні частини міста, ті, що вмикають на повну гучність альбом «АС/ДС», щоби подолати стрес і довезти провізію тим, що обороняють місто на підступах до нього.

Ті, що цілодобово не випускають із рук телефон, і ті, що цілодобово не випускають із рук зброю та пояснюють командуванню: попри обставини і хід подій, ми стоїмо до кінця, за нашими спинами – наші родини!

Ті, що боронять місто, забезпечують усі його комунікації, рятують людей і розробляють евакуаційні маршрути, і ті, що… здають позиції ворогу. Ким останні є для міста, чи є вони плоттю його?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Павло Шеремета. Як пришвидшити розвиток Києва

Від глибини нашого дихання, ходи та чесності історій, від людей міста і любові до нього залежить те, як сприйматимуть Київ ті, кого за двадцять-тридцять років попросять написати про нього, як ось тепер мене. Залежить сприйняття міста, загорнутого уві щось, або ж відкритого, стійкого, милосердного, вражаючого і сильного, такого, як літнє київське небо.

Для того, щоб «зчитати» такий Київ, зараз мені достатньо бодай подумки опинитися на його пагорбах, мугикати «спить натомлене місто мирним лагідним сном, ген, вогні як намисто, розцвілі над Дніпром, вечорів оксамити, мов щастя прибій, як тебе не любити, Києве мій» і складати безліч історій про те, як сприймалися ці рядки тими, що витривали в осінніх та зимових блекаутах, спричинених російським енергетичним тероризмом, під час воєнного стану 2022 і 2023 років.

Лариса Денисенко

Фото: Роман Попов

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!