Урбаністична алхімія. Дмитро Крапивенко про Київ, який пішов на фронт
3440
0
Києвом рухають амбіції: особисті, корпоративні, партійні, громадські, геополітичні.
Медіахаб «Твоє місто» продовжує проєкт «Мій Київ» – дискусію відомих публіцистів, істориків, письменників, журналістів, інтелектуалів, митців про Київ: яким містом він був до вторгнення росії, що формує його образ, як історія Києва впливає на його майбутнє та яким може бути його розвиток.
Ми вже опублікували матеріал «Сталеве білченя». Віталій Портников про історію Києва, яка завжди попереду.
Цього разу своїми роздумами ділиться колишній журналіст, публіцист та воїн ЗСУ Дмитро Крапивенко.
Така вже доля цього міста – бути на перетині дуже багатьох мрій та інтересів. Київ кипить і вирує, як великий казан, в якому невидимий алхімік (чи сам Господь Бог) хоче виплавити ідеальну українську столицю і під час своїх експериментів час від часу відкидає породу, шлак та інші побічні продукти.
Сучасний Київ – це людина середнього класу віку 30+ (саме стільки місто в новітній історії живе у статусі столиці суверенної держави), яка реалізувала свої базові потреби і починає працювати над тим, щоби зробити своє життя комфортним.
Амбітне завдання – впорядкувати спадщину предків, що охоплює півтори тисячі років, завершити «євроремонт», подбати про транспорт і затишок для дітей, себто наступних поколінь.
Саме в такому стані й психологічному, назвімо це так, віці Київ зустрів повномасштабне вторгнення та, як і решта українських міст, пішов на фронт, ба навіть на якийсь час сам став фронтом. До мирної праці повернемося згодом.
Вряди-годи соцмережі підкидають мені рекламу груп, де люди ностальгують за старим (читай – радянським) Києвом. Яким він був охайним, зеленим, затишним, без заторів на дорогах і варварської забудови висотками. Я ще трішки застав це місто таким наприкінці 1980-их, перед самим зламом епох. Так, тогочасний Київ був симпатичною столицею радянської республіки, яка спокійно могла конкурувати з Мінськом або Ташкентом і вигравати на їхньому тлі. Змагатися з Москвою в тій системі координат було заборонено: швидко вкажуть на місце в «єрархії». Промовиста історія – будівництво палацу «Україна», який не мав перевершити аналогів у столиці СРСР. Цей епізод добре описаний в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Ні, ця єрархія ніколи не відповідає київським амбіціям, тому всі новітні революції починатимуться тут, на центральній площі міста – Майдані Незалежності.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Павло Шеремета. Як пришвидшити розвиток Києва
Народжений у студентській Революції на граніті 1990-го року сучасний Київ збунтувався проти провінційної долі та почав утілювати свої амбіції як міг. Від давніх часів місто було різне: князівське, чернецьке, купецьке, ремісниче. Тепер воно найбільш розмаїте й толерантне в Україні, а отже, ближче до нинішньої Європи за духом. Хоча в його архітектурі останнім часом домінує bird shit style, і, за влучним визначенням Леся Подерв’янського, скульптури на Майдані Незалежності є «застиглою музикою Михайла Поплавського».
Розвивається Київ чи деградує? У мене на це запитання дуже проста відповідь: якщо сюди їдуть люди, які хочуть тут жити, то місто привабливе, «приречене» на зростання й удосконалення.
Часом із Києва намагаються зліпити таку собі «українську Москву» – пафосну, непривітну до провінціалів столицю, що цідить крізь зуби «понаїхали». Це не так!
Київ радо зустрічає, дає можливості та розчаровує лише тих, що хотіли побачити тут рідний районний чи обласний центр із високими зарплатами. Столиця велика, тут чималі відстані, вона цінує пунктуальність. Звісно, є й невигоди, як-от затори і дороге житло. Така умова задачі, а розв’язувати її чи ні – справа особиста.
Навіть у найтемніші віки Київ залишався центром тяжіння. Сюди, до лаври, завжди йшли прочани, щоби побачити диво. Можливо, й тепер ті, що їдуть підкорювати столицю, мріють про своє персональне диво.
Так само, як я колись 17-річним юнаком прибув сюди, маючи амбіцію стати знаним письменником. Не те щоб вірив у диво, просто розумів, що письменник (згодом пріоритети змінилися в бік журналістики та публіцистики) має жити в центрі подій, бути їхнім свідком, а ще краще – учасником. І цього Київ дав мені вдосталь. Коли я тільки-но міркував про вступ до університету імені Шевченка, люди з мого на той час російськомовного середовища застерігали: «Цей виш є «розплідником» українського націоналізму!» І мали рацію. Саме університетське середовище дозволило мені відшукати свою ідентичність, я перейшов на українську в середині 1990-их, коли це ще не було мейнстримом.
Українським Київ був завжди, навіть тоді, коли його простір стиснули до дисидентських кухонь.
Сьогодні він розправив плечі та сміється в очі Пушкіну і Булгакову: наша взяла, йдіть на смітник, будівничі імперії! Київ – це фенікс, бо тут на місці «військово-морського політичного училища» відроджується Могилянська академія, тут Арсенал стає мистецьким, бо культура – це зброя, тут на руїнах старої індустрії постають сучасні креативні хаби. Київ дотримується філософської думки: ніщо не береться нізвідки і ніщо не зникає безслідно.
Концентрований Київ – це трикутник: Михайлівський Золотоверхий (ще один фенікс) – Майдан Незалежності – парк Шевченка. Останні сто років українська історія творилася передовсім тут. У цих символах захований код міста: сила духу (дзвони Михайлівського звістили Революцію Гідності), сила громади (Майдан як віче) і сила слова (в грецькому розумінні «логос» – вчення, освіта, а відтак університет). На цьому й стоїмо.
Можна довго побиватися над питаннями, хто ж такі справжні кияни, скільки колін їхнього роду тут має прожити, щоб мати право зватися корінним. Для мене це порожні розмови, що ведуть до Адама і Єви чи Андрія Первозваного, якщо вже говорити про наше місто.
Для мене хорошим киянином є той, хто творить майбутнє міста. Як Роман Ратушний, котрий за своє коротке життя зумів надихнути киян відстояти Протасів Яр перед забудовниками. Кияни вміють об’єднуватися і робити так, щоби їх почули.
В цьому і є запорука того, що жоден зовнішній ворог, жоден хижий капітал не знищить наше місто. А алхімія пошуку ідеальної столиці триватиме. Це захопливий процес!
Дмитро Крапивенко
Фото - Роман Попов
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.