ЗСУ – це не те місце, де ти обираєш. Історія нардепа, що пішов воювати

740 0
Війна кинула виклик кожному українцеві. Хтось прийняв його у перший же день, а хтось занурився у тривалі роздуми. Одні були готові ще до наступу, а інші з переляку забули й те, що вміли.

Роман Лозинський свою підготовку почав у сім років разом із національною скаутською організацією «Пласт». Зараз йому 28, але усвідомлення столітньої агресії північного сусіда, мотивувало Романа усе свідоме життя готуватися до цієї боротьби. Роман пішов на війну у перші дні повномасштабного вторгнення. На лінії фронту він захищав Україну із трьома своїми найкращими друзями: Дмитром, Вітьою-Колею та Артемом Димидом. На превеликий жаль, Артем загинув на війні 18 червня. Про втрату побратима, сильний пластовий вишкіл, про бажання змінювати і розбудовувати свою країну, про депутатські автомати на фронті, про дружбу і рефлексії побратимів, про молитву, цінності, страх і бачення майбутнього розмовляємо з народним депутатом України від фракції «Голос», випускником УКУ Романом Лозинським. Розмова відбувається у межах проєкту Українського католицького університету «Малі історії Великої війни».

Можна приготувати тривожний рюкзак, але не завжди можна приготувати розум до війни

24 лютого — день, який змінив життя всієї України. Яким він був у вас, де вас застала війна?

Усі ми пам’ятаємо те напруження, яке панувало в інформаційному просторі України ще до 24 лютого. На кордонах нашої країни вже були війська, всі розуміли, що щось повинно статися, але ще не усвідомлювали, якого масштабу можуть бути нові виклики для нашої країни. Я пригадую, напередодні ми голосували у Верховній раді за впровадження надзвичайного стану. Тобто вже тоді в кулуарах обговорювали потенційні ризики. У нас була інформація, якою ділилися представники силового блоку. Але ніхто не очікував такого масштабу. Вже тієї ночі, а точніше близько п’ятої ранку, мене розбудив телефонний дзвінок від Юлії Клименко, яка виконувала обов’язки голови нашої фракції. Вона сказала: «Романе, прокидайся, почалась війна». Близько 7–8 ранку у Верховній раді ми мали проголосувати за впровадження воєнного стану і відповідно надати всі повноваження президентові та уряду, аби якнайшвидше реагувати й захищатись.

Які емоції панувати тоді у Верховній раді, як це все відбувалося? 

Пам’ятаю, як ми почали збиратися. Депутати були розкинуті по різних районах Києва, адже засідання не було анонсованим. Впродовж години, яка передувала голосуванню, ми групками обмінювалися інформацією і намагалися бути ближче до підвальних приміщень, тому що Київ вже обстрілювали ракетами. Усі розуміли, що дуже важливо проголосувати за воєнний стан, бо юридично без нього ні Збройні сили України, ні інші силові підрозділи не зможуть повноправно діяти. Потім народним депутатам видавали зброю. 

Читайте також: «До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», – владика Венедикт

Ми зібрались на вулиці Володимирській у центральному відділені поліції. Там була довжелезна черга. Ми чули вибухи, читали новини про колони ворожих танків з усіх боків, потенційний десант, який от-от мав висадитися, ДРГ [диверсійно-розвідувальні ворожі групи] в Києві, а ми чекали  на свій автомат Калашникова. Нас попередили, що державні службовці, представники влади будуть однією з перших цілей, і нам потрібно захищатися. Тому ми отримали зброю і з автоматом у руках відходили з Володимирської: хто куди. Таким запам’ятався ранок… 

А потім були перші новини: про збитий у Вишгороді гелікоптер ЗСУ, який впав у Київське море, про перші згорілі  танки на Харківській об’їзній,  про людей на Півдні України, які голими руками зупиняли танки. Уже в перший день ми розуміли, що Україна й українці будуть чинити опір, і ми як представники влади, залишаючись у Києві, також будемо чинити спротив до кінця: і приймаючи відповідні рішення, і зі зброєю в руках.

Вас розбудив дзвінок про те, що почалася війна і вам треба збиратися на роботу. Які у вас тоді були думки, що було вдома?

Якщо бути відвертим, я намагаюся завжди планувати своє життя й уважно ставитися до будь-якої інформації. Напевно, це в мене з Пласту. Пригадую, як за 2–3 тижні до початку цього етапу війни на початку лютого я купив каністри, заправив їх бензином і поставив у гаражі в Києві. Купив консерви, крупи, напівфабрикати, разом зі своєю коханою поскладав їх у дві машини. Вона була зі мною в ту ніч. 24 лютого, одразу після дзвінка, я відправив своїх близьких, які були в Києві, на західну частину України, щоби могти сконцентровано займатися всіма своїми повноваженнями в Києві.

Читайте також: «Треба йти до кінця» – львів'янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на сході України

З огляду на спорядження, наскільки це можливо, я був готовий. У мене був заправлений автомобіль, були каністри з пальним, запас їжі, яким я потім ділився з побратимами, був зібраний рюкзак з усіма документами, з планшетом, через який ми реєструємо законопроєкти. Хоча, як потім виявилося, ти можеш приготувати рюкзак, але ти не завжди можеш приготувати свій розум до війни. 

Тобто, ви розуміли неминучість війни?

Я був переконаний, що краще бути готовим до гіршого і сподіватись кращого, працювати для того, щоби цього гіршого не сталося. Може, це трохи пафосно звучить, але, мені здається, що українцям, треба розуміти, що поки російська федерація не зникне як суб’єкт геополітики, цей кордон, цей сусід є завжди поряд. Те, що сталося у 2022 році, те, що сталося у 2014 році, й те, що відбувалося століттями, доводить, що у нашій історії не було і декількох десятків років без агресії зі сторони росії у різних формах: політичних, культурних чи воєнних. Тому я переконаний, що нам і надалі треба буде бути готовими захищати свою країну.

Чи були у вас емоційні коливання, чи якось вдалося себе відразу налаштувати на необхідність раціонально працювати?

Найважче було прийняти рішення, де перебувати фізично. З одного боку, ми чули інформацію про диверсійні групи і чеченців зі списками й адресами держслужбовців, а з іншого – сама думка виїхати за межі Києва, покинути столицю, втікати, викликала дуже сильний внутрішній спротив. Я вирішив залишатися в столиці. 

У перший тиждень було дуже важко знайти своє місце на цій війні. Проголосувавши за воєнний стан, ми розуміли, що практично всі необхідні функції тепер в президента й уряду. І тоді я вирішив для себе, що маю зі зброєю захищати свою країну. Я почав писати у свою військову частину. За законом, депутати не підлягають мобілізації, але мені вдалося. 7 березня я став військовослужбовцем Збройних сил України, приєднався до свого підрозділу, де і зустрів своїх друзів.

Пригадую, як написав командирові частини, з якою ще у 2021 році підписав контракт у резерві. Контракт передбачав військові збори два тижні на рік, щоби розуміти, де твоє місце й не більше. Я йому написав: «Сергію, як я можу зараз допомогти?». Тоді були дуже великі запити на все, починаючи від батарейок до тепловізорів, квадрокоптерів і так далі. Я почав шукати те, чого вони потребували. Пізніше я написав: «Сергію, я ж підписав контракт минулого року. Я робив це не для сторінки у Вікіпедії, не для Facebook, це було щиро». А він каже: «Романе, ти народний депутат, заспокойся». У нас було декілька таких переписок. І аж після третього чи четвертого листа, він сказав, куди мені приїхати. Я приїхав, отримав печатку у військовому квитку і відчув гордість. Усі в воєнкоматі були вражені,  бо ж я прийшов зі своїм депутатським автоматом. І з цього все почалось. 

Бути завжди готовим 

Ви підписали контракт у резерві, коли ми ще не могли передбачити повномасштабне вторгнення. Що спонукало вас це зробити? 

У мене є якесь внутрішнє відчуття оцього небезпечного сусідства. Це, мабуть, з Пласту. У цій організації я із 7-ми років. Завжди їздив на військові табори: багно, смуга перешкод, дерев’яні автомати, гранати з кукурудзи й гороху, окопи і т.д. Свого часу я не виконав військового обов’язку через те, що був у політиці, на виборних посадах, став депутатом у молодому віці. Але я завжди відчував, що цю службу все одно треба пройти. Треба мати військовий вишкіл, базові навички, розуміння структури і знати своє місце в разі потреби. Тому в жовтні 2021 року я підписав трирічний контракт у резерві, щоби хоча б раз у році на 2–3 тижні їхати на збори і тренуватися. Мої перші військові збори мали відбуватися на півдні України з 24 травня. Я вже навіть отримав запрошення. 

Тобто у мене завжди було відчуття, що треба бути готовим. І мені здається, що навіть, коли ми переможемо, коли цей етап війни закінчиться, це не гарантує відсутність нової агресії. Ти маєш право розслабитись! Ти маєш право відпочити, але мусиш тримати свою голову й розум напоготові. Не в постійній напрузі, бо це неможливо психологічно, але ти маєш знати, де що лежить, розуміти, що вмієш і відточувати ці навички. Мені здається, ця готовність для українців має стати частинкою національної ідеї. 

Пам’ятаю відео перших днів війни із порожнього Хрещатика. Таким я його ніколи в житті не бачила. Якою тоді була столиця, що там відбувалося?

А я пригадую фотографію 24 лютого: по Житомирській трасі на захід тягнеться вервечка машин довжиною у вічність. Жінки, діти, люди похилого віку виїжджали, а ми радили маршрути, адже на півночі, вже були обстріли і наступ. Всі старалися допомогти один одному. Пам’ятаю, проїхався по Хрещатику на день третій війни. Скрізь вже були їжаки, блок-пости, перевірки документів. По Грушевського вже не можна було пройти, біля Верховної Ради весь урядовий квартал зі сторони Арсенальної був перекритий. Українська броньована машина «Козак» була виставлена біля стадіону Лобановського й біля будинку офіцерів. Я зрозумів, що прийшла війна, яку 8 років відчували жителі тільки двох областей, а тепер – кожен українець. 

Якось один знайомий військовий попросив мене допомогти знайти броньовану техніку біля Гостомеля. Я взяв у друга маленький Ford Fiesta і ми поїхали в Бородянку, яка тоді ще не була окупована. Приїхали на наш блокпост, а там вже все було дуже серйозно. Наша тероборона з перших днів включилася: місцеві ставили в одному селі по 4–5 блокпостів і на кожному тебе трусили, як чеченця. Усі були готові захищати свою хату. У Бородянці мене ледь не забрали в комендатуру, хоча документи, мова, «паляниця» — все було. Але у той момент підбіг який старший чоловік з криком, що заходить російська техніка, інший скомандував: «Розсипаємся», — і весь блокпост розбігається в різні сторони, а ми сіли в машину і втекли.  Колони техніки, яка заїжджала, стріляли по машинах, по цивільних. Ми тоді якраз повернулися з Бородянки й дали сигнал нашим військовим, що там-то й там-то [росіяни] заїхали.

Якось так виглядали ці перші дні. Тобто загалом місто не було пусте. У місті були люди зі зброєю. Хтось ходив із дерев’яною палкою. Відчувалося відлуння Майдану. Блокпости з’являлися, як гриби після дощу. По районах організувалася територіальна самооборона. Ми розуміли, що люди покидають Київ, але разом з тим  відчували, що його є кому обороняти столицю.

Як ви опинилися на захисних позиціях? Ви казали, що не маєте бойового досвіду. 

Я з дитинства у Пласті, а це не можна недооцінювати. Поки не почався новий етап війни, я цього не розумів. Але виявилося, навички самозарадності – універсальні. Це та база, до якої дуже швидко можна прив’язати якісь вузькі технічні вміння. Наприклад, я не вмів літати на квадрокоптерах чи коригувати артилерію, але цього можна навчитися. Коли ти маєш базові навички картографії, розумієш, як орієнтуватися, знаєш, що таке азимут, то можеш брати планшети від Армії SOS з програмою «Кропива» й розуміти, як це працює. Це знову ж таки про готовність. Якщо в тебе є базові навики, ти можеш застосовувати їх в екстрених випадках. 

Перші три тижні ми були на полігоні. І тут варто віддати належне Збройним силам України, які взяли перший удар на себе. Це теж показник готовності. Перші тижні нікого не відправляли відразу на передову, тому що наша контрактна професійна армія давала відсіч дуже потужному наступу. Вони виграли час для мобілізації, для резервів, для таких, як я. Нехай лише три тижні, але була можливість походити по лісу, згадати саперну справу, щоби не потрапити на розтяжку, постріляти з автомата, потримати його в руках, піти на курси з гранатометів та танкової зброї, політати на квадрокоптері, попрацювати з картами. Це все ми встигли за три тижні, не рік, два, три. Але, як виявилося, того було достатньо, щоби, приїхавши до побратимів на позиції, уже виконувати певні завдання. Цим ми завдячуємо, перш за все, нашим професійним військовим, які попри масштаби вторгнення зі всіх сторін, оточення російською федерацією від кордону з Білоруссю і Польщею по колу аж до Придністров’я, могли вистояти й дочекатися резервів, до яких, зокрема, ми з друзями долучились.

Ви часто наголошуєте, що для вас політика — це служіння. Як вам вдається зараз поєднувати політику і військову справу? Я бачила, що ви реєстрували законопроєкти. Як взагалі це можливо, коли ви стоїте близько до лінії фронту, де часто немає зв’язку? Як ви знаходите на це час, ресурси, що вас мотивує цим займатися?

Скажу чесно, це майже неможливо поєднати. За цих 4-ри місяці мені вдалось один чи два рази бути у Верховній Раді. Я розумів, що бойових завдань декілька днів не буде і знав  про заплановані засідання. Тоді приїжджав і приєднувався до колег. 

Ті законопроєкти, які мені вдалося зареєструвати, — це напрацювання, які ще до 24 лютого були у більш чи менш готовому вигляді. З командою помічників, яким дуже вдячний, ми зареєстрували їх під час одного з моїх приїздів до Верховної Ради. Але насправді поєднати  ці дві сфери практично неможливо: ти або воюєш, або голосуєш. Тому в останні місяці я практично не займаюся депутатською діяльністю. Зараз більшість критичних функцій в руках президента, Ради національної безпеки й оборони і в уряду. Звісно, що серед рішень, які приймає парламент, теж є багато важливих, і, на щастя, в країні залишились практично всі народні обранці, які продовжують працювати. Якби раптом постало питання, наприклад, про кворум і я розумів, що депутати втекли, мабуть, треба було би шукати шляхи для фізичної присутності під час голосувань. Але оскільки конституційна більшість присутня на засіданнях, це дає мені можливість реалізовувати свій військовий обов’язок.

Ваш прадід Володимир був головою секретаріату Українського націонал-демократичного об’єднання. Тобто, з дитинства вав виховували в патріотичному дусі, з любов’ю до України. Розкажіть, як це повпливало на ваш вибір зараз?

Я вдячний батькам і своїй родині за все, що вони мені дали, починаючи від середовища і виховання. Своє родинне дерево я вивчив на третьому курсі університету, коли навчався на політології. Так я дізнався про Євгена Петрушевича, який був двоюрідним братом моєї пра-прабабці, про Володимира Кузьмовича, який був моїм прадідом. Але це відносно далека родина, не безпосередні батьки чи дідусі. Моя мама – вчителька музики у звичайній державній львівській школі, тато — інженер-будівельник, брат — спортивний тренер. Уся моя близька родина завжди була проактивна, але вони ніколи не займалися політикою, я ніколи не бачив їхнього політичного прикладу, це не є родинною справою. Це більше про коріння. Ти співаєш пісні біля ватри або читаєш історію і рефлексуєш, розумієш, як багато зробили українці попередніх поколінь, зокрема і твої далекі родичі. Ти відчуваєш, що цю справу треба продовжувати. 

Як ваша родина, друзі, дівчина поставилися до вашого вибору захищати Україну зі зброєю в руках?

Спочатку у них був шок. Але це не було несподіванкою для них. Я часто говорив про якісь свої відчуття, вони знали про моє бажання пройти військову службу, про тягу до військової справи ще у Пласті. Всі розуміли ризики, батьки хвилювалися. Але разом з цим вони підтримували мене.

Як змінилося ваше сприйняття війни, коли ви стали безпосереднім її учасником? 

Я відчув величезну гордість за українців. Коли бачиш усіх цих людей поруч, а не просто читаєш про них, то усвідомлюєш, які це круті люди. У них абсолютно різний досвід: у когось велика сім’я, у когось сім’ї нема, хтось колись воював, хтось вперше взяв у руки зброю, хтось технічна людина, а хтось гуманітарій. Але на війні відчувається колосальна синергія суспільства.

Пригадую, коли я приєднався до підрозділу, уже на початку березня, у нас не було вакансій. Друзі, знайомі хотіли приєднатись, а місця вже не було. І це показник. Це сила.

А ще була гордість за своє оточення: це випускники Українського католицького університету, Української академії лідерства, пластуни, –  вони всі тут.

Хоча часом це і дуже болить. Поступово твій Facebook стає колекцією некрологів. Це дуже прикро, але ми маємо це розуміти і маємо про це говорити. Тому, що це теж про відчуття ціни боротьби й перемоги. Рано чи пізно ми переможемо, але для багатьох постане питання: «А що таке перемога далі? Як ми будемо далі будувати нашу країну?». І кожного разу ми повинні згадувати імена тих, які віддали своє життя. На превеликий жаль, коли безпосередньо долучаєшся до війни, дуже багато твоїх близьких і друзів зазнає поранень чи гине в бойових діях. Це болючий момент. Але тоді ми відчуваємо, що повинні зробити ще більше. І вже не тільки для України чи для своїх середовищ, міст, громад, а й у пам’ять про загиблих, щоб це все було недаремно.

«Курик» уже  старший матрос…

Трагічна новина, яка сколихнула всіх в УКУ, — це смерть вашого побратима Артема Димида. Як ви переживаєте цю втрату? Яким пам’ятаєте Артема? 

Збройні сили — це не та організація, де ти обираєш, чого хочеш. Це чітка вертикаль. Ти можеш знати друзів і близьких, які мобілізувалися і готові захищати Україну, але ти не можеш покерувати так, щоби ви всі були в одній групі, в одному батальйоні, чи в одній бригаді. Коли я їхав на місце зборів, то уже знав, що там буде мій друг Дмитро. А вже безпосередньо на місці побачив ще декількох знайомих, зокрема Артема Димида й ще одного колегу-пластуна з Волині, з життєвим позивним Вітя-Коля. І це було дуже круто. Ми зібралися там, не узгоджуючи цього завчасно. Ми зідзвонювались, але я не розумів, що там будуть інші хлопці, окрім Дмитра.

Ми виконували разом бойові завдання, разом відпочивали, разом їздили й міняли локації. Ми дуже багато говорили й рефлексували про цю війну, про страх смерті і втрати. Коли під час виконання бойового завдання загинув Артем, сталося те, чого ми, найбільше боялися. Він був тяжко поранений, але ми до останнього вірили, що є шанс… Це важче, ніж коли вмирає хтось із твоїх родичів чи близьких.. Це побратим, з яким ти нероздільно провів останні місяці. Це дуже боляче. Хоча разом з тим ми розуміємо, що це жертва, яку треба цінувати. Ми повинні ставати кращими, більше віддавати, жертвувати, тому що інші люди жертвують навіть своїм життям так, як це зробив Артем.

Читайте також: «Зараз немає художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту», – Іванка Димид-Крип'якевич 

Можливо, у вас є якісь особливі історії, пов’язані з вашою четвіркою, з Артемом, якими б ви хотіли поділитись?

Коли ми всі разом зібрались, це було реально круто. Десь у перші дні ми довідались, що ми — матроси, бо це морський центр, де всі звання і все назовництво морське. Ми дуже з того посміялися, і це додавало якогось романтизму. Війна — це втрати, загибелі, боротьба, але це також своєрідна романтика. Ми собі жартували про це і якось Артем — Курка (це його пластове псевдо і військовий позивний) каже: «Я би хотів стати старшим матросом». Нас це здивувало, бо для нього ніколи не були важливі статуси, якісь формальності, значки, символи. Він завжди визначався по змісту, а не по формі. А тут видає: «Я би хотів стати старшим матросом». Це було неочікувано. Коли Артем загинув, я попробував довідатися, як можна зробити так, щоби посмертно він отримав звання старшого матроса. З’ясувалося, що він уже був старшим матросом. Артем про це не знав. Але вже знає. Навіть на хресті, під яким його ховали, написано «старший матрос». «Курик» уже  старший матрос…

В одному з постів у Facebook я бачила розповідь про те, що хтось із вашої четвірки просив Артема подбати про нього, забезпечити поховання, якщо він загине. А сталося навпаки. Можете про це розповісти детальніше?

Це була розмова якраз між Артемом і Вітьою-Колею. Вітя-Коля собі уявляв, як це все мало б виглядати у нього. Хтось хотів дубовий хрест, хтось ще щось, хтось писав заповіт. Це трохи дивно, коли ти говориш зі своїми друзями, яким по 25–27 років, про смерть. Але ми всі усвідомлювали, що може статися. Ми не говорили про те, які плануємо мандрівки на літо, а обговорювали свій останній день. Як на мене, це дуже сильна риса, бути завжди готовим до всього. Бо коли ти тішиш себе ілюзіями, що все закінчиться через 2 тижні, і все буде круто, а це не стається, ця межа між очікуваннями і реальністю створює прірву, яка перетворюється на депресії і невиправдані очікування. Це робить людину слабшою. А говорити про те, як ти бачиш свій останній день, це мати внутрішню силу. Силу духовну, а не тільки  фізичну.

На війні багато емоцій, багато страху. Чи боялися ви і що робили у такі моменти? Чи доводилось вам заспокоювати інших? 

Ми постійно боїмося. Будь-яка здорова людина, коли чує вибухи біля себе чи постріли по собі, – боїться. Але важливо, як ти дієш у стані страху. Чи ти заціпенієш і тим послабиш своїх колег, побратимів, які муситимуть тебе витягувати з того стану, чи ти зможеш себе тримати в руках? Треба бути готовим опанувати страх.  Це як кінь, на якого ти вискакуєш і їдеш далі. А все решта залежить від обставин. Діяти, відходити, відступати чи навіть втікати — це нормально, особливо, коли це скоординовано, коли це не втеча з поля бою, але уникнення зайвого ризику. 

У нас було декілька таких випадків. Пригадую, як я ставив турнікет своєму побратиму. Багато крові, я переляканий, бо ніколи цього не робив. Але розумів: ти або рятуєш людину, або ціпенієш від страху. Подолати страх складно, він усе одно із тобою залишатиметься, але треба вміти цей страх брати під свій контроль.

Читайте також: Наш прапор – мирний, але з кров'ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип'якевич-Димид про сина-героя 

Віті-Колі, який є нашим парамедиком, було найскладніше. Артем загинув у нього на руках. Він намагався надавати йому допомогу, намагався до останнього збільшувати Артему шанси вижити… Чи він, як парамедик боявся? Так, боявся. Але в той самий час він робив свою роботу. Ті, хто йдуть у наступ, бояться, але вони розуміють, що йдуть відвойовувати нашу країну. Ті, хто захищаються, бояться, але вони розуміють, що, як тільки вони відійдуть, це буде на крок ближче до дому людей, які живуть позаду. Тому страх завжди з тобою, але є управління очікуваннями, є тайм-менеджмент, а є менеджмент страху. Мені, мабуть, можна в УКУ викладати (усміхається). 

Як гадаєте, ця війна змінила вас?

Думаю, так (усміхається). Ця війна змінює дуже сильно. Для мене дуже важлива навичка — вміння рефлексувати. Воно, як виявляється, є не у всіх людей. Я гадав, що більшість людей готові якось свій досвід проговорювати, але з’ясувалося, що дехто просто закривається і тримає все в собі. Ми вчотирьох: з Артемом, Дмитром і Вітьою-Колею, завжди намагалися все обговорювати. Мені здається, що обговорюючи щось, ми також стаємо сильніші. Тому, що якість відрефлексованого досвіду зовсім інша. Я не впевнений, що ті, хто зараз у Збройних силах чи в інших формуваннях захищають країну, розуміють, наскільки кожен із нас змінився. Я не до кінця розумію, наскільки я змінився. Але потім, коли ми переможемо, я піду десь у гори й буду ловити дзен, палити багаття, сподіваюся зі своїм побратимами, друзями, близькими, й ми будемо про це говорити. Тоді усвідомимо краще, ким ми стали і якими ми будем далі.

Розкажіть про ваших товаришів, як змінилося ваше оточення? Який настрій панує?

У таких обставинах відкриваєш людей якось по-новому. Це люди, які звикли планувати свій завтрашній день, а зараз не знають, що буде далі. Люди, які не воювали, але зараз воюють. Люди, які ходили в костюмах, а зараз ходять у камуфляжах. Оце все середовище, яке зібралося там, на цій війні, це потужна сила, це такий кулак, який зараз дає ворогу по зубах. І найсильніше — це відчуття піднесення. Інше відчуття — це бажання зберегти якомога більше життів. Ми розуміємо, що війна — це завжди втрати, але своїми рішеннями можна ці втрати намагатись зменшувати, мінімізувати ризики. Тому приємно, коли люди включаються й дають пропозиції. Є офіцери, які служать ціле життя, а є люди без досвіду, які готові давати пропозиції. Таким був Артем. Курик дуже часто, коли ми планували свої бойові задачі, давав такі пропозиції, які зменшували ризик. Нам треба було кудись там вийти, а він каже: «А нащо нам ці квадрокоптери? Просто політаєм». Це не звучить як грандіозна інновація, але у тих умовах це може врятувати комусь життя. І це теж викликає піднесення. 

Важливо, щоби це піднесення не закинуло нас у прірву нереальних очікувань. Треба завжди розуміти, що це все може тривати довго. Просто буде інша фаза, інша стадія. Може бути менше бойових дій, менше втрат, може, не буде танків і ракет, але ця боротьба триватиме. Ми зараз говоримо в основному про тих, хто воює, але фронт набагато більший, ширший, глибший. І, чесно кажучи, без волонтерської допомоги, без тих людей, які зараз не в камуфляжі, але теж борються, піднімають економіку, платять податки, роблять свій внесок — ми б не вистояли. Вони теж борються і стоять на сторожі. Команда людей, які зараз боронять країну, а згодом будуть її відбудовувати, набагато більша, ніж ЗСУ.

Що допомагає вам триматися емоційно і фізично? Що мотивує робити свою справу?

Мотивація на війні — визначальна річ. У нас завжди кажуть, що твої навички у стресових бойових умовах завжди падають до рівня твоєї попередньої підготовки. Так само в умовах постійного страху, тиску, небезпек твій внутрішній опір падає до рівня віри, до рівня підтримки твоїх близьких. І насправді я часто на зв’язку зі своїми найближчими, найдорожчими людьми, які, незважаючи на те, що бояться і переживають, намагаються якомога міцніше мене підтримувати. Дуже важливо розуміти, хто ці люди, які тебе формують, які є для тебе важливими, для яких ти все робиш. Ну, і віра. Часто люди, які ніколи не молились, перший раз моляться десь там, на передовій. Усі вірять у Бога, але по-різному його бачать. Ця віра починає формувати тебе сильніше, повертати до основ.

Ті, хто розуміє важливість освіти, завжди попереду інших 

А чому ви пішли у політику, у Верховну Раду? Що вас підштовхнуло на цей крок?

Я ніколи не хотів бути народним депутатом, у мене такої цілі не було. Я часто пишу собі цілі на рік чи на декілька років. Маю to-do менеджер у телефоні, нотую собі якісь дрібні завдання. Але стати народним депутатом – ніколи не прагнув. Коли мені було 16, я вступив на політологію. Для мене це означало, що ти живеш у якомусь просторі, хочеш його змінювати й думаєш: «А де його змінюють?».  Наприклад, ти можеш ціле життя сортувати батарейки й навіть організовувати громадські рухи, щоби більше людей сортувало батарейки. Але якщо станеш міністром екології чи керівником управління екології своєї громади, у тебе буде можливість і повноваження прийняти системне рішення: це може бути закон, указ, якийсь локальний документ, який зробить для екології щось більш системне. І тоді сортування стане нормою не тільки для тебе чи твоєї громади, організації, середовища, а для всіх. м

Поступово я усвідомлював, що місце, де приймають такі системні рішення — це міська рада, Верховна рада, уряд, державна влада. Де цього вчаться? Спочатку я поступив на політологію, далі закінчив магістерку в Українському католицькому університеті з публічного управління. Паралельно з 4-го курсу почав практично займатися політикою. У 2016 році отримав стипендію, поїхав на 3 місяці у Канаду стажуватись у канадському парламенті. Я й гадки не мав, що у 2019 році мене оберуть народним депутатом. Але коли ти йдеш якоюсь дорогою, то ця дорога тебе кудись виведе, правда? Коли ти просто собі сидиш під деревом, то скоріш за все, сидіння під деревом тебе нікуди не виведе. Моя дорога мене вивела до політичної команди, до речі, це сталось на кавовій перерві в УКУ.

В одну суботу 2015 року під час чергового тренінгу до мене підійшли й кажуть: «Романе, у певному місці у певний вечір збираються певні люди, може тобі це цікаво?» Я ще не знав, чи це мені цікаво, але мене туди затягнули. Дивлюсь, а там молоді мами-активістки, які виступають за більш інклюзивний простір, там борці проти незаконних забудов, там екоактивісти, пластуни. Нормальні адекватні люди, які хочуть щось змінювати і вже щось для цього роблять. Це була команда Української галицької партії. Разом ми будували політичну спільноту, брали на себе відповідальність. Спочатку я  роздавав газети. Потім мені сказали: «Ти ж політолог? Мусиш розказувати нашим кандидатам у депутати, що їм робити, як їм провадити свою виборчу кампанію». Я, студент четвертого курсу, сидів вдома, писав скрипт розмови кампанії «Від дверей до дверей»: що робити, коли перед тобою двері закривають, як говорити, коли пускають порозмовляти. 

Потім мене запитали, чи не хочу я стати кандидатом у депутати до Львівської міської ради. Вирішив спробувати. Мені тоді був 21 рік. Я не став депутатом, але почав займатися партійним менеджментом. У 2018 році мене обрали головою Української галицької партії. У 2019 році ми намагалися знайти модель участі в національних виборах, оскільки я не хотів, щоб ми йшли окремою силою. Коли Святослав Вакарчук сказав, що іде у Верховну раду і готовий бути лідером команди, УГП підтримала «Голос» і делегувала до спільного списку своїх людей. І так сталось, що разом із Ярославом Рущишиним, Галиною Васильченко, Наталею Піпою ми, четверо з двадцяти, — народні депутати від «Голосу» в парламенті, представляємо Львів, Львівщину. От така восьмирічна історія за декілька хвилин (сміється).

Ми сьогодні багато говоримо про пошук свого місця і в країні загалом, і у цій війні. Коли почалась повномасштабна фаза, всі студенти намагалися включатися у волонтерство по максимуму, але у багатьох моїх знайомих постало питання, чи варто продовжувати навчання. На вашу думку, чому зараз важливо молоді навчатися? Чи, може, є нагальніші справи?

Освіта — особлива річ. Мені здається, що ті, хто розуміють її важливість і цінність, ті завжди попереду інших. Особливо під час криз. Мені здається, що на цьому етапі розвитку нашої країни, освіта — це ключ. Без освічених українців у нас не буде критичного мислення. Без критичного мислення – не буде розрізнення, де пропаганда і фейки, а де правда. Без цього ми не будемо готові приймати адекватні рішення. А, якщо від твого рішення залежить життя людей чи якість життя людей, то ми приходимо до великої проблеми. Йдеться не тільки критичне мислення, а й про розуміння історії, основ будь-якого фаху. 

На мою думку, освіта має бути номером один у списку інвестицій. Збройні сили й оборона, інфраструктура, культура, яка теж завжди недооцінена — це все дуже важливі речі. Але освіта має бути першою, у що інвестувати. І не тільки фінанси, а й час, енергію, ресурс. Освіта зрештою має привести нас до інновацій і до речей, які створять нам конкурентну перевагу. Нам вже зараз треба думати, яким буде місце України в економіці Європи, в економіці світу у 2030 чи у 2050 році. 

Чи освітній процес в УКУ повпливав на вашу професійну діяльність? Що найважливіше ви із собою взяли з Українського католицького університету, чим користуєтесь, до чого звертається, про що згадуєте?

Якби я не був в одну із субот липня 2015 року в УКУ на тренінгу, де взагалі-то не мусів бути, якби я не був на тій кавовій перерві, то не знаю, куди б завела моя дорога. Але це лиш одна вирвана з контексту історія. Контекст набагато ширший. Те, чим відрізняється УКУ й освіта в УКУ (а я маю з чим порівнювати)  – це насамперед люди й цінності. Думаю, це – найважливіше. Тому, що ти можеш робити різні речі, але важливо, на якій основі ти ці речі будеш робити.  

Пам’ятаю, коли ми йшли у політику нас запитували: а які межі того, на що ти здатен піти заради, наприклад, світлого майбутнього. Бо будь-яке рішення у політиці не є чорно-біле. Часто доводиться шукати обхідні шляхи, часто мусиш іти на якісь мінімальні домовленості з сумлінням. Якщо у людини внутрішні межі широкі, розмиті, то ясно, що людина буде в тих межах танцювати, стрибати й робити якісь корупційні або інші речі. А в кого ці межі завузькі, той може взагалі не відчувати реальності і не зможе в ній працювати. УКУ якось це формує, дає тобі розуміння. Тут не кажуть: «Так правильно, а так неправильно, і все. Тепер ти все знаєш». Але в дискусіях, через середовище людей ти починаєш розуміти, заради чого це все, як далеко ти готовий зайти, щоби добитися якоїсь реформи, зміни, покращення. А де ти не готовий на поступки й кажеш: «Окей, значить наступного разу, але я не буду переступати через оцю межу». 

Ці ціннісні діалоги з викладачами, з твоїми друзями дають зовсім інший світогляд і спосіб мислення. Часто, коли ти зустрічаєшся з кимось зі спільноти УКУ, — це відчутно.

Чи міркували ви собі, що зробите після того, як Україна переможе?

Коли Україна переможе, ми зберемося з тими людьми, з якими ми проживали цей етап життя і якось це відзначимо. Не знаю, де це буде й що це буде, треба дочекатись, яка це буде пора року, які будуть емоції. Але ми точно зберемося й будемо все згадувати, будем дуже багато сміятися, будемо моментами замовкати й, може, навіть плакати. Думаю, треба буде дати трошки часу, щоби голова відпочила від цього всього. А тоді треба буде сідати й думати, як будувати країну далі, яке наше місце в тому будівництві. Тобто, якісь такі три етапи: відрефлексувати, побути разом у нових обставинах з тими людьми, з якими, може, ти не мав можливості бути, піти в гори або кудись, де ти зможеш перезавантажити систему, очистити кеш-файли. І далі будувати, та дивитися чим будувати: молотком, лопатою, сокирою, ноутбуком, кожен по-різному. І очевидно починати вже під час першого і другого етапів, не чекати, бо часу не буде.

Як гадаєте, як має відбуватися відбудова України після перемоги, щоби ми не наступали на одні й ті ж граблі?

Дуже важливо, з ким ти будуєш. Дуже важливо домовлятися про правила гри ще на початку. Тут мова і про хату, і про країну. Пам’ятаю, колись на пластовому таборі хлопака взяв лопату, побіг, викопав велику яму, весь спітнів, забруднився, прибіг щасливий, каже: «Я викопав яму під щоглу для прапора». Сам змучений, видно, що старався, а хтось зі старших каже: «Добре, але тут має стояти намет, а щогла має бути там». І ніби той хлопець зробив добру роботу, старався, проявив ініціативу,  але толку з того було не багато, бо треба було ту яму засипати й робити нову. Щоб не було таких історій, треба узгодити плани в різних сферах та галузях. Уже починаються конференції про майбутнє України і це дуже добре. Ми мусимо узгоджувати бачення, картинку, план, проєкт і потім це втілювати в життя. Також треба буде підбирати відповідно людей, з якими буде не соромно це все робити. 


Розмовляла Ольга Кацан

Текст: Галина Білак

Оператор: Павло Дідула

Монтаж: Андрій Папайло

Фото: Олександр Урбан, з Facebook-сторінки Романа Лозинського 

Запис інтерв’ю: 24 червня 2022 р.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!