«Історія України нагадує тканину, яка сотні років тонула в крові, її рвали на шматки, а тепер її реставрують, зшивають, перуть, чистять, допасовують частини. Шиють кров’ю і жилами наших Героїв, мучеників, молитвами бабусь. І коли вона дійсно засяє золотом та срібним шитвом, це буде щось», так пророкує Іванка Крип’якевич-Димид – художниця, іконописиця, майстриня сакрального мистецтва, яка втратила нещодавно на війні сина Артемія.

Іванка Крип’якевич-Димид та отець Михайло Димид – дуже знане подружжя і у Львові, і в Україні. Вона – іконописиця, онучка видатного історика Івана Крип’якевича. Він – доктор східного канонічного права і перший ректор УКУ (Львівської богословської академії). Нещодавно на фронті загинув їхній син Артемій. Про це написали практично всі українські та ключові закордонні медіа, а відео, на якому Іванка Крип'якевич-Димид співає своєму загиблому синові останню колискову, побачили сотні тисяч людей на Youtube.

Щоби поговорити з Іванкою Крип’якевич-Димид, зустрічаємося в їхній садибі. До звично прикрашеного квітами та чудовими фресками будинку додалися червоно-чорні та синьо-жовті стяги з чорною стрічкою. Перше, що бачу, коли піднімаюся сходами, портрет її сина-Героя, який загинув на фронті.

У цій садибі зібрані багато різних артефактів. Я завжди почуваюся тут як у виставковій залі, бував багато разів і навіть жив декілька тижнів. Гостював, зокрема, на Різдво на запрошення Іванки, отця Михайла, Артемія та їхньої доньки Мілі. 

Після цього ми ще кілька разів пили каву з Іванкою і телефонували нині вже покійному отцеві Августу Чумакову в Одесу, щоби заспівати йому «Батько наш Бандера». Пам’ятаю, отець казав, що дуже радий нас чути, що дуже любить і благословляє, але боїться, щоби нам не довелося воювати за Україну. То був січень 2022 року. 

Зрештою, моє знайомство з родиною Крип’якевичів-Димидів теж відбулося завдяки отцеві Августу. В його садибі на Кінбурнзькій косі в 2020 році я жив пів року, куди втік із охопленого коронавірусом Києва. На декілька тижнів туди приїхали й Димиди, з якими я подружився.

Після привітань і кави Іванка бере в руки в’язальні спиці та сідає в крісло, чекаючи на розмову. Думаю, з чого почати і як говорити про Артемія. Як словами передати те, що зараз переживає вся його сім’я…

Що ти в’яжеш?

В’яжу кокон для внучки. Климця скоро народить малу, буде дуже гаряче, а потім прийде жовтень, листопад, буде холодно, і треба буде її у щось загортати. Тут усі мої думки, помилки, «дірки» різні. Але, зрештою, її буде гріти любов.

А ікони зараз малюєш? 

Ти жартуєш? Я зараз ледве дихаю. У мене батарейка мигає на 0,001 відсотка. Щоби малювати, треба мати хоча б 98 відсотків. 

І далі вчиш дітей пісень?

Так, даю дітям, які займалися зі мною іконописом у «Іванчиній майстерні», домашнє завдання послухати якусь пісню. Це величезне благословення, бо це дихання. На початку війни я з донькою поїхала в Бельгію, в Шарлеруа. Щодня о шостій годині вечора в місцевій церкві була молитва за Україну. Я часто там бувала і не те що кричала до Бога, а співала уривки з псалмів. Мене огортало піднесення, бо розпач, біль, сльози можуть вилитися в пісню. 

Я знала, що на похороні заспіваю колискову. Я це знала ще в Шарлеруа, коли летіла в Україну. Єдине, про що переживала, що в мене здригнеться голос, що захлинуся риданнями і не зможу закінчити її. Але я повністю абстрагувалася. Мені було все одно, хто там у церкві стоїть, як це сприймуть. Я просто взяла мікрофон у отця Михайла і зрозуміла, що настав час. Я мала говорити слово на цвинтарі. Але… що там говорити, які слова на цвинтарі? 

Я співала цю пісню для Артема, не для ютуба. І потім вже зрозуміла глибинний сенс пісні «Стефанія»: заспівай мені, мамо, колискову. Я не думала, що пісня «Колисочка кленовая» – це може бути домовина. Мені взагалі не спадало це на думку. 

Та колискова не була сентиментом, це був гімн, моя молитва. Я не хотіла розжалоблювати нею нікого. 

До мене в церкві підбігла одна людина і питала, чи мені потрібен нашатир, валер’янка, ще щось. Далекі люди, коли складають співчуття, розказують про свої почуття, як вони це пережили, як їм було боляче і тяжко.

Мені миттєво приходили відповіді на питання. Михайлові я практично одразу сказала «відкриваємо стипендію». Ця ідея з’явилася за дві години після звістки про загибель Артема. Я зрозуміла, що треба діяти, треба ту колосальну діру, яка утворилася в грудях, негайно чимось заповнити, бо інакше це божевілля. 

Було декілька містичних моментів. Перший – у день смерті отця Августа Чумакова. Я поїхала в Генг, у який збиралася три роки, молилася і тішилася біля вівтаря Губерта Ван Ейка. Другий – у церкві Святого Антонія в Шарлеруа, де я часто молилася, на задвірках виявилася копія скульптури ангела Сальвадора Далі. Це був величезний янгол із трикутною головою та дірою всередині. Мене дуже вразило, що він страждає. Чому б духи мали страждати?

І моя маленька внученька, яка ось-ось має народитися, моментально заповнила цю діру. Це нове життя, воно вже є. Ну, принаймні, мені так здається. Можливо, мене ще прорве в деяких місцях, але це не буде вже катастрофічний прорив, який лікується терапевтом. 

Як це, коли двоє синів пішли на війну?

Це неможливо передати словами. До цього не можна бути готовою, бажати цього. Я страшенно панікувала ще в 2014 році. Тоді Артем пішов у АТО, почали привозити «двохсотих», і не було зрозуміло, кого привезли – неопізнані тіла. З ним зв’язку не було. Тоді мені дуже помогла моя знайома, їмость вірменського священника Еліна Григорян. Вона казала: «Як тобі не соромно! Перестань нити. Твій син – воїн. Вірмени пишаються своїми воїнами. Це величезна честь, коли сини стають на захист Батьківщини. Ти маєш його підтримати, ти маєш бути сильна. Не може бути в сина-воїна мама не воїн – тоді це драма, катастрофа». 

Я воїном не народжувалася, але мені доводиться ним ставати, доводиться боротися зі собою, перш за все. Я маю інших дітей, яких повинна підтримувати, я не можу розкисати.

Як би ти радила виховувати дітей зараз? 

Це неправильна постановка питання, бо дітей не виховують, а діти виховують нас. Діти народжуються дуже розумними. Я це поступово зрозуміла. Вже маючи п’яту дитину, була вражена, якими мудрими діти приходять у світ. 

Наративи тата-мами, школи, садочків іноді їх дуже сильно калічать, і вони вже не можуть стати тими, ким були покликані бути при народженні. Кожен  із нас приходить у цей світ з якимось даром, якоюсь місією, якоюсь неповторністю. Мільярд начебто випадковостей складаються разом, щоби почалося нове життя. З бажання, без бажання, з величезної любові, без любові, випадково. І ось ця істота живе в абсолютно самостійному світі, обертається в якомусь космосі, і потім їй треба народитися, і вона приходить як дар. 

У часи нашої з Михайлом молодості не було ґаджетів, тож нам, можливо, було простіше. Але ми свідомо відмовилися від телевізора. Взагалі. Пульт від нього лежав у шафі з ключиком. Діти потім підробили ключ і користувалися тим пультом, як я була на роботі. Коли Михайло забирав мишку від комп’ютера зі собою в університет, щоб вони не бавилися на ньому, то діти купили собі мишку. 

Але ми їх навантажували спортом, «Пластом», друзями, якимись подіями. Брали дітей зі собою усюди, на різні сімейні події, включно з похоронами. Михайло одного разу навіть потягнув маленького Артема і Климцю на опізнання мощей мученика Петра Вергуна. Михайло був у беатифікаційній комісії. Тіло священномученика привезли із Сибіру, де воно 50 років пролежало в землі. 

Я була трохи сердита, але, з другого боку, це відкриває дітям усі грані дорослого життя, в яке вони запрошені. Ми ніколи не сюсюкалися з дітьми, не казали «це не твоя справа, не лізь, не питай». На всі їхні запитання шукали відповіді. А якщо не знали їх, то казали, що не знаємо, що треба разом заглянути в енциклопедію, бо ґуґла на той час ще не було. 

Наші діти росли допитливими, розуміли, що пізнання світу – дуже радісний процес. Узагалі навчання – дуже радісний процес. Зокрема, це заслуга й гарної школи. Пані Оля Гісь та Ірина Філяк, дві учительки в школі «Джерельце», придумали підручник, де вчили дітей абстрактного мислення, вчили, як треба розвивати пам’ять. Програма була розроблена на чотири роки. 

Діти летіли на ті уроки, і коли лунав дзвінок, то в класі чувся стогін, бо учні не хотіли, щоби урок закінчувався. Їх розбивали на групи, вони весь час бавилися на уроках, змагалися між собою. Було дуже цікаво.

Ну а потім був «Пласт». У ньому наші діти з шести, з дев’яти років – це завдяки Михайлові, бо він є пластуном куреня «Орден хрестоносців». «Пласт» – це велика гра і життя. І Артем, мені здається, дуже увібрав її в себе, усвідомив. У нас всі діти, не хочу фаворизувати тільки Артема, виховувалися однаково. У нас до них безумовна любов: коли ти любиш просто тому, що дитина є, не через її успіхи в школі чи якісь інші досягнення. 

Ти всім тепер радиш читати Сенеку. Це була одна з улюблених книг Артемія, чи не так? Які ще книги читаєш?

Намагаюся читати. Відкриваю іноді сторінку і бачу синові підкреслення на ній. Мене зараз тримає цитата Сенеки: «Навіщо думати про погане, якщо воно може й не статися?» Також мене дуже здивувала фраза про Сципіона Африканського (військовий і політичний діяч епохи Античного Риму – Ред.). Сенека гуляє біля могили Сципіона і пише про видатного воїна, який був утіленням свободи. І якби він не пішов, то не було б свободи.

Мене це дуже зупинило. Артем не підкреслював цього, але ці тексти діють як заспокійливе, бо ти думаєш, коли вони написані. Це так само, як зустріти дуже-дуже старе дерево, яке могло рости за часів дідів-прадідів, подивитися на кільця на зрізі й подумати: хто ти є, людино? Що ти можеш сказати про життя порівняно з тим деревом і тим, що воно бачило в своєму житті? 

Також мене дуже потішила книга Йова. У Йова загинуло п’ятеро дітей, він втратив усе майно, тисячу верблюдів та овець. До нього прийшли друзі і кажуть йому, що все пропало, а дурна жінка радить: «Прокляни Бога і помри». 

Перший діалог Бога і Йова починається словами «Де був ти?»: «Де був ти, коли Я ставив межі морю під спів вранішніх зір?» Там і про Курку, до речі, сказано: «Коли Я закривав курці дзьоба?»… А це про сузір’я: «Чи ти возив своїх дітей на Великому Возі? Чи ти забрав стрілу в Стрільця? Чи ти ходив краєм безодні? Чи ти знаєш, де є склади граду? Чи ти блискавицям показував шлях?» Це була преамбула. І мені то дуже відгукнулося.

Ну і книга Мудрості. Її прочитав мій друг, отець Іван Данчевський, у Бельгії. Ми одразу відслужили чин похорону 18 червня, у той же день, коли дізналися, що Артем загинув. І коли він молився, йому спала на думку цитата з книги Мудрості про зрілість. 

Це було питання, яке я ставила Богові: чому? Я тоді дуже молилася 90 псалом, в кінці якого є слова «Довгим віком насичу його і явлю йому спасіння Моє». І де той довгий вік? Що таке? Як? Де це довголіття? 

Аж раптом у книзі Мудрості написано, що не завжди сивина є ознакою мудрості, що не завжди довголіття – це багато років. Артемові було 26-ть. 27 років мало виповнитися 4 липня. Я написала «Навічно 27», бо до дня народження залишилося декілька днів. У книзі Мудрості написано: «Я вирву його з чарів зла, з бруду, омани, бо він досяг зрілості, бо він досяг повноти, бо він досяг досконалості». І для мене це була відповідь, я нею дуже втішилася. 

Я зрозуміла з досвіду втрати, що єдине, про що ми можемо просити Бога, це про мудрість. Ще Шептицький колись написав Молитву про Божу Мудрість. Ми можемо просити про дрібку Мудрості, розміром з макове зернятко. Якщо вона у нас буде – ми все зрозуміємо. Отець Михайло багатьом дає за покуту молитися цю молитву.

Як належить сприймати і переосмислювати цю війну? Як сприймаєш її ти? 

Війна – це ненормальність, до цього не можна ніколи бути готовим. Війну варто сприймати як велику біду, велику драму, як щось сатанинське, бо це не закладене при створенні світу – концепція вбивства не була закладена Богом. Уперше це сталося, коли Каїн убив свого брата Авеля. 

Війна – це зло в абсолютному вимірі, субстанція чи ДНК зла. Звичайна людина, яка носить Бога в серці, віруюча вона чи ні, не може придумати цього, бо живе за моральним законом. І ці звірства, які чинить росія, є квінтесенцією зла. 

Як до цього ставитися? «Мочити» гадів. Як ти будеш ставитися до змії, яка заповзла у хату і кусає твою дитину чи маму? Ти не шкодуватимеш крокодила або ведмедя, який напав, а візьмеш сокиру, щоби його нейтралізувати. 

Ми в цьому зараз живемо. Але ми живемо в цій свідомості восьмий рік, і я досі не знаю, як до цього ставитися. Не хочу виробляти якусь поведінку до цього, бо воно того не гідне. Це як у пісні: «Не від того я помру, що на світі буде во́йна, а від того, що вона мого вірша недостойна». Ця ситуація взагалі не варта того, щоби ми до неї якось відносилися. Бо відношення вимагає твоєї волі, твоєї акцептації того, що відбувається. А я не можу цього акцептувати. 

Я розумію, що на кожному рівні кожна людина може якось діяти. І навіть інтерв’ю, будь-що – це світло. Коли ми заходимо в темну кімнату, то перше, що робимо, це вмикаємо світло. Ми нікого не проклинаємо, що в кімнаті темно. Треба діяти дуже активно. Навіть паралізовані бабусі можуть допомагати молитвою дуже сильно, тримати молитовний купол, що Україна й робить. А як інакше можна пояснити логічно, чому ми досі живі? Подивися на карту. Бачиш, які розміри України та росії, яке військове оснащення і дві тисячі кілометрів фронту, який зараз тримає Україна? Тільки подумати: Україна тримає дві тисячі кілометрів фронту і не пускає тих гадів у Європу. Чим вона стоїть – чудом Божим, молитвою. Це як Давид і Голіят. 

Українці зараз виявляють неабияку винахідливість. Чого варта, для прикладу, історія, як при розмінуванні полів знайшли бомбу часів Другої світової війни, причепили до неї надруковану на 3D-принтері ручку до бомби, щоби скинути її з дрона, і скерували той дрон на москалів. Ніякий режисер ніякого Голлівуду не придумав би цього. Так само, як би не придумав того жаху, який там панує зараз. 

Я кажу про температуру повітря, про тисячі тіл. Нам просто пощастило, що ми отримали тіло Артема на другий день після загибелі. Бо я не знаю, як би я чулася, якби я ще місяць мала чекати. Його побратими зробили все, що було в їхніх силах, щоби його привезти. Так само, як і зробили все, щоби врятувати його життя. 

Я була дуже вражена після розмови з парамедиком, який на тиждень старший від Артема, і зрозуміла, що він поховав багато своїх друзів. Він мандрівник, був у Антарктиді, провів місяці в пустелі, дуже любить Екзюпері. Тепер я маю прочитати всі твори Екзюпері. «Маленького принца» знаю напам’ять, але для «Планети людей» просто не було мелодії. 

Відразу після похорону пластуни організували в «Дзизі» подію на честь Артема. Включили музику, принесли пива. Його друзі, Колобок і Арсен, взяли мікрофон і почали такі хохми розказувати про Артема, що там усіх просто розривало від сміху. 

Арсен, який з ним вчився із шести років у школі, каже: «Артем мені зразу почав про «Пласт» розказувати, агітувати мене. А я думав, що пластуни – це люди, які живуть у лісі, і подумав: та я ж живу в Дублянах, а Артем у Львові, і як я тепер переселюся до лісу?» Він відмовився, і Артем був обурений, а потім запросив його на святкування Дня народження. За пів року написав запрошення, вказав годину. Тоді він зрозумів, що це дуже серйозний запит на дружбу. І в цьому весь Артем. Він дипломат. 

Як ти проживаєш день, звідки береш сили, ресурси? 

Я прокидаюся зранку і говорю фразу «Артемій загинув», бо найважче усвідомити це вранці. Уночі засинаєш «на таблетках» і не думаєш. А зранку треба усвідомити, що робити, куди йти, докласти зусиль, щоби злізти з ліжка, піти в душ.

Усвідомлення цього до мене ще досі не дійшло. Чесно кажучи, має бути терапія зі спеціалістом, бо горе має свої фази: неприйняття, заперечення, злість, ненависть, ще щось. Я все проскочила, і вихід з цього всього по параболі – допомога іншим. Це означає, що ти перейшов усі ці стадії. А в мене перша реакція була «що робити, кому помагати, куди мчати?» Я не можу мчати на передову, бо мене чекає внучка. А з другого боку, я буду дуже щаслива, якщо зможу допомогти як художниця дітям, які зазнали психічної травми і зараз перебувають у лікарні. У мене вже є домовленість, що я буду вести арттерапію. Проте це голосно сказано. Я просто прийду і обійму тих дітей, буду намагатися їх слухати. А малювати чи не малювати, розмащувати фарбу по папері чи не розмащувати – це їхня справа. Я собі не уявляю, в якому вони стані. Якщо шпиталізовані, це діти з психічними діагнозами. 

Гобелен «Вертеп» Івачиної Мами - Лесі Крип'якевич

І тому мій фронт – це моя діяльність плюс потужний молитовний фронт. Я вірю, що кожне «Господи помилуй» має сенс. Як казав Святий папа Іван Павло II, має сенс життя і має сенс смерть. 

Де брати сили? Це дуже індивідуально. Мені, наприклад, дуже помагав басейн, величезна кількість води. Я дуже люблю плавати. Земля забирає, вода забирає негатив. Але це насправді дуже серйозне питання, бо кожен має визначити, що є для нього опорами. Звичайно, сім’я – опора, діти – опора. Діти дуже допомагають. 

Нещодавно в мене була терапія, і мене питають, на що ти будеш опиратися. Я думала годину і сказала «на Бога». Єдина реальність, найбільш реальна реальність, найтвердіша скеля, Особа, Той, Що Є. Ми знайшли мою опору, але це не значить, що вона у всіх є. Тож я її всім раджу. 

Добре мати режим, якісь фіксовані години і точно в ту чи ту годину щось робити. Треба себе лише трошки змушувати до цього. У нас зараз воєнний стан, і всі ми солдати. Зараз нема художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту. Треба сказати собі: кожну середу і п’ятницю я волонтерю, кожен день о 8:00 я на Службі Божій, в басейн ходжу тоді-то, з друзями зустрічаюся в четвер і так далі. Поставити собі якісь «маячки», бо режим тримає людину навіть тоді, коли вона западає в страшні стани.

Якщо диявол товче по найболючіших місцях – уже неможливо переглядати фотографії трупів дітей. Що ще можна таке жахливе придумати, щоби знищити психіку цілої нації? Спалити молодість всіх українців?

Моя доня, 14 років, стала дорослою. Вона вже ніколи не буде тією Мілею, якою була до 18 червня: щаслива принцеса, яка має старшого брата. Зараз вона боєць. Табори для дітей біженців, які вона проводить для дітей за містом, це не просто відпочинок на природі, це праця. І це теж певна дисципліна, певний стрижень.

Також можна брати ресурс у дуже близьких друзів. Я дуже вдячна своїм друзям, усім абсолютно. Кожен знає, що має робити. Є просто ті, що приходять, питають чи дуже активно діють. Минає дві хвилини після того, як я пишу, що мені щось треба, і вони вже знаходять і приносять. 

Вони реально страждають, я бачу, як їм тяжко. Деякі з них бояться дзвонити – і це теж нормально, бо не знають, що казати. А казати нічого не треба. 

Військові майже не говорять. Я зрозуміла, що в них уже рівень спілкування душами, очима. Вони, навіть коли завдання придумують, дуже мало говорять. Слів уже не треба. 

Розкажи про переселенців, яких приймали у тебе вдома, поки ти була в Бельгії. Чому це важливо для вас? 

Те, що у нас будуть жити переселенці, вирішили наші діти. Вони сказали: «Мамо, в нас пропадає площа. Їдь, евакуюйся з вагітною Климцею і Мілею, а ми тут поселимо сім’ї». Це відразу було зрозуміло – що тут поселяться люди. 

У нашій хаті нема так званих матеріальних цінностей. Я не вважаю, що комп’ютер – це матеріальна цінність, що його втрата стане катастрофою для сім’ї. Вибити вікно – це не втрата. У нас нема культу речей, накопичення речей. Єдина наша цінність – це родинні альбоми. Я одразу занесла їх у підвал, де в нас бомбосховище. Війна – як пожежа, перша думка – що рятувати. Альбоми, пам’ять.

Ми тільки Артема альбом сюди принесли, ось він, стоїть на столі. Це його перші фотографії з народження. Він був дуже смаглявим, мав дуже здоровий вигляд. Він у мене засмагав постійно, бо народився 4 липня, на День Америки, на вулиці Джорджа Вашингтона (Львівський обласний клінічний перинатальний центр розміщений на вулиці Джорджа Вашингтона у Львові – Ред.)

Як ти думаєш, чи вдасться нам подолати різницю між сходом і заходом України? 

Звісно, зараз це потужно відбувається на всіх рівнях, не тільки на мовному. На ментальному рівні відбувається величезний «тектонічний зсув, тектонічні плити рухаються». Якщо нищаться міста, зникають з лиця землі, то це рухаються ті чинники, яких ми за 30 років незалежності не мали. 

І вся ця московська пропаганда, яка працювала десятки років, задіюючи тисячі людей, КГБ, інститути – все, що тільки можна, щоби налити більше бруду, переписати історію, переінакшити, вкрасти… 98% вони спочатку крадуть, потім видають за своє, а потім кажуть, що вся решта – ніщо, що це вони все придумали, написали. 

Ті щасливці, які евакуювалися, добралися в гори, у Львів, Франківськ, Східницю, Дрогобич, їм не треба багато розказувати про історію України чи вести мовну пропаганду. Коли ти просто робиш добро людині, вона відкривається.

Тепер наша нація стає монолітом, одним кулаком, який готовий розмастити всю цю погань. Що більше, зараз відбувається дуже цікава річ. Історія України нагадує тканину розміром з чотири футбольні поля. І ця тканина сотні років тонула в крові, її рвали на шматки, кусків бракує. А тепер її реставрують, зшивають, перуть, чистять, допасовують частини. Шиють кров’ю і жилами наших Героїв, мучеників, молитвами бабусь. І коли вона дійсно засяє золотом та срібним шитвом, це буде фантастично. 

Після звістки про смерть Артемія родина Крип’якевичів-Димидів започаткувала в Українському католицькому університеті фонд його імені. Скласти пожертву на стипендійний фонд імені Артемія Димида можна за посиланням. 

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.