Оля Біщук разом із братом Віктором одразу після вторгнення росії вступила до лав тероборони. В розмові з Тvoemisto.tv вона розповідає, чому вирішила взяти до рук зброю, чи важко жінці на війні та яка ситуація з теробороною на фронті.

Насамперед розкажіть, чим ви займалися до війни? 

До війни я працювала в медійній сфері, а також психологинею у навчальному закладі, бо за фахом я психологиня. Взагалі провадила дуже активний спосіб життя, брала участь у різних патріотичних акціях, проєктах, які стосувалися змін і розвитку нашої країни, військових, ветеранів. Не знала, як можна зупинити війну, яка тривала на сході України, як повернути Крим. Для мене це було щось недосяжне. Здавалося, це триватиме вічно, і це виснажувало психологічно, особливо коли розумієш, що не можеш нічого вдіяти.

Дуже часто думала йти на війну, ще до 24 лютого, але у мене є син, який тоді ще не був такий дорослий, щоб його можна було залишити. Та й зараз я мала би бути біля своєї дитини, а не тут. Однак життя внесло свої корективи і повернуло в інший бік. Я зробила свій вибір, який підтримав мій син Віталік. Взимку йому виповниться 18-ть.

У мене не було відповідних навичок для того, щоб їхати на фронт. Але коли 24 лютого пролунали перші вибухи, я вже 25-го була на Батуринській, а 26-го в частині. Здивували й одночасно мотивували довжелезні черги перед військкоматом. Та й тепер є багато охочих. Такий вже наш український народ – гуртується, коли приходить біда. Шкода, що потім ми все пускаємо на самоплив, стаємо трохи байдужі, коли настає якесь покращення. В цьому наша проблема. Гостру фазу прибираємо, а відтак повертаємося до звичного життя, не йдемо до кінця.

Цього разу так не буде. Потрібно йти до останнього – повернути всі землі, які належать Україні. Раз і назавжди відрізати від себе криваву руку кремля. Говорю про це і сповнююся ще більшої ненависті до росії. І так всі наші захисники. А ненависть і злість – це рушійна сила перемоги в будь-якій війні. Тому, що вони роблять із нашими містами та дітьми, прощення немає.

Чому ви вирішили піти в тероборону? Чи розуміли, що опинитеся близько до ворожого вогню?

Щоби піти в ЗСУ, потрібно було мати бойовий досвід, принаймні так мені тоді здавалося, а в ТрО передбачалися підготовка і навчання перед участю у бойових діях. Тому й пішла туди. Я знала, що на мене чекає, і була готова до небезпеки. Добре орієнтувалася в тому, що це буде не тільки Львів, але й інші міста, у тому числі в зоні активних бойових дій. Для чого тоді йти захищати Україну і сидіти вдома? Мій дім – Херсон, Крим, Маріуполь, Харків, Донецьк, Луганськ, Київ. Україна – мій дім!

Я не хочу, щоб російські раби тут панували. Тому морально і психологічно була готова до того, що буде важко. Мене дуже дивують ті люди, які думали, що, йдучи в ТрО, будуть захищати лише ту територію, на якій живуть. А що ж з іншими містами? То вже не «дуже» дім чи як? Якщо в Києві чи в Харкові під час активних бойових дій було багато втрат у бригадах ТрО, то ми що, не повинні їх підтримати? А що тоді робити Херсону, якщо там навіть не дали змоги сформуватися територіальній обороні? У мене на це все інша думка: де буду корисна, там і буду нести службу.

Чи багато у вашій бригаді жінок?

У бригаді точно не знаю, мало. А в нашій роті дві – я і ще одна.

Чи важко навчитися стріляти? Що взагалі потрібно вміти на війні?

Стріляти навчитися неважко, головне хотіти. Тим більше, що навики у мене були, оскільки я часто ходила в тир, відвідувала різні курси з бойової підготовки. Коли ти знаєш, навіщо тобі зброя, які функції вона виконує, засинаєш і прокидаєшся з нею, то вона стає тобі як рідна. Це ж не тільки потрібно вміти стріляти, чищення зброї також потребує навиків і часу. Ось цього я не знала. Спершу думала, що ніколи не навчуся чистити зброю. Кожну детальку потрібно прочистити, натерти до блиску, розібрати і зібрати. Але на все потрібна практика, і руки потім самі знають, що мають робити. Користування зброєю – це свого роду мистецтво. Зброю потрібно відчувати, тоді й з пострілами проблем не буде. Ну і ще, звісно, багато часу потребують тактичні навчання. Це також дуже важливо. Крім того, потрібно освоювати інші види зброї, а це вже для мене цілком нове.

Перше, що ти повинен знати, коли йдеш на війну, це те, для чого ти це робиш. Правильна внутрішня мотивація допоможе в різних складних ситуаціях, бо в тебе є ціль – захистити свій дім. Тут я добре засвоїла, що є слово «треба» і зовсім немає слів «не хочу» і «не можу».

Тут не важливо, який у тебе був статус у цивільному житті, скільки в тебе грошей. Є командир і є накази. Все! Надзвичайно важливо уважно слухати командира і чітко виконувати його накази, особливо в бою, під вогнем. На мою думку, найважливішою тут є психологічна готовність до воєнних дій, а решти можна навчитися. До речі, коли мене приймали на службу, то перші три запитання були такі: чи готова я морально до війни? Чи готова я бачити понівечені тіла? Чи зможу я носити важку амуніцію?

То як із важким спорядженням?

У перші дні було важко носити «броник», каску і зброю. Головне, щоб вони були правильно підібрані. До слова, скажу, що бронежилет мені дали найменший із тих, які були на складі. Я довго «підганяла» його під себе, щоб було зручно. Зараз уже звикла до всього. Якщо підібрати свій розмір, то швидко до всього звикаєш.

Про що ви думаєте найчастіше?

Як і більшість із нас, про дім, про рідних, про сина. Малюю в уяві свій рідний Львів, як зустрічаюся з подругами, гуляю зі своїм собакою, як ми з Віталіком щось готуємо, дивимося кумедні відео. А ще багато думаю про службу: як поведуся в тій чи тій ситуації, як краще зробити, правильніше. Відпрацьовую подумки різні стратегії у різних ситуаціях.

Що для вас найскладніше? Який був найстрашніший момент?

Найскладніше – очікування. Якось на одній позиції ми чекали прориву росіян. Стояли, спостерігали, чекали день, другий, третій. Мені вже хотілося, щоб вони скоріше прорвалися. Ми відпрацювали, і це все закінчилося. Тому найскладніше, повторюю, очікування – зміни локації, нових завдань. Не можу сказати, що це страх, це, напевне, невідомість, яка породжує в мені тривогу про те, чи впораюся я, чи зумію, як воно взагалі буде.

Мені у житті дуже важливо мати чітке розуміння поставлених цілей, а ще час для підготовки. Тут такої розкоші нема, бо ніхто не знає, звідки й куди «прилетить», звідки й коли полізуть москалі та що на тебе чекає потім. Все робиться дуже швидко. Напевно, це також найскладніше.

А найстрашніший момент – це близькі ракетні удари, цей звук, вигуки «Повітря!», «Всі в укриття!». Ніби й усе розумієш, але трясуться не тільки руки, а все тіло.

І ще страшно читати про ракетні обстріли Львова. Дуже переживаю за сина, коли оголошують повітряну тривогу.

Яка нині ситуація на фронті?

Ну, загальну ситуацію на фронті, мабуть, краще коментувати офіційним речникам ЗСУ та Генштабу, бо вони володіють повною картиною. Я ж можу сказати тільки за своїх побратимів, за свій підрозділ, те, що я бачу поруч. Сьогодні, на п’ятому місяці гострої фази війни, ми, тероборонці, вже є повноцінними військовослужбовцями з бойовим досвідом, із розумінням своїх завдань, свого місця. Перед ворогом немає страху чи паніки. Ми готові зустрічати окупантів. Зрештою, дуже багато підрозділів тероборони, у тому числі й нашої 103-ої бригади, вже мали бойові зіткнення з росіянами і гідно їх витримали.

Розповім про власні відчуттями: ЗСУ гідно тримають удар по всій лінії зіткнення з нібито другою армією світу. Ми набагато мобільніші, більш професійні, більш вмотивовані. Навіть, я б сказала, більш злі. Ми точно знаємо, що захищаємо, заради чого боремося, і не відступимо.

На вашу думку, чи стала тероборона дієвим підрозділом у складі ЗСУ?

Як я знаю, досі тривають дискусії щодо застосування сил ТрО на фронті. Але дякую, що саме так ставите питання, бо не всі розуміють, що від початку створення ТрО є окремим видом військ у складі ЗСУ. Бо часто доводиться чути: «А ви ЗСУ чи ТрО?»

Не можу розповідати подробиць, але запевняю вас, що наша бригада, батальйони успішно виконують завдання тут, на лінії зіткнення, нарівні з іншими регулярними частинами ЗСУ. В нас є співпраця з іншими військовими частинами, наші підрозділи допомагали знешкоджувати ворога, ходити в розвідку, утримувати ділянки фронту. І тут, скажу відверто, жодних послаблень бійцям тероборони ніхто не дає – ми такі ж солдати, захисники, як і інші.

Раніше мовилося про те, щоби підвищити рівень підготовки тероборонців, надати їм необхідну зброю. Чи є вирішення цієї проблеми?

Почнімо з того, де немає проблем. Немає проблем з харчами завдяки військовому забезпеченню і нашим дорогим волонтерам. Солдати української армії точно не голодують. Так само немає проблем із амуніцією, захистом, знову ж таки завдяки державі та волонтерам.

Але ми відчуваємо потребу в автомобільній техніці. Хотілося б бути більш мобільними, та навряд чи це можна вирішити централізовано. Знову надія на волонтерів. Як і всі військовослужбовці, ми бачимо нестачу крупнокаліберної зброї та набоїв. На кожен десяток «прильотів» можемо поки що відповісти одним вистрілом або залпом. Але я вірю, що завдяки підтримці Заходу вирішимо й цю проблему.

Хочу наголосити, що ТрО є легкою піхотою в складі ЗСУ. Відповідно і зброя наша легка: протитанкова, міномети, кулемети. Ми не моторизовані бригади чи ДШВ, тому з тим озброєнням, яке в нас є, просто мусимо взаємодіяти з іншими родами військ, які мають артилерію, танки, авіацію. У цьому й полягає суть воєнного мистецтва.

Що стосується підготовки, то ми вчимося постійно. Силами цілої бригади або окремих підрозділів проходимо навчання зі стрільби, освоюємо нові види зброї. Моя порада: не чекайте, що до вас хтось прийде і чогось навчить, тренуйтеся самі! В інтернеті багато посібників, відео, інструкцій. У кожному підрозділі є досвідчені бійці, які можуть багато чого навчити. Насправді левову частку знань мені дали мої побратими, які вже мають бойовий досвід.

Христина Гоголь

Фото надала Оля Біщук

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.