Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

«Чоловік багато зробив, аби Маріуполь був українським», – дружина «азовця»

1187 0
Частину оборонців Маріуполя та комбінату «Азовсталь» досі утримують в полоні. Їхні рідні організовували й організовують акції, пишуть відкриті листи, щоби про бійців «Азову» не забували, особливо зараз, після повернення їхніх побратимів із полону. Редакція Tvoemisto.tv продовжує серію публікацій – розмов із родинами захисників Маріуполя та «Азовсталі». Наша сьогоднішня розмова з пані Оксаною.

Про життя до 24 лютого

Пані Оксана – будівельниця, яка стала квіткаркою, колишня жителька Маріуполя. Після початку повномасштабної російсько-української війни приїхала до Львова. З любов’ю згадує рідне місто і розповідає про тамтешнє життя світле і щасливе:

«То було щасливе життя – робота, Маріуполь, сім’я, театр, друзі, кав’ярня, подорожі, діти, онуки. І це було круто. Ми з командою займалися капітальним ремонтом шкіл та лікарень і робили наше місто красивим».

Моя співрозмовниця має двох дітей, а її чоловік, герой «Азовсталі», до повномасштабної війни був бджолярем та столяром. Мав до 40 вуликів та працював із рідкісними породами дерев. Присвячував себе проукраїнському руху та суспільно-політичному життю в Маріуполі.

Єдина світлина, яку вдалося взяти з Маріуполя. На ній пані Оксана, її чоловік і двоє їхніх дітей

«Чоловік любив висаджувати рослини, любив город і ліс, футбол. Він спортсмен, майстер спорту з вільної боротьби, має багато нагород. Дуже любить шахи, до ночі з кимось грав у шахи в інтернеті. Дуже любить Україну і віддав багато сил та здоровя для того, щоб Маріуполь був українським», – каже вона.

Про початок повномасштабного вторгнення 24 лютого

Родина пані Оксани цивільна. Її рідня до війни займалася роботою та вихованням дітей, проте з початку 2014 року її чоловік не стояв осторонь боротьби із сепаратистськими рухами і долучився до корпусу «Азов», боронив місто і країну. Після 26 лютого дружина з ним не бачилася…

«Ми звичайна родина, яка мала батьків, роботу, дітей і займалася тільки цим. Але в 2014 році, коли у Маріуполі починався сепаратистський рух, багато проукраїнськи налаштованих хлопців та дівчат об’єдналися в організацію Маріупольської дружини. Відвойовували, як кажуть, кожне слово, кожну будівлю. Спочатку воювали з колаборантами,відтак почали воювати з росіянами. У 2014 році чоловік пішов захищати місто і країну, записався в «Азов», перебував у Широкині», – веде далі пані Оксана.

Із перших днів повномасштабного вторгнення її чоловік робив усе можливе для евакуації дружини, а сам залишився боронити місто та комбінат «Азовсталь». Проте під час його оборони з дружиною не був на зв’язку. Де він перебуває, що з ним, вона дізнавалася переважно з чуток.

Фото з акції родини захисників «Азовсталі» у Львові 31 липня

«Я дуже довго не знала, що він у полоні, бо не мала контакту з ним. Я впевнена, що він загубив телефон, тому не міг подзвонити. Єдине, що я знала,це те, що він і далі захищав Маріуполь. Про те, що мій чоловік живий, я дізналася, коли вже весь корпус «Азову» вийшов із «Азовсталі». Те, що він військовополонений, зафіксувала наша сторона, росіяни ж цього не підтвердили», – пояснює жінка.

Вихід із «Азовсталі» вочевидь, дався бійцям «Азову» нелегко. Судячи з усього, вже не було чим боронитися. Дружина до кінця не вірила, що її чоловік здатен виконати наказ здатися в полон:

«Я не вірила, що він може здатися в полон. Бо мій чоловік принциповий, буде воювати до кінця. Мабуть, вже просто не було чим… Я певна, що якби залишилася хоч якась зброя, хоч одна граната, він би зостався там. Проте був наказ, і вони вийшли».  

Про пошуки чоловіка

Евакуювавшись до Львова, пані Оксана почала шукати новини про чоловіка, телефонувати всім, хто мав зв’язок із військовими. У цьому пошуку їй допоміг один із бійців «Азову», якому вдалося прорватися із Маріуполя і не потрапити в полон:

«Мені допомогли знайти дружину військового, який вийшов із Маріуполя, але не потрапив у полон. Він теж був у частині мого чоловіка. І хоч вони один одного не знали, він почав допомагати мені шукати його серед знайомих. Не було ніяких відомостей. Ми дізналися, що його поранили і що другого травня чоловік потрапив у госпіталь, але я не знала, в який саме. Тож почала дзвонити, шукати його по госпіталях».

Чутки про нього з’явилися аж у червні. 29 травня відбувся черговий обмін полоненими, і від побратима, з яким її чоловік лежав у госпіталі, пані Оксана дізналася, що він у Оленівці.

Читайте також: «Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя

«З тих пір стало трохи легше, бо я розуміла, де він. Так, це страшно, бо це полон, але я хоча б знала, де рідна мені людина.Спілкувалася з його побратимами, які з ним воювали ще від 2014 року, були з ним на «Азовсталі», в госпіталі, разом виходили і, відповідно, разом потрапили в полон. Я думала, що знаю чоловіка добре, але, як виявилося, не до кінця. Всі хлопці, які з ним були, казали, що він герой. А тепер я знаю це напевно. Він батько моїх дітей і для мене він зараз увесь світ», – запевняє співрозмовниця.

Про акції підтримки

Родини «азовців» хочуть, щоби про їхній подвиг не забували. Саме тому влаштовують публічні акції підтримки. Воліють таким чином нагадати про них світові, владі, пересічним людям.

«Це не пафосні словавони дійсно зробили багато. Якби я не була в Маріуполі й не бачила того всього, у мене, може, була б інша думка. Проте я бачила, як вони воювали, бачила, яка навала москалів була у  Маріуполі, бачила, які падали бомби на «Азовсталь». Тож мушу про це кричати, голосно кричати. Я хочу, щоби їх звільнили», – пояснює пані Оксана.

У парку ім. Івана Франка до 9 жовтня триває інтерактивна фотовиставка «Вірити. Любити. Чекати», присвячена полоненим захисникам та захисницям «Азовсталі»

Можливість випити вранішньої кави у відносно безпечному тилу – це  беззаперечна заслуга воїнів на передовій, які забезпечують нам мирне небо над головою, каже вона. Вони ж не мають ні одягу, ні їжі, а так не повинно бути. Тому перші, до кого вона хоче достукатися завдяки публічним акціям, це президент та інші представники влади, котрі мають зробити все для визволення військовополонених.

 

«Я розумію, що всі українці, які на фронті, герої, бо захищають нас. Проте в полоні у них нема нічого. І не говорити, не кричати про це неможливо! Я думаю, перша людина, яка має почути нас, це наш президент. Я знаю, що у всіх багато роботи, що для них він робить багато, але я хочу, щоби він почув жінок, бо ми не можемо взяти зброю і піти визволяти своїх чоловіків, ми цього не вміємо… Із владою в нас завжди була обмежена комунікація. Майже нікому ніхто ніколи не дзвонить. Звісно, якщо ми наполягаємо на зустрічах, то вони відбуваються, але ми маємо на них наполягати. І влада, я вважаю, має нам у цьому допомогти. Є якась таємниця, а є речі, про які рідні мають знати, тому що ми не спимо, переживаємо. Може, ми менше говорили б і рідше виходили на акції, якби знали про наших чоловіків хоч щось!» – наголошує вона.

Про квітковий магазин у Львові

Моя співрозмовниця – жінка-прораб, яка займається тепер квітами. Але це зовсім не бізнес:

«Так є, що не я для квіткового магазину, а навпаки. Тому що не я йому щось даю, а він мені. Він мене, можна сказати, врятував. Коли в тебе немає інформації – вакуум, то можна з’їхати з глузду. А так ти серед краси: рослини, квіти, хороші, добрі люди. Бо по квіти ніколи не приходять люди з поганим настроєм. Настрій неодмінно має бути хороший, щоби купити вазон чи квітку. І я перебуваю серед цієї краси, це мене відволікає, я зайнята цілий день, тому що ми ще не заробляємо таких коштів, щоби мати великий прибуток. Такі бізнеси виходять на «нуль» десь через пів року або й довше. А ми ще тільки почали заробляти, щоби сплатити половину суми оренди, ще без зарплатні. Але ми оптимісти, поки що можемо дозволити собі не думати про гроші, а працювати», – вважає пані Оксана.  

Є й хороша новина: вона виграла грант і матиме кошти. Крім того, допомогла місцева влада, тож у планах відкриття другої крамнички, бо треба розвивати бізнес.

Читайте також: «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону

На моє запитання, коли чоловік повернеться додому, що найперше вона йому скаже, співрозмовниця відповіла:

«Обійму і скажу, що я дуже його кохаю. Ми одне одному дуже мало говорили про цеТож я прошу всіх, у кого є чоловіки, частіше їм  говоріть, які вони для вас важливі, як ви їх любите, що вони для вас герої. На жаль, ти починаєш розуміти це тоді, коли чоловіка поруч немає, а це дуже важливо… Зварю йому борщу, наріжу сала, насмажу картоплі – це те, що дуже любить мій чоловік, нагодую його, а тоді зберемося великою родиною, яка на нього чекає. Діти, онуки, родичі, друзі всі обов’язково приїдуть до Львова, бо до Маріуполя ще нема як, і тоді будемо вирішувати, що робити далі».

Пані Оксана не впевнена, що коли чоловік повернеться з полону, країні негайно знадобиться його допомога. Зрештою, все залежатиме від його фізичного стану.

Розмовляла: Марта Байдака
Текст: Роман Тищенко-Ламанський
Відео: Володимир Панчук
Фото: Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

 

 

 

 

 

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!