Хлопці зі сталі. Тепер усім відомі імена керівників полку «Азов», які захищали «Азовсталь». Це «Редіс» – Денис Прокопенко і його заступник, «Друг Калина» – Святослав Паламар. Із оточеного і обстрілюваного заводу вони неодноразово закликали світ зупинити геноцид у Маріуполі. Святослав Паламар «Калина» – з міста Миколаєва на Львівщині, 21 вересня його та інших командирів «Азову» звільнили з полону. Tvoemisto.tv поговорило з його батьками, Лідією та Ярославом Паламарями, про їхню сім’ю, Революцію Гідності, службу Святослава в армії та «Азові», допомогу мешканцям Маріуполя і про розмову з заблокованого заводу.

Про сім’ю і дитинство 

Святослав народився у Новому Роздолі біля Миколаєва у Львівській області. У 1993 році ми переїхали до Миколаєва. Трохи працювали з чоловіком за кордоном, щоби заробити на власне житло і на освіту для дітей, то ж Святослав зі своїм старшим братом, Володимиром, часто були з бабцею і дідом. 

Наші батьки – вчителі. Дідусь спочатку був вчителем фізкультури, потім біології. Бабця була вчителем початкових класів. Вони пропрацювали у школах майже по 50 років – 46-47 років безперервного стажу. Тому й діти були спортивні та ерудовані. Вони гарно вчилися і виросли патріотами України. Бабуся і прабабуся розказували їм про всі події, які були в той час в Україні, і прищепили їм любов до українського народу. 

Коли ми повернулися з-за кордону, то заснували свій невеликий бізнес, де ми були й засновниками, і бухгалтерами, і вантажниками. Діти нам допомагали. Старший син, Володимир, раніше поїхав у Чорногорію. Він має трьох дітей, старший син поступив там в університет, тож вони налагоджують бізнес за кордоном. 

Святослав – дуже позитивна людина. Він творчий, любить життя, природу. Усе об’їздив: Карпати, Схід, Захід. Як тільки мав вільну хвилинку, то їздив на Дніпро, на Херсонщину, у Запоріжжя – це все його цікавило. 

Він любив читати філософські, історичні книжки. Читав і про Черчилля, і про Рузвельта. Пам’ятає події війни, дати, у нього дуже хороша пам’ять. Коли вчився, то не заучував нічого, йому дуже легко давалося навчання. Він просто прочитав і уже все пам’ятав.

Святослав Паламар «Друг Калина» зі своєю мамою, пані Лідією

Про друзів Святослава

Святослав дуже компанійський, у нього багато друзів. Із другом дитинства він вчився у Львівській комерційній академії. Його друзі підтримують нас і зараз: Андрійко, Іванко, Василько. Вони вже дорослі, одружилися, мають свої сім’ї, але все одно підтримують зв’язок з нами. Друзі дитинства поки що не пішли на фронт. Напевно, зараз там більше тих, із ким він пройшов Майдан. 

Йому важливо бути поруч із друзями і на власні очі переживати головні моменти. Як тільки на Кавказі його друг одружувався, то він миттєво поїхав туди, бо хотів побачити, як справляють весілля і грузини, і кримські татари. То для нього все дуже цікаве. У нього багато друзів із Грузії після 2014 року і це його мрія – поїхати в Грузію ще раз. 

Про Революцію Гідності

Коли він закінчив Львівську комерційну академію, ми з чоловіком поставили його керувати нашим невеличким бізнесом, оскільки самі вже були старшого віку. Але коли син почув про Революцію, Майдан, то навіть нам не сказав, взяв рюкзак і поїхав, бо знав, що ми будемо переживати. Потім  зателефонував: «Ви не переживайте, я на Майдані, я мушу там бути, бо це моє покликання – захищати нашу Україну».

Він перебував у якомусь козацькому осередку. Мало розмовляв з нами на такі складні теми, не хотів нервувати, знав, що ми переживаємо за нього. Казав: «Мамо, я неодружений, хто, як не я? Я розумію, що Володя не піде, у нього є дитина, сім’я. У мене поки що нема. Це не страшно. Треба захищатися».

І це його поклик. Ми нічого не можемо з тим зробити. Він на перших порах знайшов себе. Там було багато його побратимів. Він нам не телефонував. Ми фактично все дивилися по телебаченню, але допомагали, чим могли.

Про службу в армії 

У Святослава чимало зацікавлень: він любив спорт, гарно плавав, займався мисливством. Дещо боявся висоти, то казав, що мусить стрибнути,і заґартовувати себе. Займався бойовим гопаком, навіть виступав за Академію. 

Ми спочатку не хотіли, щоби він був військовим, віддавати дитину у казарму. Але він нам довів інше, узяв академку, щоби піти в армію. Казав: «Мамо, я хочу бачити армію, я хочу якнайдалі». «Святославе, ти можеш у Львові служити!», – говорила я. Але він хотів їхати подалі.

Про «Азов»

Святослав на фронті з 2014 році після Майдану. Із Майдану він одразу і пішов в «Азов». Знаю, що син визволяв Широкіне, Попасну, Маріуполь. Він був всюди, хоча, звісно, нам не казав. Як дзвонив, то казав: «Все добре. Все нормально. Нічого страшного». Завжди нас заспокоював. 

Спершу син був кулеметником, старшим сержантом, оскільки не мав повної освіти, військової кафедри. Тож він вийшов із армії старшим сержантом. У 2020 році про нього вийшла газета, і ми звідти прочитали, де він був. 

У Маріуполі Святослав рятував дітей і людей, бо там дійсно була страшна біда із населенням. Цивільне населення знайшло прихисток на «Азовсталі» і їм було дуже складно. Військові знали, що вони мусять їх вберегти, їхній обов’язок – щоб ті люди залишилися живими. Це було дуже складно переживати. 

Ми бачили дуже багато відгуків, що там особливо складна ситуація, бо писали жінки азовців, морпіхів, що у них немає ні їжі, ні води. Це дуже тяжко пережити. Читати, що вони там 86 днів тримаються у таких нелюдських умовах. Насправді, ми за всіх переживаємо, не тільки за нього, бо там дуже багато побратимів його полягло. Цілими сім'ями. І ця рана, напевно, у нього на душі від того всього, бо вони з 2014 року разом проходили це все: тренувалися, читали, жили разом, дружили. Я вважаю, що вони там всі герої. Витримати це все – це неймовірно. 

Вишкіл полку «Азов» для цивільних у Маріуполі, 13 лютого 2022 року

Про те, як став заступником командира 

Їхній полк від початку створював Андрій Білецький. Пізніше вони перейшли у бригади. Спочатку батальйон, полк, а потім бригада. Вони розширювалися і мали багато напрямків, керували, зокрема, із Києва. Святослав часто їздив у відрядження туди. Він ріс по службі, його заслуги оцінили, він мав багато нагород, тому й став заступником командира. Хтось займався інформацією, хтось бойовою підготовкою. Він був правою рукою нашого командира. 

Командир полку «Азов» Денис Прокопенко «Редіс» на вишколі полку для цивільних у Маріуполі, 13 лютого 2022 року

«Редіс», Денис Прокопенко, прийшов – молодий хлопчина, але налагодив дисципліну, підтримував хлопців, старався, щоби вони були спортивні, щоби мали азарт. Дуже з великою шаною вони ставилися до полеглих побратимів. Я вважаю, що командир – молодець, і Святослав дуже чітко із ним працює і це дуже добре. 

Це – дуже сильні духом хлопці, вишколені, гарні і такі позитивні патріоти своєї країни. Спочатку вони не піарилися, жили своїм життям, робили свою справу. Хлопці пройшли вишкіл і росли у тому військовому середовищі. Це був його поклик, він не хотів бути кимось іншим.

Про вишкіл «Азову»

Святослав у строю від початку «Азову». Дуже багато хлопців перейшли в інші підрозділи, а він залишився і постійно показував свій ріст. У 2014 році він з українськими підрозділами проходив навчання разом із американцями, грузинами за стандартами НАТО. Це було важке навчання і не всі могли витримати його. 

Потім він читав лекції у сержантській школі «Азову», рекрутській школі, де розказували про історію полку. Вони багато читали, пояснювали, що їхній знак – це ідея нації, це їхнє кредо. Що головне у них – зберегти український народ. 

Про Маріуполь

Як тільки був створений «Азов», то хлопці підтримували Маріуполь. Там були дитячі будинки, які вони брали під свою опіку, фінансували і допомагали їм. 

Святослав завжди запрошував мене у Маріуполь. Я була там, коли він розписувався зі своєю дівчиною і у них народилася дитина. Вона – львівська студентка, приїжджала до нього на Майдан, а потім вони одружилися у Маріуполі.

Про настрій у Маріуполі перед війною

Я не можу сказати, що вони щось відчували. Я була там на Новий рік. Приїхала в кінці листопада і виїхала звідти у січні.

Щоб була напруга – я б не сказала. Він постійно був на своєму місці, бо це ж його служба. І я не можу сказати, що були якісь натяки. Було звичайне життя.

Він, напевно, знав більше, ніж ми, але він не лякав сім’ю. Проте Святослав, напевно, знав про наступ, тому напередодні приїхав додому і сказав: «Швиденько, збирайся і їдеш». «А я повернуся за тиждень?» – питала вона. «Так, повернешся», – відповідав він. Вони зараз в безпеці на Заході України. Ми запитували її, що, може, доню, виїжджай за кордон, все-таки дитина маленька, 5 років. Вона каже: «Ні, я дочекаюся Святослава».

Про розмову 

Святослав говорив зі мною 20 травня зранку. Він сказав, що йдуть ще переговори про «200-тих», бо хлопці хочуть, щоби їх поховали матері. 19-го травня ввечері був його виступ по телебаченню. Він сказав, що вони виконали наказ, що евакуація і цивільних, і хворих, і тяжкопоранених пройшла. Вони все зробили. 

Зранку 20-го травня він передзвонив і сказав: «Мамо, не хвилюйся, все добре, зі мною зв’язку не буде деякий час». До цього я писала: «Сину, весь Миколаїв молиться за тебе, бо знає тебе». Він писав: «Мамо, ми тримаємося». Батьки вірили і знали, що Святослав повернеться, і ніколи не думали інакше. 

Читайте також: Обмін українських захисників. Що відомо сьогодні

Учора, 21 вересня, Україна повернула з російського полону 215 людей, серед яких було 124 офіцери. Зокрема, звільнили 108 бійців полку «Азов» та інших формувань Національної гвардії України, а також військовослужбовців Сухопутних і Військово-Морських сил, територіальної оборони ЗСУ, Державної прикордонної служби, Національної поліції, працівників СБУ, Держспецслужби транспорту, Державної митної служби.

Звільнений з полону Святослав Паламар («Калина») 21 вересня

Серед них – командир полку «Азов», Герой України Денис Прокопенко («Редіс»), Сергій Волинський («Волина»), виконувач обов’язків командира 36-ї окремої бригади морської піхоти, Святослав Паламар («Калина»), Олег Хоменко («Азов»), Денис Шлега з Нацгвардії України, Герой України Євген Бова, командувач 1-го окремого батальйону морської піхоти. А також Катерина Поліщук («Пташка») і старший сержант 36-ої бригади Михайло Діанов.

Пʼятеро бойових командирів «Азову» не повернуться в Україну до кінця війни. Зараз вони у Туреччині. 

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Цензор.нет, Will-live.com, Іван Станіславський/Твоє місто