Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

Фото: Твоє місто/Іван Станіславський

«Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя

5935 0
Львів’янка Дана Лабінська чекає на сина-героя, від якого з 5 травня не було жодної звістки, і не дає забути про подвиг бійців, які, попри міжнародні гарантії, досі в російському полоні. Її історія – наступна в серії публікацій Tvoemisto.tv про родини захисників Маріуполя та «Азовсталі».

Біля пам’ятника Тарасові Шевченку у суботу, 17 вересня, відбулась чергова мирна акція. Родини полонених з усієї країни знову зібрались, щоб нагадати світові про їх найближчих, долі яких вони не знають ось уже кілька місяців. Це літні жінки, вагітні і військові, слід яких зник на непідконтрольній Україні території.

У полоні досі тримають військових окремого загону спеціального призначення «Азов», який входить до Національної гвардії України. Він був створений на початку війни в 2014 році як добровольчий батальйон. Брав участь у боях під Іловайськом, здійснював наступ на Широкине, обороняв Маріуполь з кінця серпня 2014 року.

Читайте також: У Львові вийшли на мирну акцію, аби підтримати жінок-військовополонених

Саме його бійці здійснили подвиг, до останнього героїчно обороняючи металургійний комбінат «Азовсталь». І лише 20 травня, на 86 день оборони Маріуполя, згідно з наказом керівництва, зупинили спротив, здавшись у полон російським військам. Родичі полонених бійців «Азову» підтримують зв’язок із українською владою, але досі не мають докладної інформації, що з ними. А ті, з ким дивом вдалося зв’язатися, перебували на окупованій території Донеччини.

Зокрема, досі невідома доля «азовця» Святослава Сірого, якому 27 серпня виповнилось 27 років. Його мати, Дана Лабінська, погодилась розповісти нам про своє життя і сина-героя.

Вона викладає математику та інформатику в ліцеї у селі Рясне-Руське з 1996 року, має чотирьох дітей – доньку і трьох синів, дуже патріотичних. Каже, що дуже їх любить, що разом вони – команда. Троє старших уже дорослі, наймолодший син Северин – теж самостійний, хоча між ним і найстаршим Святославом десять років різниці.

«Коли син ішов на фронт, у них вже були свої хлопчачі посиденьки без мене», – починає розповідь жінка.

Початок повномасштабного вторгнення

Для багатьох українців ранок 24 лютого поділив життя на «до» і «після», проте не для цієї родини. Дух війни вони відчули ще на Майдані у 2014 році, а з 2020-го старший син сам узяв до рук зброю, підписавши контракт на три роки.

Святослав Сірий був серед тих студентів, які постраждали від «Беркуту» під час розгону Майдану в ніч з 29 на 30 листопада 2013 р.

«24 лютого не стало для мене якимсь переломним моментом, бо й до цього в нас уже тривала війна, ми «звикли» до АТО, допомагали фронту. Хоча тодішній етап війни був серйозний, зараз вона зовсім інша. Один із ветеранів казав, що АТО – це як пісочниця для дорослих хлопчиків. І ми це напевно відчули всі», – веде далі мама «азовця».

Від початку Революції Гідності пані Дана в’яже теплі речі: спочатку – для учасників Майдану, потім – для воїнів АТО. Це волонтерство та хобі водночас.

«В’яжу різні речі різними техніками. Точно пам’ятаю, що за три зими зв’язала понад 350 пар шкарпеток», – каже вона.

Про початок повномасштабного вторгнення жінка дізналася від доньки Дзвінки, яка зателефонувала їй о п’ятій ранку 24 лютого. І хоч вона ходила на цивільні вишколи, здобувала практичні навички виживання, їй було важко осмислити, що велика війна можлива.

«Ми, звісно, готувалися, але голова, розум не хотіли сприймати цього. Я до кінця не вірила, що можливий такий варіант, як у кіно: мить – і війна. Мозок блокував це»,  пояснює Дана Лабінська.

Для сім’ї та її особисто після початку повномасштабного вторгнення майже нічого не змінилося, окрім того, що раптом почала відчувати неймовірну любов до своєї країни.

«Саме після 24 лютого я усвідомила, якою гарною, розвиненою та вільною, попри всі недоліки та виклики, є Україна. Прикро, що ми це усвідомили тільки тоді, коли нас почали нищити, коли ми почали ховатися в підвалах, коли в нас почали зриватися життєві плани»,  визнає жінка.

На війні найрідніші

Зараз син Дани Лабінської Святослав, герой «Азовсталі», в російському полоні. До служби у війську закінчив філософський факультет Львівського нацуніверситету імені Івана Франка, має фах психолога. Мама каже, що син хотів служити в «Азові», це було його виважене рішення, бо прагнув долучитися до бойового підрозділу.

«Я ніколи ні від чого не відмовляла своїх дітей, виховувала їх із думкою, що вони мають бути гідними нащадками українських героїв. Святослав зростав активним патріотом, тож не дивуюся його рішенню йти в діючу армію. Чоловіки завжди вибирають. І як би в той момент не було важко, як би не хотілося плакати, я розуміла його, бо ми такі, які є», – пояснює мама героя.

Окрім Святослава, на фронті служать ще троє з родини пані Дани. Зять Олег – у «Азові» з 2015 року, її чоловік Василь і сват, який перебував у АТО в 2014 і 2015 роках, долучилися до лав ЗСУ вранці першого ж дня вторгнення.

Жінка згадує: «Зранку 24 лютого ми всі були розгублені, вирішили йти до сватів, бо в них гарний підвал. Сват прямо з порога сказав: «Василю, треба йти у військкомат». Той їхній діалог був дуже короткий. Ми пішли в підвал, а вони – на мороз, під час повітряної тривоги сіли в машину і поїхали у військкомат, де їх погодилися взяти у 72-гу окрему механізовану Білоцерківську бригаду (імені Чорних Запорожців Ред.), якщо самі доберуться до Білої Церкви».

Про Святослава

Винятково принциповий, твердий, вольовий – так описує його мати. І додає, що Святослав був таким змалку. Вже у півтора року навчився давати милостиню. То були скрутні 90-ті, тоді навіть копійки рятували, але, йдучи на прогулянку з сином, жінка завжди мусила мати в кишені кілька монет.

«Тоді в місті було дуже багато жебраків. І коли ми зустрічали когось із них, Святослав зупинявся, дивився і відмовлявся йти далі, поки ми не дали милостиню. Його не можна було зрушити з місця. Як можна навчити півторарічну дитину давати милостиню? Його ніхто цього не вчив, він був таким», – каже Дана Лабінська.

Святослав дуже любив співати козацьких пісень, ототожнював себе з героями минулого. З трьох-чотирьох років співав дуже чисто, і хоч ніхто не розумів, про що, за мелодіями впізнавали пісні. Згодом віддали його в «Дударик».

Сім’я багато часу проводила в своїй карпатській садибі. Коли вибиралися в гори, Святослав завжди йшов попереду і співав «Ой на горі та й женці жнуть».

«У певний момент озирався назад, пояснював, що він – Дорошенко, і йшов далі. Якщо в три роки син був Дорошенком, то що я могла зробити, коли йому виповнилося 23 і він заявив, що йде в «Азов»? Я завжди розуміла, що моя роль після дорослішання дітей – поблагословити їх і чекати. Коли мами кажуть «йой, у мене буде тиск, я буду переживати» – це егоїзм. Я або переживу це, або ні. Таке життя», – вважає жінка.

Поки Святослав боронив «Азовсталь», говорила з ним нечасто. Розмови ці були короткими. Досить було повідомлення «все ок, я є». В сім’ї на такі випадки існує неписане правило: той, хто воює, не може зв’язуватися з усіма. Святослав підтримував зв’язок переважно через переписку з нареченою Мар’яною, а вже вона переповідала новини пані Дані.

«Маряна, працівниця IT-сфери, змогла відновити його акаунт та ще якісь контакти після того, як у нього в один момент згоріли всі речі. Єдине конкретне повідомлення він прислав нареченій у перші дні повномасштабного вторгнення: «За перші 30 годин війни я спав 50 хвилин у повному спорядженні на ящику з-під снарядів, – каже жінка. – Так виглядав початок війни в Маріуполі».

28 квітня після постійних обстрілів «Азовсталі» обвалився дах підземного укриття, де розмістилися операційна і шпиталь, в якому перебував її поранений син. Мало хто вижив після того, але Святославу з пораненнями середньої важкості та його важко пораненому побратиму вдалося врятуватися. Бійці спали на одному ліжку, бо їх бракувало.

Мама бачилася з сином ще 19 грудня, а читала повідомлення від нього 5 травня. Згодом їхній  Starlink забрали для бійців, які не переставали боронити металургійний комбінат.

«Пам’ятаю, написала йому тоді, як він. Відписав, що в оточенні, в шпиталі, поранений. Запитала, чи хоч має що їсти-пити. Про їжу не відповів нічого, а про воду – що її немає вже добу, проте хлопці обіцяли це питання «порішати», –  згадує мама «азовця».

Умови життя в тунелях і бункерах металургійного заводу. Фото: Дмитро Козацький

Після евакуації

Про те, що синові вдалося евакуюватися з комбінату, жінка дізналася після перегляду відео одного з каналів «ДНР», яке знайшла наречена Святослава Мар’яна. На цьому ролику вони впізнали свого бійця та його побратима зі Львова. Тоді Дана бачила Святослава крайній раз:

«Коли ми побачили, що він ішов своїми ногами, навіть не могли зрозуміти, як таке можливо, в нього ж осколок у нозі. Тоді Мар’яна сказала: «Нічого, це Славка «нашаманив», і ми дуже тішилися з цього. Дивно, але така вже природа людини – тішитися в найгірших, безвихідних ситуаціях».

Читайте також: Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»

Відомо, що частину евакуйованих бійців тримали в тюрмі Оленівки. Після обстрілу тюремної казарми 29 липня, де загинуло багато оборонців «Азовсталі», серед них були 53 українські військовополонені. Російська сторона заявляє, що обстріл здійснили ЗСУ. Україна ці звинувачення відкидає, стверджуючи, що це теракт, який влаштувала Росія. Де перебуває Святослав тепер, ніхто не знає.

«Після тої «евакуації» з комбінату до мене доходили чутки, хтось комусь щось писав з якихось незрозумілих номерів. Ми не знаємо, як влаштоване це «сарафанне радіо», але чутки про те, що певна людина існує, долинали. Однак після публічної страти «азовців» у Оленівці про Святослава більше ніхто нічого не чув», – каже пані Дана.

Бійці вийшли з «Азовсталі» під гарантії багатьох міжнародних організацій та голів держав, хоча варіант здачі в полон не розглядали в принципі, бо оборонці комбінату були готові до останнього смертельного бою.

«Росія називає їх терористами, але це офіційні підрозділи Нацгвардії, ЗСУ держави, яку визнає цілий світ. Будучи військовими, вони мусили виконати наказ. Та навіть хлопці, яких обміняли, стверджували, що були готові йти в останній бій, що для них це було б набагато легше, аніж усе пережите згодом», – каже мама «азовця».

На підтримку оборонців «Азовсталі»

Наприкінці травня, вже після виходу військових із території комбінату «Азовсталь», їхні сім’ї з усіх куточків України приїхали до Києва та створили «Асоціацію родин захисників «Азовсталі». Як офіційна юридична особа вона може апелювати до міжнародних організацій, лідерів інших країн та української влади. Родини бійців організовують різні акції у Львові та в столиці, щоб нагадати про полонених «азовців».

«Ті бійці, яких вдалося обміняти, кажуть, що полонених тримають у повній інформаційній блокаді. Вони не знають, яка ситуація в Україні, що у нас діється на лінії фронту і в їхніх сім’ях. Їм кажуть, що про них забули, що вони нікому не потрібні, бо зганьбилися, – пояснює пані Дана. – Тож ми все фіксуємо, щоби після повернення наші рідні бачили, що й ми не сиділи склавши руки і пам’ятали про них щомиті. Не тільки найближчі, а всі. Хлопці знають, що ми їх любимо і вже готуємося до їхньої реабілітації».

Донька Дани Дзвінка – активна учасниця Асоціації родин захисників «Азовсталі». Її чоловік також зараз воює

Жінка сама дивується, як їй вдається розповідати про сина. Вважає, що багато людей бояться говорити, думаючи, що це може нашкодити рідним, не знаходять потрібних слів, не можуть стримати сліз.

«Я вже виплакала своє за холодильником, коли на «Азовсталь» падали  трьохтонні бомби. Діти засинали в кутку, а я плакала на кухні, молилася, вже й не памятаю, про що. Але нічого, ми це пережили, бо ніхто не знає меж свого страждання», – каже пані Дана.

Після того, як Святослав повернеться, слова будуть не головними, вважає вона: «Я нічого не зможу сказати. Буду довго дивитися на сина, доторкнуся до нього, огорну ковдрою, вив’язаною спеціально для нього, м’якою та білою, як крила ангела, і не рухатиму його нехай відпочиває стільки, скільки захоче».

Стабільне майбутнє України мама «азовця» бачить у сильній армії, а перемогу – лише зі встановленням контролю над міжнародно визнаними кордонами нашої держави. Тоді можна буде жити у відносно безпечній країні.

Розмовляла Марта Байдака

Текст: Роман Тищенко-Ламанський

Відео: Володимир Панчук

Фото: Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!