На семінарі «Нерухомість», організованому юридичною компанією Ейч.Ді.Партнерз, головний архітектор Львова Юліан Чаплінський розповів про те, як львівська міська влада підходить до переосмислення старих і створення нових громадських просторів, а також назвав проект, яким найбільше пишається. Tvoemisto.tv занотувало найцікавіше з його виступу.
Ті проекти, які я зараз покажу вам – лише крапля в морі потреб міста в громадських просторах та місцях, спроектованих та осмислених по-новому.
Проект «Вулиця для всіх». Два роки ми обговорюємо разом із мешканцями, як облаштувати вулицю Бандери у Львові. За цей час у нас були десятки зустрічей. Мої колеги з Харкова, Чернівців, Житомира, Дніпра дивляться на те, як ми проводимо громадські обговорення облаштування простору, й кажуть, що в них це в принципі немислимо. Я відповідаю: в нас так само сваряться, часом ледь не до бійки доходить. Але краще робити це, ніж не робити. Ми мусимо виховати культуру, якої в нас ніколи не виховували.
Поруч із вулицею Бандери проектуємо пішохідну вулицю Професорську. Для мене це дуже важливий проект, бо я виріс неподалік, на вулиці Новаківського, й дуже часто ходив цією Професорською. Це важлива ланка, що сполучає тролейбусні і трамвайні маршрути, але зараз вона запаркована й неприваблива для людей. Тут планують відновити схил, зробити простір для дітей, зону студентської рекреацію, зелену зону. Паркінг із Професорської перенесуть на вулицю Устияновича.
Будь-яке рішення щодо пішохідних вулиць не приймається емоційно чи кулуарно. Є транспортні моделі, вони прораховуються за допомогою програм, ліцензії на які коштують сто тисяч євро. Закономірність така: що більше інфраструктури для пішоходів, то більше там буде пішоходів. Що більше інфраструктури для машин, то більше машин. Але є й інша закономірність: машини завжди знайдуть собі місце. Вони швидші за пішоходів – якщо перекрити їм дорогу в одному місці, вони знайдуть іншу.
Для мене цивілізаційним шоком було спілкування з колегою з Мюнхена. Це батьківщина BMW, тамтешні мешканці люблять швидкість, ганяють на автобанах без обмежень, там є найбільша в Німеччині асоціація автомобілістів. Я сказав їм про наші плани спорудити підземні паркінги, на він сказав: «Не робіть цього. Це принесе вам тільки зло». Колега показав мені мапу паркінгів у полях навколо Мюнхена, облаштованих для того, аби люди не їхали в центр міста, а натомість пересідали на громадський транспорт. Завдяки цьому Мюнхен став комфортним. Потрібно розвивати мережу громадського транспорту – альтернативи цьому не існує.
Громадський простір на Любінській, 93 – дуже суперечливий проект на місці кінотеатру «Галичина» (за радянських часів – «Жовтень»). Коли до нас звернулися по проект, на містобудівній раді ми виставили їм дві умови. По-перше, не робити типової «шафи»: нехай багатоповерхівка буде стрункішою, гарнішою.
По-друге, має бути збережена соціальна функція, аби це місце жило. Архітектори, які робили пропозицію цього об’єкту, намалювали майданчик біля будинку. Але група «109» і Маркіян Максимюк на волонтерських засадах зробили концепцію майданчика, яким користується весь район аж до Кульпарківської.
Цей проект також був обговорений на зборах мешканців району. Проектанти запропонували відійти від того, що зараз вважається інновацією в нас – гумового покриття, яке було модне десять років тому, а натомість перейти від штучного до природнього, як це зараз роблять Нідерланди і Данія. Не чекати, поки за десять років ця мода дійде до нас.
Ця концепція передбачає збирання дощової води. На обговореннях люди розповідали, що один із найкращих спогадів з їхнього дитинства – це саме дотик до калюж, у яких можна було бабратись і плавати на дошках. Цей майданчик у різні пори року виглядає по-різному, а для гри там використовуватимуться рослини.
У Львові більшає архітектурних конкурсів. Наприклад, конкурс проектів міського архіву. Віктор Кудін став переможцем цього конкурсу з проектом, який також передбачає важливу соціальну складову – ця будівля допоможе району ожити, ставши чимось подібним до Центру Шептицького.
Люди мали б не сидіти в кабаках, а прийти туди й почитати книжку, наприклад. Архітектори зробили розкішні макети для цього конкурсу; вони приїхали, кілька днів опитували мешканців про те, що означає для них цей район. Як на мене, це фантастичні речі, й ми поки що недооцінюємо плоди, які вони можуть дати.
Майданчик у сквері Святого Юра – не ідеальний проект, але, як на мене, найкращий із шести, поданих на конкурс. Він таки вкритий гумою, яка в нас зараз стала популярною. Тут багато несподіваних авторських, мистецьких речей.
Пагорби з трубами навскіс були побажанням громадської організації батьків, які живуть у тому районі. Мешканці зібралися, написали завдання, прийшли на нагородження переможців конкурсу – автори проекту були дуже розчулені.
Бізнес-центр компанії «Технопарк» на вулиці Федьковича – це конкурс, який ми проводили півтора року тому. Це територія колишнього заводу телеграфної апаратури.
Компанія замовила конкурс на багаторівневий паркінг, конференц-сервіс та офісний центр; його виграв київський архітектор Ігор Паламарчук. Зараз ця компанія реконструює радянський цех з абсолютно фоновою, лаконічною архітектурою. Далі в планах замовника – оновити фасади з боку вулиці Героїв УПА.
На вулиці Чмоли планують побудувати ІТ-центр на сто тисяч квадратних метрів із залученням Українського католицького університету. Я дуже тішуся, що є синергія ІТ-компаній, забудовників і навчального закладу.
Завод «Кінескоп» є для мене такою собі раною. Він чітко вливається в історичне полотно житлової забудови, але він зіпсутий вже давно. Тепер на цьому місці планують звести новобудову.
Тішить мене навіть не ефектна, провокативна архітектура цього проекту. Забудовник купив два особняки поруч із будівництвом, аби знести їх і збудувати наземний паркінг на сорок машин на додачу до підземного. Я ж порекомендував йому натомість облаштувати на цьому місці громадський простір. Він погодився, що біля висотної забудови мусить бути місце для людей.
Центр Шептицького – це проект, у якому я мав честь бути локальним архітектором та співпрацювати зі Штефаном Бенішом. Для мене це була найбільша подія моєї кар’єри. Я знав, що кампус Українського католицького університету розбудовується, і знав, що до цього процесу долучають українських архітекторів. Мене запросили на презентацію концепції проекту бібліотеки Штефана Беніша. Я сказав: «Як? Штефан Беніш?!» – «А ви знаєте його?». Як архітектор може не знати Штефана Беніша, одного з топових архітекторів світу? Його бюро робить проекти в Канаді, США, Швейцарії, Німеччині. Я прийшов, ми познайомилися, а за пару місяців він приїхав знову – шукати локального архітектора. Він обрав мене, й ми почали працювати разом. Це було два місяці роботи в його бюро у Штутґарті. Це була абсолютно фантастична для мене школа – я називаю це своєю другою освітою.
Первинний проект Центру Шептицького був дещо іншим – атріум мав бути на сім поверхів. Але це вимагало різних заходів пожежної безпеки, які за нашими підрахунками коштували б мільйон доларів. Беніш сказав: «Я обіцяв Владиці Борису, що це буде недорого». Справді, проект вийшов ощадливим – один квадратний метр під ключ коштував 950 доларів, хоча, за моїми оцінками, мав би коштувати не менше двох тисяч.
Згодом, виступаючи в Українському католицькому університеті, Беніш сказав, що хороші університети будуються навколо хороших ідей. І я дуже хочу, щоб Львів розбудовувався навколо хороших ідей.
Партнерська публікація
