Дитяча і сімейна психологиня та письменниця Світлана Ройз ділиться власним досвідом переходу із російської на українську – чому їй важко давався цей перехід, чому все змінилося і чому не можна змушувати людину відмовлятися від свого Я.

Читайте також: Не шукайте у тилу російськомовних, або Чому українізація зараз недоречна

Про мову. Особисте. Проходимо сьогодні повз магазинчик із святковими товарами – він називається «Кульки від Юльки». Поруч із нами йдуть дві жінки. Одна питає: «Что это за кулькИ от Юльки?» Друга: «Та це ж не "пакети", кУльки – шарики».

Я засміялась і одразу пригадала, як нас із донькою нещодавно запросили на майстер-клас «робити великодніх кошек». Дивно, подумала я – як це? Уявила кошенят. Потім дійшло – робити «великодні кошики».

Для мене «мовне питання» – складна тема. Вже десь 4-5 років я святкувала кожні свої 5 хвилин, коли могла розмовляти без зупинки українською. Мене професійно хейтили «патріоти» за волонтерські проекти для величезної аудиторії вчителів, які я робила російською, намагались починати булити російськомовні «патріоти» (але я вже була "вакцинована" і міцна), коли прийняла рішення, що всі мої дитячі книжки в Україні видаватимуться лише українською.

Мені ставили за приклад тих, хто давно вже перейшов на українську. Звинувачували в зрадонці. І одночасно не розуміли колеги, коли я відмовлялась від комерційних проектів з росіянами.

Коли мені писали в фб гнівні коментарі під моїми дописами з вимогами писати українською – я завжди реагувала, щоб зрозуміти: в людині говорить біль і я їй щиро відповідала, чи то «мовний бот».

Ніхто ніколи зовні не знає, чим обумовлені наші вчинки, що впливає на наш вибір, які саме у нас можуть бути проблеми та перестороги.

Я часто думаю римами. (Думала до війни). Це прояв синестезії. Мозок пов'язує слова – мовлення – з різними сенсорними сигналами, наприклад картинки і звуки, всередині мене зовнішні стимули можуть перетворюватись на музику. Ну і як різновид – раніше – мислення римами. З дитинства я привчала себе швидко переводити римовані тексти в прозу, щоб не лякати людей. І відчуття у мене дуже об'ємні. І це зав'язано на російськомовності.

Щоб розмовляти українською, особливо, коли я хвилювалась, мені було потрібно швидко перекладати з римованого тексту на прозу, а потім на українську. Я капець, як гальмувала, і капець, як виснажувалась.

А потім прийшов ковід і у мене знесло правопис взагалі – і російський, і український.

Ми ніколи не знаємо, що саме стає перешкодою, які саме здібності у конкретної людини, що саме для неї стане точкою вибору. І людина, яку ми хочемо перевести швиденько «на світлу сторону», не має виправдовуватись.

А потім 24.02. Все змінилося.

Я тілом відчула, що якщо я розмовляю в публічному просторі російською – це підживлює ворога. Я не хочу, щоб саме мене «освобождали». Відчула, що мова – це теж зброя.

Мій перехід на українську був швидким і усвідомленим. Але не простим. І зараз непросто.

Я вдячна тим, хто в особистих повідомленнях чи в коментарях виправляє мої помилки. Під вечір у мене болить щелепа –як крєпатура – це ж фізичні зміни. І я прошу на мовних курсах про це розповідати.

Я дуже втомлююсь. І з тими, з ким вдень спілкуюсь українською, вже під вечір переходжу на російську.

Ви знаєте, що на мене десь тиждень тому накатали скаргу за «публічне плюндрування української мови»? – з перечнем моїх мовних помилок із моїх дописів. Прекрасна людинка. Патріотка, напевно. І це теж кейс, як точно неможна робити, якщо хочеш, щоб люди переходили на українську.

Є ще одна важлива тема. Неочевидна. Російськомовність – це про частину ідентичності, яка формувалась у мене особисто – мої 46 років. Там багато з того, що робить мене – мною. Ось вночі я раптово пригадала вірші Пастернака «мерцаньем звезд далеких безразлично был поворот дороги озарен. Дорога шла вокруг горы масличной. Внизу, под нею протекал Хеврон...» Це Великодній вірш. Про молитву Ісуса і Гефсіманському саду. А ще вночі я з собою розмовляла сумними віршами Тарковсього... Я ж можу переказувати вірші і розповідати про авторів годинами.

Якщо я від цього відмовлюсь – це буде втратою. Не російської культури – вона до руського корабля. Втратою великої частини мене. Те, що ми витісняємо, стає нашою Тінню. І із цієї «тіні» може вирости мій особистий «внутрішній путін», який міг хотіти зберегтися і проявлятись супротивом. Я багато думала про це. Саме про супротив ми говорили з тими, хто не зміг перейти на українську.

Мене попустило, коли я написала свій першій вірш українською. Не переклала той, що писала раніше. А написала саме начисто. Я ж взагалі пишу без чернеток. Я стала спостерігати за тим, чим зараз збагачується моє Я.

І це вже було не відчуття втрати себе.

Коли ви навчаєте української, чи вимагаєте, щоб хтось переходив на неї, будь ласка, пам'ятайте, що нічого не може просто зникнути – людина не може відмовитись зовсім від ідентичності – воно піде у Тінь.

Рішення мають прийматись точно не із страху, чи примусу – це має бути істотно. Тільки тоді це освоєння буде не тільки механічним освоєнням мови, це буде освоєння і якоїсь нової частини себе.

Війна прискорила всі процеси. І мова – це, правда, зброя. Я залишу за собою частину російськомовності, яка не пов'язана з росією. Вона пов'язана з моєю особистою історією. І вона буде для особистого простору. В публічному, сподіваюсь, що все вільніше і вільніше буду почуватись в спілкуванні українською.

Я щаслива, що мій старший син давно перейшов виключно на українську. Донька каже, що розуміє, що це наша зброя, але вона втомлюється. А коли я "піддавлюю" – проявляє супротив. Я її розумію. І радію, коли вона співає і пише вірші українською.

Скоро запускається проект для підтримки таких, як я. І, можливо, таких, як ви. Все, що описала – я дуже просила розробників курсу врахувати.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.