Дитячий майданчик. У пісочниці бавляться діти. Мамусі стоять поруч і розмовляють.

Раптом із пісочниці лунає крик: трирічний хлопчик учепився обома ручками у свою машинку, яку намагається забрати ровесник.

Мамусі переривають розмову й негайно втручаються в конфлікт:

– Андрійку, поділися іграшкою! Хлопчик побавиться й віддасть!

– Ні! Не віддам!

– Андрійку, не будь жадібним! Чемні дітки діляться своїми іграшками.

– Ні! Не хочу!

– Андрійку, віддай іграшку, або ми йдемо додому!

Хлопчик заливається сльозами, але далі міцно тримає машинку в руках…

Схожу ситуацію можна побачити на кожному дитячому майданчику. Чому ж діти не хочуть ділитись? Чи нормально це, й чи потрібно батькам на це якось реагувати – а якщо потрібно, то як?

Період від одного до трьох років – особливий час у житті дитини та її батьків. У цьому віці дитина вперше заявляє про себе як особистість.

Самостійність і свобода дій, які були недоступними раніше, поки дитина не вміла пересуватися сама, відкривають перед малюком новий світ предметів і людей. Дитина починає цікавитись іншими дорослими та ровесниками.

В цьому віці життя і гра для дитини – єдине ціле. Фантазія та уявний світ гри такі ж реальні, як усе довкола, а іграшки є ніби продовженням самої дитини. Адже у дво- та трирічних малюків дуже розвинуте почуття власності.

Воно виявляється в тому, як дитина позначає свою «територію»: «Це моє крісло, не сідай у нього!», «це моя машинка, віддай!», «я хочу пити лише з мого горнятка!».

Речі дитини в її уявленні – наче продовження її самої. А як можна «позичити», «дати погратися», «віддати» комусь, наприклад, свою руку?

Саме тому дитина болісно реагує на чиїсь спроби забрати її іграшку.

До того ж, у два чи три роки малюк іще не має чіткого уявлення про час, тож не розуміє, що означає «трошки пограється та поверне». Для дитини це виглядає так, наче її річ забирають назовсім.

З іншого боку, дорослі вимагають від дитини поваги до речей, які є нашою власністю: «Не чіпай татів комп’ютер!», «це мамин телефон!». І водночас не маємо поваги до власності самої дитини.

Слід зрозуміти, що небажання ділитися своїми іграшками є віковою особливістю дитини раннього віку, а в жодному разі не ознакою жадібності. Тому батькам не слід змушувати дитину віддавати свої речі – навіть ненадовго – якщо вона сама того не хоче.

Прийнятним варіантом у цій ситуації може бути запропонувати альтернативу: наприклад, помінятись іграшками або бавитись по черзі. Але важливо бути готовими прийняти будь-яке рішення дитини, навіть те, з яким ви не погоджуєтесь.

І не переживайте, що ваші діти виростуть скнарами. Вони виростуть людьми, що матимуть повагу до своєї та чужої власності. А ділитися ваші діти навчаться трохи пізніше – на все свій час :)

Наталка Ільчишин,
психолог, психотерапевт,
автор проектів "ДІТИ - КВІТИ!..?" та "Історія наших стосунків",
але, в першу чергу, дружина і мама трьох хлопців ;)