Злість, її причини та агресія. Екологічне вираження емоцій
Коли я йшла на цю розмову, почався дощ. Забігла в крамницю купити парасолю. Продавчиня каже мені: "Я щойно так посварилась з однією жінкою. В Україні війна, а вона зібралась на концерт. Ви собі уявляєте?". А я їй: "Сьогодні вона йде на концерт, а завтра в неї може бути інша ситуація". Чи добре взагалі вміти проявити свою агресію?
Чудово, що ми проявляємо агресію і не тримаємо це в собі. Та проявляти її можна по-різному. Сказати пані, яка йде на концерт: Ти зрадниця України, ухилянтка!". Тобто зібрати все, що в тобі, і вилити на неї. Та якщо вона не прийняла на себе цей словесний понос, який сенс у цьому. Чого ми досягли? Емоції не дорівнюють поведінці. Можна злитись, говорити про злість, але агресія – це вже акт поведінки, за яку треба нести відповідальність. Наш крик має наслідки і для нас, і для тих, на кого кричимо. У цьому випадку продавчиня могла сказати: "Мене дуже сердить, що ця людина іде на концерт". Так би вона проявила свою емоцію третій стороні, але не била цілеспрямовано в когось. Тут ключовим буде спосіб висловлення агресії. Але це ж ще й про очікування результату. Продавчиня очікувала, що та жінка здасть квиток.
Колись ми у Львові злилися, що хтось голосував "не за того" президента... Завжди є якісь причини для нерозуміння. Злість — нормальна, базова емоція, яка завжди була з нами. Вона допомагає мобілізуватися в непростих умовах для змагання з ворогом. Але стає деструктивною, коли ворог придуманий (як у випадку з концертом), або коли спосіб її прояву калічить інших.
На початку повномасштабної війни злість була направлена на росіян. У більшості з нас тоді був нульовий, приблизно однаковий досвід війни. Та з роками він дуже змінився: у мене у Львові – один, у когось у Харкові — інший, на фронті — ще інший, а в того, хто закордоном — взагалі інакший. Ці досвіди перестали бути схожими. Коли досвід ненульовий, з'являється чимало страху і почуття провини: чи достатньо я зробив, чи переможе Україна?
Якщо мені дуже страшно, я дивлюся на інших і думаю: "Певно, вони менше зробили". Якщо я у Львові, то злюся на тих, хто поїхав. Тут злість як захисна реакція проти страху, що ти тут замало робиш. Хтось із Харкова знецінює львів'ян ("у вас нічого не прилітає"), а той, хто на фронті, може знецінити тил. За кожною цією злістю стоятиме дуже багато страху або почуття провини "я не впораюся".
А як злитись екологічно? Ця продавчиня намагалася пояснити, що емоція така, бо в неї днями щось трапилось.
Якщо вона пояснила — це вже екологічно. До прикладу, вона каже: "У мене днями син поїхав на схід. Мене шокує, що хтось може розважатися". Емоція висловлена. Якщо ви маєте ресурс, можете згасити її злість: "Розумію, напевно, це дуже боляче". Тобто ви апелюєте не до злості, а до страху за сина. Так ми розриваємо зв'язок між її болем і жінкою, яка йде на концерт, бо це непов’язані речі. Ідеально, якби вона шукала підтримку у рідних чи друзів: "Мені страшно, що з моїм сином щось станеться". Але вона може боятися, що її не зрозуміють, чи не дозволяє собі бути слабкою.
Якби я сказала: "Так, ця людина погана, бо вона йде на концерт", — це було б своєрідною підтримкою?
В її розумінні — так. Та це фальшива підтримка, яка не допомагає їй по-справжньому зіткнутись зі своєю емоцією. Злість зазвичай вторинна емоція. Первинні — страх, тривога, сором, почуття провини. Злість як первинна емоція виникає лише в безпосередньому бою для мобілізації сил. В інших випадках за нею завжди стоїть біль.
Уявіть майже неможливе: я живу у Львові, роблю все добре для війни, не маю почуття провини і не боюсь програти (хоч це насправді неможливо у теперішніх умовах). Тоді я спокійний, і мені немає діла до того, що роблять інші. Пригадайте, перша наша злість і конфлікти в Україні були через слово "понаєхалі". Ми боялися, що люди зі сходу чи центру захоплять наше місто і порушать нашу галичанськість. Це була злість, щоб захистити свою територію, за якою стояв звичайний страх.
"Бий-тікай-замри"
Психіатр Роман Кечур казав нам в інтерв’ю, що ми сваримось, бо в нас замало перемог. Коли немає успіху, ти незадоволений собою і починаєш бути незадоволений людьми довкола. Це можна пов'язати чи ні?
Є багато причин сварок, зокрема й те, що в нас замало перемог. Але ще й тому, що ми дуже боїмося. Ясне діло, що я маю бути задоволений собою. Та щоб стосунки відбувалися, двоє людей повинні мати постійну взаємодію, що забезпечується спільним побутом, який усі називають рутинним і нецікавим.
Кажуть, що побут вбиває будь-які стосунки.
Так, якщо він погано домовлений. Але побут — це те, що ми вчимося робити разом: будуємо, робимо ремонти, вибираємо меблі. Коли ми спільно виховуємо дітей, зустрічаємося з друзями, перебуваємо поруч, у нас формуються приблизно однакові цінності. Маємо спільний рівень розмов, дивимося разом серіали, читаємо книжки. Ми стаємо людьми, які можуть одне з одним про щось поговорити.
Війна всі ці речі розірвала. Багато хто більше не може спільно вести побут, ми опинилися в різних контекстах та адаптаціях: хтось за кордоном, хтось в Україні, хтось цивільний, а хтось на фронті. Це позбавляє нас базового щоденного перебування разом. Ти можеш усе робити правильно, але не знаєш, що я зараз переживаю за кордоном, які в мене тривоги, і ти вже не розумієш їх так, як я.
Є й ті, які в одному місті, але в різних ситуаціях. Хтось ховається від ТЦК і весь час сидить вдома.
І тут теж зникає рівність: хтось виходить на вулицю і не боїться ТЦК, а хтось боїться. Сім'я може домовитися: "Так, звісно, сиди вдома". Але потім я розумію, що ходжу в усі магазини, вожу дітей у садок, міняю колеса в машині — і отримую досвід, якого ти вже не отримаєш. Ми перестаємо бути на одному рівні, і ця відсутність спільного досвіду з часом починає формувати відторгнення та нерозуміння.
А тепер уявімо, що ми пережили велике потрясіння і переїхали в інше місто. Всі наші налаштування обнуляються. Ми познайомилися 10 років тому, але не факт, що ми б сьогодні захотіли знайомитись. Нейрональних зв'язків та опор, які нас колись підтримували, більше немає. Треба мати дуже сильне почуття, щоб вони з'явились заново.
Кохання складається з трьох речей: близькість (спільність інтересів і розуміння контекстів), пристрасть і відповідальність (розуміння, куди ми йдемо). А у війні все це ламається: у когось зникає пристрасть через різні країни, у когось близькість, бо контексти не співпадають, а в когось відповідальність, бо ти більше не відповідаєш за машину, якщо сидиш удома.
Війна — неймовірний стрес, на який кожен реагує по-своєму. Хтось в парі завмирає, інший намагається бігти.
Так, який би приклад ми не навели, він не вийде за межі трійки "бий-тікай-замри". Якщо ми 10 років разом, і моя активна роль була займатися машинами ("нападай"), то коли я починаю сидіти вдома, моя позиція змінюється на "замри". Війна змінює наші звичайні стратегії, і партнер на це реагує. Ми маємо відстань, неспівпадіння цілей і порушення речей, які робили колись. А тепер уяви, що тріщинки в парі були ще до війни. Їх тримав налагоджений побут, підтримка і звичні ролі. Та раптом усе змінилося. До прикладу, ти поїхала до Варшави, сама себе обслуговуєш і налагодила школу дітям — до тебе доходить, що раніше це робив чоловік, а тепер ти сама можеш. У війні ці тріщинки розростаються до масштабів прірв, куди все може завалитися.
Після Другої світової зросла кількість розлучень, у нас теж невтішна статистика. Та деякі психологи кажуть: "Ми забагато виправдовуємо війною, на стосунки впливають не тільки зовнішні фактори".
Кажу ж, якщо є тріщинки, вони розростуться. Для багатьох із нас війна буде стимулом, рушійною силою, але не самою причиною розлучення. Уявімо, що ми з тієї частини Херсону, яка тепер окупована. Мали в хрущовочці квартиру, нормально жили. Але ти дивилася на мене і розуміла, що нічого не відчуваєш, а я думав: "Яке щось відчувати? Де моє пивко?". І раптом усе змінюється, і ця правда оголюється.
А на Галичині могла бути більше традиція: що скажуть люди, сусіди.
Ні, це не про війну, ця традиція змінювалася поколіннями. Ті, які виросли в 1990-х, ще її несуть, а молодше покоління менше думає про те, що скажуть люди, і менше переживає. Війна різко змінює твої обставини: все, що раніше працювало, має мати дуже добру витримку, щоб продовжувати працювати, інакше воно ламається. Плюс війна все рівно виснажує. Де багато виснаження і є різні досвіди, які не співпадають, втримувати сім'ю важко.
На початку війни моя дружина поїхала в Німеччину, а я лишився у Львові. За п’ять місяців ми обоє зрозуміли, що більше не розуміємо контексти одне одного. Я не міг зрозуміти її нового життя з двома дітьми там, а вона не розуміла мого, де мене виселяють з квартири, я утримую "Лабораторію змін" і ходжу кудись вечорами з новими друзями. В нас не було тріщин, ми щодня зідзвонювались, але контексти були різні. Тоді дружина сказала: "Я мушу вертатися, бо ще місяць-два і ми житимемо паралельними життями". Коли вона повернулася, всі контексти знову зійшлися, і я перестав гуляти вечорами, бо знову мав вдома дітей. Це був мій вибір, але контексти мають величезне значення, вони дуже спаюють сім'ю.
Дехто в такій ситуації робить інший вибір і каже: "Ми перестали розуміти одне одного". Але дуже часто це стається тому, що тріщинка насправді вже була, просто замовчувалась.
Військові на фронті взагалі проживають зовсім інший емоційний досвід, який не зрівняється з тиловим. Тому побратими стають дуже близькими, деколи ближчими за сім'ю, яка вимагає відповідальності. Його досвід у тому, що він виховує своїх воїнів там, а тут навіть не знає, що з дітьми. Відповідальність переноситься туди, там його пристрасть і близькість, бо пацани розуміють, що відбувається. Це також може призводити до розлучення. Війна дуже впливає: вона може стати сильним стимулом, розтягнути все в часі або підсвітити старі тріщинки, і тоді сім'ї розпадаються.
Заміщення злості на найрідніших та безпека вдома
Психотерапевтка Лариса Дідковська розповідала в нас про ціну близькості. Коли я собі не даю ради з гнівом, злістю, страхом, то можу проявляти агресію до найближчих – родини, дітей.
Це механізм захисту. Коли я дуже втомлений, мені всього забагато, а тут діти роблять якусь щоденну фігню, в якийсь момент стається заміщення. Я не можу віддати злість туди, звідки прийшла небезпека, тож виплескую її там, де можу.
Тобто людина має розібратись, що її зараз дратує.
Так. Ти цей момент швидко розумієш: ти накричала, а діти не розуміють за що, бо вчора ж робили те саме.
Я вже навчилась в трьох з п'яти моментів казати: "Я втомлена, попереджаю".
Супер, я так роблю лише в одному з п'яти, мені ще рости і рости. Усе, з чим ми не можемо впоратися, ми виміщаємо на безпечному середовищі і тих, на кому найлегше. Інколи це навіть корисно. Уяви, що твоєму сину 10 років, він має багато злості зі школи і кричить на тебе вдома. Для тебе це хороший сигнал: він довіряє тобі свою слабкість, яку не може показати там. Ти, як доросла, маєш це витримати: не принижувати, дати йому висловити все накопичене, а тоді сісти і пошукати причину. Коли ж навпаки — він починає відчувати себе поганим.
В добрих стосунках партнерів, якщо хтось кричить (вентилює злість), ми можемо це витримати і сказати: "Стоп. Давай поговоримо". Головне, щоб це не було насильством, яке має на меті принизити тебе.
Але є фізичне і не фізичне насильство.
В тому й різниця. Коли я кричу планомірно щодня, показуючи, де твоє місце в сім'ї — це насильство, хоч я й не б'ю. Коли ж кричу від відчаю і мною трусить, я не маю на меті тебе знищити.
То якщо мене рознерував водій на дорозі, я приходжу додому і розумію, що можу це випустити?
Це не про розумію, а про можу. Ти питаєш: "Ти купив хліб?", а я кричу: "Який, бл..ь, хліб?". Відбулося заміщення: я не вирішив проблему там і приніс її додому. Але в цьому нема насильства. Коли злість проходить, ти просто питаєш: "Володь, що тебе харить?".
Ти віриш, що багато сімей отак сідають, запарили чай і говорять, що кому не підходить?
Ні, я так не думаю. Але які варіанти? Або розлучення, або хтось стає жертвою і агресія переростає в насильство, або ми йдемо до психотерапевта і вчимося говорити. Завдання терапевта — перекласти мову агресії на мову потреб.
Коли я втомлена, то розумію, що починаю кричати. Під рукою, звичайно, є діти. Мій 8-річний малий каже: "Я так не люблю, коли ти починаєш кричати. От би був браслет, який би показував, що треба зупинитись".
Тут два важливих моменти. Перше: ти розумієш, що втомлена. Усвідомленість дає можливість керувати емоціями і щось змінювати. Друге: якщо син може таке тобі сказати, значить, йому біля тебе безпечно. Твоєї злості не так багато, щоб він тебе боявся.
Або це настільки добре розвинутий емоційний інтелект в дітей. Їх вчать в школі і вдома.
Ні. Його емоційний інтелект працює лише тому, що вдома є безпека. Якби її не було, він би цього не сказав, скільки б у школі не вчили.
