Габрієль Алехандро Трейес приїхав в Україну одразу після закінчення еквадорської школи. На відміну від більшості іноземних студентів, він не покинув країну назавжди, а показав, що тут можна і варто починати власну справу. Сьогодні Габрієль – успішний підприємець, який допомагає еквадорцям вчитися в різних містах Америки та Європи, зокрема у Львові. Він поділився з Tvoemisto.tv, навіщо ремонтував львівські гуртожитки, як освіта в Україні відкриває можливості для іноземців та що у Львові нагадує йому про рідний дім.

Перший латиноамериканець

Україна – перша країна, яку я відвідав за кордоном. Коли закінчував школу в Еквадорі, до нас приїхали українці з Вінниці, вони розказали про те, що можна вчитися в Україні, і ще й вивчити дві мови. З дитинства у мене була мрія – стати поліглотом, тож я одразу «засвітився» і,вирішив, що поїду сюди.

У 2006-му році, як тільки закінчив школу, мене відправили у Вінницький національний технічний університет. Я практично ні слова не знав українською, то приблизно вісім місяців вчив мову. Потім зрозумів, що Вінниця – не моє місто, і вирішив переїхати до Львова. Мені одразу сподобалося місто, може, тому що я також знав, що тут не було жодного латиноамериканця. Я був першим, хто сюди приїхав.

На початку зі мною сталася цікава історія. Біля Оперного театру я випадково познайомився з двома чоловіками, які говорили іспанською. Виявилося, що вони каталонці. Один із них – кінорежисер, а інший – філософ, в якого в Іспанії є своя телепрограма, а тут вони мали кілька проектів. Згодом до Львова приїхали відомий диригент Мелані Местре та соліст Луіз Сінтез, з якими я потоваришував. Їх дуже цікавило місто, вони хотіли створити фонд для кіноіндустрії у Львові, тож я став тут їхнім представником. Мені пощастило, що відразу потрапив у  іспаномовне середовище – це був знак, що я зробив правильний крок. І не шкодував, що тут не було латиноамериканців, а подумав «окей, і Слава Богу» (сміється – ред.).

Студентські роки та власний бізнес

У 2007-му році я вступив на економічний факультету «Львівської політехніки». Спочатку навчатися спочатку було складно – не було перекладачів іспанської, просив у викладачів електронні конспекти. У мене, єдиного іноземця на курсі, були певні привілеї, але тому, що я рухався і працював. На другому курсі я вступив до студентської організації «BEST», а потім мій друг-іспанець, лектор в університеті Франка, запропонував мені викладати іспанську мову. Спочатку я працював в одній компанії як викладач, а потім мене взяли у іспанський відділ. Зараз допомагаю другу-еквадорцю вести проекти в його мовній школі.

Пам’ятаючи, свій перший культурний шок і важкий досвід адаптації в Україні, на четвертому курсі я вирішив повернутися в Еквадор, щоб відкрити свою фірму. Отримав велику стипендію від держави, я міг обрати будь-яку країну для навчання на магістратурі, і знову поїхав в Україну. Зареєструвавши фірму в Еквадорі з офіційною назвою «Освіта Services» (комерційна – «Europe Higher Education» www.expehe.com ), я почав розвивати її тут.

Тепер ми підтримуємо студентів з Еквадору, які приїжджають на навчання до Львова чи Києва. Наші асистенти зустрічають їх, супроводжують, поселяють в гуртожитки та допомагають протягом першого року, коли ті не знають мови. На адресу нашої компанії почали писати люди з Аргентини, Мексики і Колумбії – і яхочу допомагати їм через Інтернет, аби вони мали змогу приїжджати сюди. Ми також працюємо з українцями: якщо, наприклад, хтось хоче працювати чи вчити мову в США чи Канаді, можемо таке організувати.

Про ремонт гуртожитків та розширення географії 

 

Я швидко зрозумів, щоб дати студентам добрі стандарти, треба було зробити інвестицію. В українських гуртожитках дуже погані умови, і ми вирішили не чекати чогось від держави. Київський КПІ та «Львівська політехніка» дали нам дозвіл і ми взяли на себе ремонт певних блоків, щоб наші студенти не мали до мене претензій. Тепер у їхніх гуртожитках все гарно, є нові душові кабіни, матраци, постіль, посуд. У Львові нам виділили 15 блоків, то ми підготували 60 таких місць.

У перший рік роботи фірми, у 2012-му році, сюди приїхало 30 еквадорських студентів, на наступний – аж 60, а до Києва – 10, бо ми могли дати кращі умови саме у Львові. У нас прекрасні стосунки з керівництвом університету, вони зрозуміли нашу філософію. Коли почалася війна, попит зменшився, мені, як підприємцю, треба було приймати рішення. Як і всі, я не думав, що війна буде довго тривати. Тоді почав подорожувати в Іспанію, Польщу, Нідерланди в пошуках нових партнерів. Сьогодні ми пропонуємо студентам послуги в Україні, Іспанії, Німеччині, Канаді, США та навіть Нову Зеландію, але поки нікого туди не відправили. Головний офіс фірми в Еквадорі, але в кожній країні є наш представник.

Переваги  української освіти – успіх еквадорців

Наскільки я знаю, в Еквадорі більш дисципліноване навчання в університетах. Тут – більше, як у школі: забув домашнє – ну, добре, завтра принесеш. У нас такого нема. Але освіта в нас дорога –в середньому семестр бакалаврату коштує дві з половиною тисячі доларів в приватному навчальному закладі, в державних – мало місць.

Зараз у Львові навчається приблизно 60 іспаномовних студентів. Їм хочеться чогось нового.  Для них великий плюс в тому, що коли повертаєшся додому, не просто знаєш англійську та іспанську, а й інші мови. Зазвичай такі люди стають успішними вдома. Мій друг, який вчився в НАУ, працює одним із топ-інженерів еквадорських авіаліній. До речі, він так скучає за Україною! Інші друзі теж працюють в еквадорських фірмах, які експортують троянди в Україну. Усі троянди і банани, які тут є, – з Еквадору. Відповідно там потрібно, щоб вони приймали замовлення українською чи російською. Та окрім мене, у Львові є  еквадорці, які залишилися після навчання і почали свій бізнес тут. 

Соціальне «змішання» по-львівськи та Новий Рік в Еквадорі

На початку у Львові мене здивувало, що все було змішано. Я не міг розрізнити, де живуть бідні, а де – багаті. Сиджу в хорошому ресторані в центрі міста, а біля нього стоїть жахливий кіоск. Мені говорять, що жити в центрі круто, але потім я заходжу в якусь квартиру там і бачу, що це не так. У нас в містах є житлові і комерційні зони, які відрізняються рівнем життя. В Еквадорі занадто поділене суспільство – багаті та бідні вчаться в різних школах. Мені подобається, що тут – навпаки. 

Я не думав, що ще десь так співають колядки на Різдво, як у Львові. Еквадор – дуже релігійна країна, але на свято просто всі збираються вдома. Зате в нас по-особливому святкують Новий рік, тобто Старий рік, бо ми прощаємося, а не вітаємося з роком. 31-го грудня люди виставляють на вулиці ляльки політиків, родичів та інших і плакати з жартами про них, а опівночі їх одночасно підпалюють на прощання зі старим роком.

Люди, гордість за Україну та проросійський Еквадор

Як і українці, еквадорці також не пунктуальні. А ще ми завжди думаємо, що за кордоном краще – це погано, але ми можемо своїм прикладом показати, що це не так. Дехто думає, що ви закриті, але це не так – з вами легко спілкуватися. Щоправда, неприємно, що в магазинах продавці часто грубіянять.

Мене вражає внутрішня сила українців – не кожна країна витримає все, через що проходить Україна. Не думав, що ви так захищатимете свою державу. Де б я не був, завжди розказую і пишаюся, що живу в Україні.

В Еквадорі зараз більше проросійська влада, але останні вісім років ситуація доволі стабільна. Держава дуже піднялася завдяки нашому президенту. Він багато чого зробив, тільки, здається, що тепер, коли треба змінювати владу, він не дуже хоче йти. Почалися якісь заворушення, але, думаю, проблем не буде.

Якщо розвиватися, то у Львові

Наступного року ми заснуємо благодійний фонд «Аміґос», щоб наші студенти з Еквадору більше включалися в соціальне життя. Вони зможуть добровільно викладати іспанську мову, розповідати про нашу культуру в сиротинцях, наприклад. Я знаю, що зі 100 дітей кілька захоче кудись поїхати. Хочу, щоб українці не думали, що ми приїхали сюди тільки повчитися. Ми прагнемо зробити свій внесок у суспільство.

Планую розвивати фірму в Азію, та зараз треба покращити стандарти того, що є. Тут мені стратегічно дуже вигідно жити. Повертатися в Еквадор поки що не хочу, в Європі вже був, а якщо треба, можу з’їздити. Мені Львів подобається. Тут стратегічно вигідно жити, та насамперед приємно. Це мій дім.

Розмовляла Ірина Матвіїшин

Фото Петра Ткачишина