Tvoemisto.tv продовжує цикл відеоблогів про про «заборонене Різдво» львів’ян і у час, четверта історія – спогади дисидента і проректора УКУ Мирослава Мариновича про Різдво у засланні і колядки 

Він пригадує, що сам ходив колядувати ще змалку і тепер дивується, як люди чули його тоненький голосок.

«Цей чар коляди – він зі мною навіки. Навіть у студентський час, коли я вже жив у Львові, намагався приїхати на Святий вечір (додому – ред.), тому що для нашої родини і для мене особисто Різдво – найголовніше свято року. Тому, коли згадую свою юність, автобуси, які їдуть зі Львова в сутінках перед Святим вечором, хати освітленні, вся Галичина готується до Різдва. Ця картина в мене перед очима й повернення додому в час Різдва для мене було особливим почуттям», – згадує пан Мирослав.

Пропустив Різдво із рідними Мирослав Маринович у 1978 році, коли за кілька місяців до цього його заарештували. Це Різдво довелося зустріти в ув’язненні.

«Воно було сумовитим, бо в камері не було ніяких зовнішніх ознак, які б запам’яталися. Було лише почуття туги за рідним домом, за мамою, за сестрою. Я не пригадую собі, власне, те Різдво, бо воно ні з чим матеріальним не було пов’язане. Це просто стан душі», – пригадує він.

Улітку 1978 року Мирослава Мариновича привезли до табору в селі Кучино Пермської області. Тоді він подружився з Євгеном Сверстюком, також українським політв’язнем, який уже закінчував термін, але перебував у іншому бараку за колючим дротом.

«Ввечері 6 січня я підійшов максимально близько до цього дроту і почав співати колядку "Нова радість стала" максимально голосно, як тільки міг. У якийсь момент відкрилися двері цього будиночка, вийшов черговий і підняв кіпіш. Ну мені співати в знак протесту не хотілося, а хотілося в знак святого вечора, без конфронтації, тому я припинив співати, але подумав, якщо мене почув наглядач, то почув і Сверстюк», – додає пан Мирослав.

Більше дивіться у відео.

«Заборонене Різдво» – цикл відеоблогів Tvoemisto.tv про те, як у Львові святкували Різдво за радянських часів.