Тішить, що Київ, відкритий на іншість, залишається собою, стає щораз більше українськомовним. Тішить те, що з гордістю можна показати гостям Києва його тихі закутки, невідомі на перший погляд переходи в брамах, несподівані крайобрази.

Медіа-хаб «Твоє місто» продовжує проєкт «Мій Київ» – дискусію відомих публіцистів, істориків, письменників, журналістів, інтелектуалів, митців про Київ: яким містом він був до вторгнення росії, що формує його образ, як історія Києва впливає на його майбутнє та яким може бути його розвиток. Цього разу своїми рефлексіями поділився старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Роман Кабачій.

Так сталося, що, будучи народженим «по паспорту» в степовому селі на Херсонщині, фізично я прийшов на світ у Києві. Потім було «знайомство» у межах шкільного тижневого екскурсійного виїзду в 1992 році. Тоді Київ – попри статус столиці – видався просто найбільшим із обласних центрів України. Дуже зелений і такий собі сірий, ніякий, із російськомовною гідесою, радянськими ліжками в школі на Печерську та підшитою до нашої групової світлини фотографією Андріївської церкви. Потім були «штурми» під гаслом «до тебе я ще верну» 1994-го, 1995-го і, врешті, 2006-го, коли я отримав запрошення на роботу і почав жити у Києві, за Києвом, під Києвом і знову в Києві. 

Під час перших «штурмів» я дізнався про існування «Киевских ведомостей», горілки з чорним перцем, яка стала хабаром управдому «Укрконцерту» Лукінішній із Фастова, смачного її ж борщу на колишній Пушкінській (хто б тоді знав, скільки сотень разів я потім сидітиму там у «Купідоні»), Київської біржі й того, що Київський університет може бути не тільки в червоному корпусі, але й у межах ВДНГ. Натомість з 2006 року можна було просто насолоджуватися пішими походами-вивчаннями Татарки, Подолу, Рибальського мосту, Печерських пагорбів, гори Щекавиці…

Андріївська церква, початок 1980-их. Фото: Ihor Potabachn​iy

20 лютого 2022 року я, моя дружина Радослава і наша кицька Фріда зрадили Київ, поїхавши у південний бік – в село за Обуховом. Ідучи пустим Яр-Валом у бік метро з клунками та Фрідою, ми відчували гупання у вуха: «Зрадники! Куди ви без моєї Пейзажки, без моїх Золотих, без мого Майдану з потрісканими з 2013 року плитами, якими ти так гордився перед журналістами з Білорусі, га?!» 24-го вночі почала бамкати система оповіщення «дерева безпеки» з роботи дружини, страшно вив сусідський собака Дон, і мені не треба було пояснювати, що «ось воно, почалося». На декілька місяців наша кімната перетворилася у студію для включень у різні польські ЗМІ, але я мусив весь час уточнювати, що я не в Києві, а за 40 кілометрів від нього. Про те, що діялося в самому місті у перші тижні та місяці, я почав дізнаватися тільки тепер. Приміром, як 5 березня спустили «на ремонт» головний прапор країни, і нині він як свідок перших 10 днів повномасштабного вторгнення є експонатом у Музеї історії України в Другій світовій. Як директор цього Музею Юрій Савчук домовився зі спецслужбами про день фотозйомок столиці, яка протистоїть вторгненню, як фотографиня Олена Шовкопляс зробила півтори сотні унікальних кадрів для виставки «Київ: репортаж одного дня. 8 березня». Як у квітні до письменниці та правозахисниці Лариси Денисенко приїхала її подруга – поетка Вікторія Амеліна зі Львова і як вони гуляли напівпустою Оболонню… 

Зараз Київ потроху вертається до життя. Ресторани, кафе та інші заклади послуг рясніють вивісками «Ми відкрилися!», «Ми працюємо!», «Ми знову з вами!». Щодня можна потрапити на якісь культурні події – від презентацій нових фільмів та вистав до інтелектуальних дискусій на галявині фестивалю «Протасів Яр» пам’яті Романа Ратушного, виставок робіт Марії Приймаченко в «Українському домі» та проєктів про спадщину Поліни Райко там само чи на подвір’ї Музею Івана Гончара.

Київ. Фото: Павло Заярний

Тішить те, що на цих подіях зустрічаєш однодумців, друзів, які є в Києві і які під час нічних повітряних атак пишуть у фейсбуці «Ну що, всі цілі?», «Гучно у вас?», «Київчата, тримаймося!». Тішить, що Київ, відкритий на іншість, залишається собою, стає щораз більше українськомовним. Тішить те, що з гордістю можна показати гостям Києва його тихі закутки, невідомі на перший погляд переходи в брамах, несподівані крайобрази, «місто в місті» Воздвиженку, проїхати міською електричкою через залізничний міст між Почайною і Троєю, показати зблизька легкий і величний Тризуб на щиті «Батьківщини-матері». 

«Чудовий, веселий, гучний і комфортний», – так охарактеризував теперішній Київ один із військовослужбовців, у якого щойно завершилася відпустка і який повертається на службу. І такий погляд військових непоодинокий. Навідник дронів на фронті, засновник «ВиделкаФесту» в глибокому тилу, у Вилкові, Сергій Гнезділов також частину відпустки провів у Києві. Тут у друга живе його пес Старлінк, і Сергій, котрий також веде блог у телеграмі «Війна на вулиці миру», вважає, що фронт стоїть і перемагає задля того, щоб українці в тилу та в Києві як уособленні мирного життя могли почуватися безпечно. Гнезділов був одним із останніх, хто бачив живою Вікторію Амеліну, тож знає ціну життя і смерті. Він також вшанував пам'ять Романа Ратушного, прийшовши на закриття фестивалю «Протасів Яр». З Романом не встиг познайомитися, хоча дуже хотів. Тепер дружить із його мамою – київською письменницею Світланою Поваляєвою, для якої Протасів Яр – не лише мала батьківщина, а й історія боротьби її сина за збереження зеленої зони у ньому, а також історія народження, ба навіть відродження громади Протасового Яру: цього року з’ясувалося, що в 1917-му місцева громада була висунута окремим списком на вибори до міської Думи часів УНР. 

Фестиваль пам'яті Романа Ратушного «Протасів Яр». Фото: ГО «Захистимо Протасів Яр»

ГО «Захистимо Протасів Яр» є для Києва дієвим прикладом того, як можна самоорганізуватися і перейти від однієї, здавалося б, надважливої справи до інших, ширших сенсів. Фестиваль пам’яті Романа Ратушного, задуманий як щодвотижневі зустрічі та концерти, переріс у каскад мініфестивалів, які підійшли до бачення та розв’язання цілої низки тем і завдань, що стосуються самоврядування, екології, мікроісторії, національних громад, гендерних та дитячих проблем, навіть братів наших менших. Такий собі «протасівський» Київ, підсвічений ликом Донкіхота української сучасності Роми Ратушного, став цьогорічного літа і моїм Києвом, який мені з кожним днем легше розуміти і приймати. Сподіваюся, Київ теж мене прийняв і зрозумів. 

Роман Кабачій

Обкладинка: Дмитро Тарадайка 

Щоб отримувати актуальні новини Києва, підписуйтеся на наші Facebook та Telegram.

«Твоє місто. Київ» – сучасне незалежне медіа європейської столиці. Ми пишемо про міську культуру, урбаністику, інфраструктуру, бізнес та людей, які змінюють місто на краще.