Київ – це місто-пасаж. Навіть після того, як закрили прохідні двори, що колись дозволяли обійти весь старий центр, не виходячи на жваві вулиці, тут залишилися портали для переходу звідкись кудись. Цим таємним знанням володіють лише ті, що справді живуть у Києві, вириваючись із лещат дороги дім-робота-дім.

Медіахаб «Твоє місто» продовжує проєкт «Мій Київ» – дискусію відомих публіцистів, істориків, письменників, журналістів, інтелектуалів, митців про Київ: яким містом він був до вторгнення росії, що формує його образ, як історія Києва впливає на його майбутнє та яким може бути його розвиток. Цього разу своїми рефлексіями ділиться журналістка та письменниця Ірина Славінська. 

Я погано розумію міста, де немає річки та рельєфу – схилів, пагорбів, узвозів і стежок навпростець, аби зрізати кут. Київські рельєфи в моїй пам’яті, бо подарували першу ще дитячу зустріч із чимось направду великим, таким, від чого перехоплює подих.

Рідні люблять розповідати, як у два роки я розчулила цілий чернігівський рейсовий автобус вигуком «Київ!», щойно побачила кардіограму висоток, які стає видно чи не одразу по виїзду з Броварів. Цього епізоду я не пам’ятаю, але чудово уявляю ту емоцію, бо відчуваю її дотепер щоразу, як в’їжджаю в місто.

У Києві я ціную висоту, тут завжди легко знайти місце, з якого видно панораму.

Рідний краєвид – вид на правий берег. Бачила його і через вікно п’ятнадцятого поверху, і з кожного київського мосту. Дотепер у метро, їдучи від «Арсенальної» в бік лівого берега, стаю ближче до вікна, аби знову і знову відчути той самий захват – ти виїздиш із підземки, а Дніпро раптом розгортає всі свої сторінки незмінно зачарованому погляду. Широкий простір важко описувати, про нього можна скласти тільки особисте враження, обравши улюблений спостережний пункт. Мій – це Володимирська гірка, парком якої можна довго гуляти.

Володимирська гірка

Саме тому я завжди любила впізнавати улюблені ракурси в літературі. «Місто» Валер’яна Підмогильного нарешті взялися перечитувати більш масово, тепер треба дочекатися черги роману «Хмари» Нечуя-Левицького, а також погортати сучасну прозу. 

«Як ви живете в цьому Києві?» – бурчать мої друзі, нарікаючи на величезні відстані та інші невигоди.

Але я люблю ці відчуття під час прогулянки чи їзди  автівкою, коли ти ніби мандруєш із міста в місто, вловлюючи незримі кордони між районами та кварталами, зчитуючи з них сліди історії. Ця звичка шукати «шви» допомагає розрізняти місця, якщо їх можна так назвати, намолені, де вирує життя, і прокляті, де ніколи нічого не буде, навіть якщо дуже постаратися. Саме тому я люблю гуляти, для цього не потрібна компанія, Київ і так є дуже цікавим «кавалером». Особливо тоді, коли обираєш маршрути, які не дублюють громадський транспорт. У них можна знайти несподівані пасажі з простору в простір. Особливо тоді, коли маєш улюблені вулиці, якими ходиш туди-сюди впродовж багатьох років. Це моя вже практично рідна Велика Васильківська та мій щоденний Хрещатик.

Київ – це місто-пасаж. Навіть після того, як закрили прохідні двори, що колись дозволяли обійти весь старий центр, не виходячи на жваві вулиці, тут залишилися портали для переходу звідкись кудись. Цим таємним знанням володіють лише ті, що справді живуть у Києві, вириваючись із лещат дороги дім-робота-дім. Цим таємним знанням жив, зокрема, Майдан 2013 – 2014 років. Коли все було оточене підконтрольною Януковичу міліцією, знаходилися способи провозити туди і їжу, і воду, і дрова, і інші речі. Ті міліціонери просто не знали менших вуличок, невидимих оку нетутешніх. Саме там я тоді припарковувала автівку, саме там у найстрашніші дні моїй знайомій вдалося проїхати, маючи повний багажник шин: замаскувалася в хусточку-шубку-діаманти, і нікому не спало на думку обшукувати таку кралю, тому й не побачили під шубкою ні теплих лижних штанів, ні шин, ні пакетів із їжею для протестувальників. Так само й 2004 року завжди можна було легко знайти місце, аби просто зігрітися та випити кави, не відходячи далеко від Майдану.

Київ завжди врятує. Провулки, підворітні, дворики, незачинені двері під’їздів, брами, темніші куточки, непомітні сквери, вигини ландшафту – все стає захистом, усе працює на тебе.

Саме так я думала, коли наприкінці січня ми з подругою міркували про можливі реалії життя міста у війні. Чомусь уявляли собі життя в умовах конспірації, обираючи гідну довіри кав’ярню, де можна було б передавати записочки та інші явки-паролі.

Реальність виявилася інакшою – в ній не залишалося місця для шпигунських пристрастей, але була швидка дорога до центру, до Майдану, до будівлі «Українського радіо». Я їхала в середмістя майже одиноко – столиця швидко спорожніла.

Воєнний Київ перших днів – це зоомагазин, який допізна працює, попри вибухи; супермаркет, де ввечері ледь тримаються на ногах продавчині; перші повітряні тривоги, під час яких усі діляться їжею та водою, ладнаючи куточок із кулером, електрочайником, кавою-чаєм і цукром; ввічливі сусіди, котрі поступаються теплішим місцем у підвалі, де можна розстелити каремат і намагатися поспати; геніальні технарі, котрі всього за кілька годин лагодять інтернет в укритті, аби ніхто не переривав роботи. Це й щовечірні переклички – хто де. Вібрація Історії. Кияни, які показали свої суворі обличчя, і нові містяни, які вимушено приїхали сюди. Вони також змінюють обличчя Києва.

У спокійніші дні випадковим приїжджим може здатися, що місто живе занадто легко й далеко від воєнних реалій. Але це не так.

Досить посидіти в метро або іншому підземеллі під час повітряної тривоги, щоб розвіяти це враження. Проте навіть у таких обставинах Київ вміє показати свій таємний бік, зазвичай прихований від незнайомців. Це легкість і вміння насолоджуватися життям. Ось зграйка підлітків, котрі прийшли разом, кожен зі своїм карематом, а також із «настолкою», щоби грати разом і не марнувати часу, допоки триває повітряна тривога. Ось родина із розкладними кріслами, термосом і печивом – разом дивиться мультики, читає, розфарбовує розмальовку. Ось дві старші пані, кожна зі своєю книжкою, між читанням спілкуються з дітьми через смартфони. Після відбою одразу ж утворюється черга до найближчого віконечка з кавою – зрештою, це наша давня традиція, як і інші ласощі чи вулична їжа.

Мені подобається, що навіть у часи війни ми знаходимо сили для того, щоби бути собою і творити, збираючи кошти «на шапку». І є ще одна мить доби, коли всі йдуть у метро, час, коли всім фланерам пора додому перед комендантською годиною.

Київський рельєф – це кардіограма історії. Я чую серцебиття міста: воно завмирає під час кожного прощання із загиблими героїнями та героями в Михайлівському і на Майдані, пришвидшується від адреналіну під час обстрілів і суворо стукотить у звичайні будні надзвичайних містян. Київ дуже легко й водночас дуже складно полюбити. Однак ті, що подолають перший фаєрвол, перше враження, перший серпанок, побачать справжнє місто.

Авторка тексту –  Ірина Славінська.

Колаж – Дмитро Тарадайка, у колажі використано фото Юлії Вебер

Фото  –  Уляни Стельмашової та Артема Стельмашова.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

__________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.