Фото: Твоє місто

Фото: Твоє місто

«Там пекло, але хочемо додому». Історії людей, які змушені перечекати війну у Львові

9791 0
Війна, що триває, змінила усе. В середині лютого тут іще навчалися діти, а тепер ліцей, як і багато інших навчальних закладів Львова, став притулком для людей, котрі змушені були покинути свої міста і села, які обстрілюють окупанти.

На п’ятьох два наплічники і невелика сумка, а ще собака породи мопс. З таким «багажем» до Львова приїхала родина Лілії з Харкова: вона, дві доньки, три і 19 років, та батьки, яким по 76-ть. Вони втікали з рідного дому і невідомо, чи ще туди повернуться, чи буде куди повертатися, каже жінка…

Мама, донька та її подруга. Вона жила в Слов’янську, хоча народилася в Росії, тривалий час жила в Криму. Вони навчалися і працювали у Харкові. Коли снаряд потрапив у сусіднє подвір’я багатоповерхівки і в орендованій квартирі повилітали шибки, дівчата вирішили, що треба втікати. Мама не могла полишити їх самих, тому разом із чоловіком вирішила, що поїде туди ж, куди й вони, а він залишиться обороняти будинок. Зустрілися мама з донькою вже на львівському вокзалі…

Життя ще однієї героїні з Лисичанська було розмірене та більш-менш спокійне. Три квартири, робота ювеліра, донька-студентка. Але 24 лютого все змінилося. Зараз, як стверджує жінка, там усе ледь не зрівняли з землею. Плаче, бо у рідному місті залишилася мама-інвалід, з якою вже не перший день нема зв’язку…

Усі ці люди знайшли прихисток у Львові. Кажуть, не їхали спеціально саме сюди. Кожна з них стояла на вокзалі свого міста і думала про одне – як би втекти, урятуватися.

Ліцей як прихисток

За даними Львівської міської ради, тимчасовий притулок для людей, які до нас приїхали з областей, де розгорнута повномасштабна війна, облаштували у 440 установах освіти і культури та у 85 релігійних організаціях. Переобладнали свої приміщення й чимало приватних закладів

Тепер у ліцеї (який саме задля безпеки просили не вказуватиРед. ) лише 19 людей, а ще два дні тому було майже 50-ть.

Зі слів директорки ліцею Ірини Ярославівни, людей тут почали приймати з 26 лютого. До 1 березня було «найгарячіше» – по 70 осіб. Хтось залишався на день-два, щоби оговтатися від обстрілів та відпочити після добової задушливої поїздки у потязі, а відтак прямувати до кордону (таких 70%), хтось пробув довше, шукав квартиру. Є й такі, яким нікуди їхати і нема за що винаймати помешкання.

До речі, очільниця ліцею не проти навіть фотографуватися. Каже, їй нічого приховувати, боятися – вона на рідній землі. Як і решта педагогічного колективу, щосили намагається облаштувати тут гідний і спокійний прихисток для переселенців, у той час як її чоловік, учитель фізкультури в іншій львівській школі, тренер із футболу та офіцер запасу, з першого ж дня повномасштабного вторгнення Росії захищає нашу землю там, де тривають важкі бої.

Є життя «до», але ще нема «після»

Із Лілією та її родиною розмовляємо у невеликому кабінеті ліцею. Згодом, як виявилося, це був не кабінет, навіть не комірчина, а роздягальня. На всіх – кілька розстелених на підлозі карематів і два матраци, які принесли лише два дні тому. Впритул до стіни стоять низькі лавки, на них – наплічники, одяг, вода, паперовий посуд, дитячі іграшки і молоко у пакеті, яке дали дитині вже тут.

Читайте також: Зі Львова до кордону запустили автобуси для біженців

Із Харкова вони вибралися аж на сьомий день бомбардування. Лілія розповідає, що як удень, так і вночі було чути вибухи та постріли. Зараз вона про все це розказує монотонно, не виказуючи емоцій. Але, каже, ще донедавна тряслася від страху. Її трирічна донечка Уляна в Харкові ходила у садок, на гурток ліплення, фігурне катання, малювання, а 20-річна навчалася в Інституті імені Каразіна. Батьки – похилого віку, в обох проблеми зі здоров’ям.

«Тато інвалід першої групи по зору, сердечник, у мами проблеми з ногами, початкова стадія хвороби Альцгеймера. Вибиралися з Харкова дуже важко, «зеленого коридору» як такого не було. Там було пекло… – стверджує Лілія. – Куди не глянь, вибиті вікна, двері, летять і вибухають снаряди. З дому практично не виходили, хліб довозили раз на кілька днів. Останній раз ми просто вибігли, схопили дві буханки і мерщій назад. Із водою також були проблеми, її нам приносив сусід. Та коли вчергове подзвонила до нього, щоби приніс води, мені сказали, що він поранений в голову. Воду пили по ковтку», – веде далі жінка.

З її розповіді, удома, в Харкові, у тата стався серцевий напад, ліків було обмаль. У підвал не йшли, бо там прорвало трубу, було мокро і холодно. Вирішили втікати. Добравшись до вокзалу, де була сила-силенна людей, завдяки волонтерам, які побачили дітей і людей поважного віку, вдалося сісти на перший поїзд, який прийшов (Харків – Львів). Їхали добу.

«Поїзд не робив зупинок, тільки ближче до Ірпеня зупинився на дві з половиною  години, бо там розбомбили залізничне полотно. Нам було все одно куди їхати, лише б утекти», – додає співрозмовниця.

Читайте також: Що потрібно українцям, які втікають від російської агресії до Польщі. Інструкція

Після прибуття на львівський вокзал старшого чоловіка забрала «швидка» і повезла в кардіоцентр.

Зараз, каже Лілія, все життя родини зосереджене на здоров’ї тата, чоловіка, дідуся. Що робитимуть далі, не знають. У Львові спокійніше, але сидіти у маленькій роздягальні, спати на карематах не дуже зручно. Знайти хоч якусь вільну кімнату наразі не вдалося.

«Щойно тато почне одужувати, будемо розглядати варіанти, що робити далі. Можливо, це буде Польща, можливо, Львів або інше місто. Повертатися у Харків зараз нема сенсу, там усе знищене. А діти потребують нормальних умов для життя, освіти», – каже жінка з Харкова. І додає, що тільки віднедавна почали читати новини та повідомлення від знайомих і сусідів. На фото зруйнованого Харкова майже не дивляться.

«Я на свій Харків подивлюся лише тоді, коли скажуть, що війна закінчилася», – пояснює Лілія, тримаючи на руках маленьку донечку, яка щойно з бабусею повернулася із «прогулянки» коридорами ліцею і тепер безтурботно бавиться із собачкою Норою.

Читайте також: Все буде добре, сину. Репортаж із кордону, куди українців вигнала війна

Мама Лілії додає, що ніколи б не подумала, що війна застане її, дітей та внуків.

«Нащо нам та війна, для чого це все? Росії потрібен був Донбас, Крим, а тепер взялися за Харків… Навіть Гітлер не бомбив постійно, а тут безперестанку. Через них ми втратили колишнє мирне життя, і це дуже страшно. Втратили дім, де народилися діти, втратили мир. Недаремно всі бажають мирного неба над головою. Бо коли є мир, то думаєш про життя, а коли небо немирне – тільки про те, як вижити», – каже бабуся.

Нова сім’я для Розани

У поїзді Лілія та її родина познайомилися з іще однією жителькою Харкова  Розаною. Чужа людина стала їм другою мамою і подругою.

Розана кілька десятиліть тому приїхала до Харкова з сім’єю із Вірменії. Працювала в пекарні (пекла лаваші). На роботі отримала складний перелом, довго була в гіпсі. 24 лютого саме пішла в поліклініку, щоби зняли гіпс.

«У ніч на 24 лютого я почула, наче щось гримить. Здивувалася, як це можливо взимку? Так тривало майже всю ніч. Удень – те саме. Син із невісткою та дітьми вирішили виїжджати. Я з ними не поїхала, бо не могла навіть підвестися з ліжка. Кілька днів була вдома сама, без хліба», – розповідає Розана, витираючи сльози.

Жінка пригадує, як посеред ночі відчула наче чийсь поштовх і слова, аби звідси втікала. Хто це був і чи це було насправді, досі не знає. Вважає це знаком від Бога.

Вибратися з квартири, доїхати до вокзалу допоміг сусід. На поїзд посадили вже волонтери. Із сином та донькою, які за кордоном, говорить по телефону нечасто. «Я тут сама, що робитиму, ще не знаю. Син у Польщі, у Варшаві, не пропонував приїхати. Каже, що там і так дуже багато наших», – пояснює Розана.

«Мрію повернутись і завести курей»

Марина вже 16 років живе у Слов’янську, до того жила в Криму. Там зараз її батьки і сестра з сім’єю. Жінка народилася в Росії, в Южноуральську, що у Челябінській області. Чоловік із Хмельниччини.

Каже, з батьками переписується рідко, скидає в соцмережі їм українські новини, фото, а ті не вірять і просять більше цього не робити.

«Вони налякані, зазомбовані. Коли розповідаю, кричу до них, що Росія нас бомбить, гинуть жінки, діти, то мама каже, що я вигадую. Навіть коли написала, що я у Львові, то у відповідь почула, щоби сиділа тихенько, нікуди не виходила, бо ми російськомовні, у нас можуть бути проблеми… Я дуже рада, що зараз не в Криму, але все одно болить душа, як там рідні люди», – каже Марина. І зізнається, що ще у 2014 році втекла з дітьми саме туди: «Чоловік тоді поїхав до Києва, а моя помилка була в тому, що я поїхала в Крим. Через два місяці повернулася, бо не могла там більше бути».

Якби не донька Марини та її подруга, які разом навчалися і працювали у Харкові, звідки через бої довелося втікати, вона до Львова не приїхала б, хоча завжди мріяла.

«Там відносно спокійно. Але донька була змушена втікати, бо там бомбили. Я не могла відпустити дівчат самих у невідомому напрямку», – веде далі Марина.

Читайте також: Які львівські ресторани і волонтерять, і працюють. Перелік

Подруга доньки Марини, Ксенія, пригадує, як щодня та щоночі поблизу них лунали вибухи. Вони хотіли втекти ще раніше, але не мали змоги. Дочекавшись певного затишшя, все ж таки вирішили втікати. Стоячи на пероні вокзалу, не надто замислювалися над тим, куди їхати. Сіли в перший поїзд, який прибув. Дорога зайняла 20 годин. Сиділи на підлозі в купейному вагоні.

Зустрівшись на львівському вокзалі, мама з донькою і подругою зареєструвалися у волонтерів, і ті привезли їх у згаданий ліцей.

Тут їх розмістили у великій спортивній залі. При вході – капці, щоби перевзутися, на підлозі – дев’ять матраців, застелених простирадлами і теплими коцами, на спортивній драбині – різний одяг. Телефонні дзвінки не припиняються: даються чути родичі, знайомі, запитують, як у них справи.

Більшість людей, які зараз перебувають у ліцеї, ще не знають, що робитимуть далі, але дуже хочуть повернутися додому: хто до Харкова, хто до Слов’янська, Лисичанська, хто на Київщину. Є тут і чоловік похилого віку з-під Києва, двоє синів якого зараз боронять Україну від окупантів. Кілька днів тому йому сюди викликали «швидку», бо має проблеми із серцем та тиском. Каже, щойно здоров’я стабілізується, відразу поїде додому.

«Всюди добре, та вдома найкраще. Є надія, що повернемося. Нас дуже підтримує мій чоловік, який залишився вдома. Каже, що ще заживемо, заведемо курей», – розповідає Марина, милуючись тюльпанами, якими їх тут привітали зі Святом весни, і мимохіть згадує 19-річного сина студента, який зостався на Київщині.

У спортзалі ще одна жінка – із Лисичанська Луганської області. Приїхала сюди з донькою, яка вчиться на поліцейського. Каже, у них там зараз цілковита розруха.

«З донькою ми виїхали 6 березня. Якби не вона, то залишилася б, бо там хвора лежача мама. Коли втікали звідти, снаряд впав у сусідній двір. Зараз із мамою немає зв’язку, зараз там нічого немає – ні світла, ні води…» – плачучи, каже вона.

Жінка бідкається, що втратила усе: добру роботу (працювала ювеліром), три квартири. Тепер у неї з донькою лише сумочка.

Усього вдосталь, але не як удома…

Нічлігом, одягом та їжею цих дев’ятнадцять переселенців забезпечує колектив ліцею. Люди, з якими нам вдалося поспілкуватися, кажуть, що всього тут удосталь, усі привітні.

«У Львові люди набагато добріші, аніж у нас, кажу чесно», – стверджує Марина.

Директорка ліцею Ірина Ярославівна каже, що у їхньому навчальному закладі є все для нормального тимчасового перебування. Навіть санітарно-гігієнічну проблему почали вирішувати. Звісно, не без допомоги батьків, учні яких тут навчаються.

«Коли все почалося і довелося розгортати у себе місця, була трохи розгублена. Директором ліцею стала лише торішнього листопада. Колектив знала не дуже добре, але невдовзі зрозуміла, що я не сама,що зі мною майже всі 50 учителів (у ліцеї 47 учителів, двоє з них виїхали за кордон – Ред.). Нас згуртувала війна. Вчителі самі почали прибирати, замітати, поділилися на три бригади по 15 осіб. Одна бригада відповідає за харчування, друга – за організацію занять із дітьми, які приїжджають, третя – за чергування»,– розповідає директорка. І пригадує, як приймала людей із Херсона, Харкова, Києва, Київщини, Донеччини, Луганщини.

За першу ніч ми розгорнули 50 місць із подушками, матрацами, ковдрами, налагодили харчування. І оскільки надавач послуг відмовився від співпраці, до роботи стали самі вчителі.

«Люди, які до нас приїжджали, а їх могло бути одразу 50-70, були вражені, що ми їх так гостинно приймаємо. Звісно, більшість рухалася далі, мріючи повернутися додому», – каже вона.

Зі слів Ірини Ярославівни, тиждень тому до них приїхала жінка з маленькою сумочкою і дитиною на руках. У дитини навіть не було чобіт. Та вже за п’ять хвилин батьки ліцеїстів принесли їй три пари взуття, чимало одягу та іграшок. Ще одна бабуся приїхала в піжамних штанах і вовняних капцях. Невдовзі і в неї було все необхідне.

У ліцеї нема ні ванної, ні душу, але директорці вдалося налагодити співпрацю з лазнею, яка поруч. Відповідно до графіка люди можуть приходити туди митися.

На запитання, чи поселяють у ліцеї чоловіків працездатного віку, Ірина Ярославівна відповіла: «Чому вони не залишились у себе, а приїхали, не питала. Усі чемно стали на військовий облік, їх записали в чергу. Більшість із них дружин та дітей відправили за кордон, а самі зосталися тут. Усі роботящі, завжди питають, чим можуть бути корисними».

Чоловіки в ліцеї не лише чергують уночі, а й почали робити в підвалі душову. Вже проклали каналізаційні труби, стяжку, тепер підмуровують, штукатурять, облаштовують кабіни, встановлюють пральку.

Привітні усі – і чоловіки, і жінки. Наприклад, у тих приміщеннях, де тимчасово мешкають, склали графік чергування. Самі не лише прибирають, а й виносять сміття, миють підлоги, посуд, оббирають картоплю. Кажуть, коли працюють, не думають про погане, почуваються спокійніше.

Є в ліцеї і штатний психолог, який працює з дорослими та дітьми, проводить майстер-класи. Найважче з людьми було працювати тоді, коли ті читали новини про свої рідні міста, впізнавали зруйновані вулиці та будинки, у яких жили. Досить складний випадок був із дитиною, яка евакуювалася з мамою, а вдома залишилась бабуся.

У ліцеї налагодили триразове харчування. Вчителька початкових класів Уляна каже, що сьогодні разом із нею на кухні працюють учителі англійської та української мов, початкових класів.

«Намагаємося людей розрадити, допомогти їм, смачно нагодувати. Деякі продукти приносять батьки, деякі – волонтери. Меню в нас ситне, корисне, різноманітне, збалансоване. Є молочні страви, каші, м’ясо, риба. У нас були різні люди – на початках більш вибагливі до їжі, часто питали, чи немає на кухні чогось смачнішого. Зараз трохи по-іншому. Тимчасові мешканці більш вдячні, можливо, тому, що побачили наплив людей і зрозуміли усю серйозність ситуації», – розповідає Уляна.

Із понеділка в ліцеї відновлять навчальний процес. Вчителі з дітьми працюватимуть дистанційно. Проте і надалі допомагатимуть людям, які зостаються тут, аби вони були ситі, перебували в теплі та спокої.

Ольга Шведа

Фото авторки

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!